— Це яхта, на якій ми знаходимось?
— Ні, ця яхта — «Туман-2».
— Так, але ж цьому «Туманові» необхідно плавати під якимось прапором.
— Авжеж. Він плаває під прапором тієї країни, яка майже не має власного флоту й наймає судна за відповідну плату. Врахуйте, ті країни платять мито менше за наймане судно, ніж за своє власне.
— Які ж це країни?
— Та багато їх — різні дрібненькі держави.
— А викрадення людей теж входить у методи роботи цього тресту?
— Щоб досягти мети, трест використовує всі доступні йому засоби.
— Навіть злочин?
— Злочин? Люди можуть зникати. Коли зникне якась людина — це ще не означає, що її вбили.
— А як розуміти моє зникнення?
— Ви не зникли. Просто поїхали прогулятися на кілька днів у Північну Францію, притому особисто про це повідомили власника готелю. До речі, за вами зберігається номер у готелі до вашого повернення.
— Невже ви гадаєте, що власник готелю повірить у телефонну розмову? В нього може виникнути підозра щодо мого імені, й тоді…
— Для цього у власника готелю не буде причин, дорогий пане Баділа. Ви заплатили за номер наперед за весь час вашої відсутності.
— Виходить, за мене платив трест «Туман»?
— Трест не зважає на витрати, дорогий пане, тому й добивається успіхів у всьому.
В цю мить відчинились двері, й на порозі каюти з'явилась жінка у мундирі морського офіцера.
— Яка несподіванка! Капітан яхти «Туман-2» удостоїв нас честі своїм візитом, — зрадів пан Вал. — Дорога міс Голлу, це наш гість, пан Баділа.
— Вітаю вас із щасливим прибуттям на мій корабель, пане, — сказала жінка французькою мовою.
— Пан Баділа краще володіє німецькою мовою.
— Дуже добре, тоді ми розмовлятимемо по-німецьки, мені все одно. То як ви себе почуваєте на моєму кораблі?
— Ви, фрейлейн… Капітан далекого плавання?
— Я? Ні, звідки ви взяли?
— Ви ж казали… — звернувся до Вала Раду.
— Та ви плутаєте, пане Баділа. Капітан далекого плавання не командує яхтою «Туман-2». Він — головний директор нашого тресту.
— Ви мене з ним випадково сплутали, — засміялася міс Голлу, — і не відповіли, як ви себе почуваєте на моєму кораблі.
— Коли не брати до уваги мій приїзд сюди не з власної волі, то можна сказати — чудово, міс. Проте з нетерпінням чекаю, коли зможу виїхати звідси.
— Розумію… Але запевняю, коли ви звикнете до корабля, то, їй-богу, почуватимете себе непогано, — усміхнулася міс Голлу.
— На жаль, міс Голлу, пан Баділа залишить ваш корабель ще до того часу, коли почне звикати, — сказав Раду.
— Господи, яка я безталанна, — скривилася Голлу, — і чомусь завжди помиляюся. Мені здавалось, що ви пробудете на кораблі хтозна-скільки. Але при ситуації, в якій ви перебуваєте… Ой, здається, знову кажу дурниці.. Правда ж, Вале?
— Дорога міс Голлу, така ваша доля: кожного разу казати ті речі, про які слід мовчати, але ви це робите досить мило, й ніхто на вас не ображається,
— Справді? І ви, пане, теж вважаєте, що я приваблива? — звернулася вона до Раду.
— Міс Голлу, — мовив той, бажаючи зробити її приємність, — у всьому світі дуже мало знайдеться таких гарних жінок, як ви.
— Як це мило з вашого боку, пане!.. — Потім мовила до Вала: — Ви не дасте мені щось випити?
— Що ви бажаєте, міс Голлу?
— А ви що п'єте?
— Коньяк.
— Я, мабуть, вип'ю зараз коктейль, який сама приготую.
Міс пройшла до буфета і з спритністю досвідченого бармена приготувала собі напій.
— Боже, яка нудьга!.. А вам легка музика подобається? — І не дочекавшись відповіді, ввімкнула радіоприймач. Залунала мелодія танцювальної музики.
— Пане Баділа, чи не хочете мене запросити на танець?
— Міс Голлу, в іншому місці мені було б дуже приємно з вами потанцювати, а тут я полонений, і мені зовсім не до танців.
— Полонений, прийнятий з такими почестями… Ви відчуваєте нашу приязнь?
— До того, поки не дізнаюся ціни, яку повинен платити за вашу приязнь, я не можу шанувати вашої в'язниці.
— Ой, який невдячний!.. Що ж мені робити? З ким потанцювати? Вал