— Він вас теж любить.
— Він мене обожнює.
— Все ж закоханий чоловік завжди побоюється, що його жінка може стрітись з іншим чоловіком і віддати йому перевагу. Правда, деякі вважають ревнощі зневагою до коханої жінки. Особисто я іншої думки.
Раду хотів дати зрозуміти Маллі, що вона йому подобається і може робити з ним усе, що захоче.
— Захищаючи ревнивців, ви, бува, не маєте на увазі власні справи?
— На місці пана Йогана, я згорів би від ревнощів.
— Йоган якраз не ревнивий, коли б я йому зрадила, він би просто відступився від мене, щоб не вчинити злочину. Так, але ж чому він не несе цигарок?
— Закуріть поки що мої. Гадаю, вони вам сподобаються.
— Дякую.
Запаливши цигарку й міцно затягнувшись, Малла вела далі:
— Бідний Йоган дуже забудькуватий. Оце, мабуть, по дорозі зустрів когось, забалакався, а про нас забув.
— Коли не заперечуєте, щоб залишити вас одну, то я пішов би за вашими цигарками.
— Ви дуже люб'язні, але не треба. Бачите, я ж курю. А потім мені не подобається залишатись тут одній, коли прийшла в товаристві двох мужчин, та й Йоган ось-ось з'явиться. Де це ти так довго ходив?
— Хіба довго? — здивувався Йоган, обертаючись до Раду.
— Пані захотіла курити, і їй видалась надто довгою ваша відсутність.
— Та по дорозі мене зупинив якийсь француз і запитав, чи я не синьйор Ленграж, з яким він колись навчався. Тепер той пан став відомим математиком. Це дуже смішно, бо я ледве знаю таблицю множення.
Незабаром усі троє повернулись у свій вагон. Ольсон здавався ніби чимось засмучений. Проте весь час, походжаючи по коридору, говорив, що у Відні мають зійти й доведеться розлучитись з такою приємною людиною.
Раду хотілося скоріше дізнатися, чи рився він у його речах. Ледь стримувався, щоб не піти в купе й перевірити.
Нарешті у Відні Ольсон із Маллою вийшли з вагона. Ще й на пероні вони висловили жаль з приводу розлуки.
— Ви будете також і в Парижі, пане Баділа?
— Сподіваюся.
— Може, там ще зустрінемось. Ми десь на цьому тижні теж туди прибудемо. Ви в Парижі в якому готелі зупиняєтесь? — в голосі Ольсона відчувалася неприхована іронія.
— Я не бував ніколи в Парижі, тому й не можу сказати, в якому саме готелі доведеться зупинитись.
— А ми завжди зупиняємось в «Рітзі». Було б мило з вашого боку, якби ви теж там зупинилися. Коли ж знайдете інше місце, то ми будемо безмежно раді й вдячні вам, якщо нас відвідаєте або ж подасте про себе вісточку.
Та ось потяг рушив. Раду помахав їм рукою і ввійшов до купе.
«Біс їх знає, чого вони хочуть», — подумав він і взявся оглядати речі. На сумці позначка виявилася незачепленою, зате на валізі контрольна нитка була розірвана. Раду поспішно відімкнув валізу. На речах побачив крихти тютюну, але все було на місці. Мабуть, Ольсон відкрив валізу, але в останню мить відмовився від наміру порпатися в чужих речах. Може, йому перешкодив провідник вагона, а може, помітив обірвану нитку? Нараз Раду здогадався: Ольсон шукав пластмасовий циліндрик, у якому Міка заховала мікрофільм. Він його відразу знайшов під замком, і відпала потреба нишпорити в речах. Раду лише не розумів, чому шпигуни так поспішають. Ольсон міг заволодіти тим мікрофільмом, наприклад, у Берна, де Раду мав намір зупинитися на кілька днів. Дивувало й те, що Ольсон зовсім не поцікавився вмістом дипломатичної сумки. В ній були «документи», які могли зацікавити не лише Ольсона.
РОЗДІЛ 15
Раду цілий тиждень жив у Берні. Зупинившись у «Гранд-отелі», він тільки те й робив, що прогулювався вулицями, чекаючи якихось акцій з боку тих, котрі послали Ольсона і його коханку за мікрофільмом. Досі не міг зрозуміти, чому вони так поспішали з тією плівкою. Очевидно, перед тим, як його вербувати, їм потрібно було ознайомитись з рапортом резидента. Проте минав день за днем, а змін ніяких. Раду бував у музеях, оглядав пам'ятки старовини, як те роблять іноземці. Через два дні він виїхав до Парижа незадоволений і схвильований. Його припущення щодо Ольсона й мікроплівки виявилися помилковими. Отже, якась інша причина змусила шпигунів поспішно заволодіти рапортом резидента. Але яка? Раду охопив неспокій од думки, чи не відмовились вони від наміру його завербувати. Мабуть, докази резидента їх не влаштовували або ж просто йому не довіряли. Можливо, після його від'їзду резидент міг дізнатися, хто він насправді, й попередити своїх хазяїнів. Раду прибув до Парижа без будь-якої пригоди і вже наступного дня став знайомитися з «вічним містом». Минув день, другий, але нічого не сталося. Третього дня він поїхав у Монте-Карло ще більше розчарований. Майже переконаний, що відмовилися вербувати, став серйозно думати про повернення додому. Але саме там, у Монте-Карло, його побоювання розвіялись. Не можна, бувши в Монте-Карло, не відвідати казіно, де кожної ночі втрачають і виграють багатство. Раду спостерігав за грою, але сам не грав, бо не любив безглуздо ризикувати. На зворотному шляху завернув до бару. Вийшов звідти далеко за північ, маючи на думці пройтись до готелю пішки… Недалеко кілька заспаних таксистів чекали клієнтів. У таксистів великих міст виробляється професійна звичка. Коли ти надумав іти пішки, то йди собі, й вони навіть не глянуть у твій бік. Але коли ти стомлений і хочеш їхати, то без твого знаку таксі вмить зупиниться біля тебе. Раду ніяк не міг розгадати тієї шоферської таємниці. Йдучи до готелю, пригадав уважні погляди двох типів у барі, де щойно вій був. Один з них — молодий, другий — літній. Озирнувся. За ним не стежив ніхто. Запаливши цигарку, глибоко засунув руки в кишені штанів і мовчки пішов вулицею. Йому подобались нічні прогулянки, тим більше в чужому місті, над яким пливла тепла ніч. І хоча за кілька метрів хлюпало море, сухий, теплий вітер дихав наче з печі. Раду відчув спрагу і прискорив кроки, щоб швидше дійти до готелю й випити чогось холодного. Раптом за його спиною зупинилася машина. З неї вийшли ті два типи у вечірніх костюмах, яких він бачив у барі, й наблизились впритул.
— Ви пан Баділа? — спитав старший.
— Так. Що вам треба, панове?
— Сідайте в машину і нічого не вигадуйте!
—І не збираюся. Я вас не знаю і не хочу мати з вами ніякої справи.
— Чому ви не хочете бути розсудливим?
Тут Раду відчув під боками дві пістолетні цівки. При інших обставинах Раду не розгубився б. Він був сміливий, і кількома прийомами джіу-джітсу зумів би швидко справитись з напасниками. Проте, зрозумівши, що це те, чого він чекає уже десять днів, нарочито переляканим голосом спитав:
— Що вам треба? Куди ви хочете мене везти?
— Сідайте в машину! Не бійтесь… нічого поганого з вами не станеться.
— Гаразд… Сяду. Але чого вам від мене треба?
Молодший, як видно, не знав румунської мови, бо весь час мовчав, але й у нього урвався терпець. Він грубо штовхнув Раду в машину. Молодший сів за кермо, а старший сів за спиною праворуч.
«Отже, мене викрали, — міркував Раду, скоса поглядаючи на старшого. — Я думав, вони будуть винахідливіші, а все сталось інакше, ніж я передбачав».
— Куди ви мене везете? — спитав згодом, хоча йому було однаково.
— Дізнаєтесь, коли приїдемо. А поки що закуріть цигарку.
— Дякую, я курю свої.
— Цигарки з батьківщини?
— Так. Марка «Снагов».
— Раніше таких не було.
— Так. Закуріть, коли хочете.
— Спасибі. Не відмовлюсь.
Раду простяг старшому цигарку. Той прикурив. Якийсь час курив мовчки.
— Смачна? — спитав Раду, сподіваючись зав'язати розмову і хоч про щось дізнатись.
— Непогана, — відповів старший, — але прошу вас більше нічого мене не питати, бо я не маю права розмовляти з вами.
Раду помітив, що вздовж дороги поблискує море, а з другого боку по узбережжю мелькають дачі. Приблизно через годину машина зупинилася біля однієї з них у темній глибині двору.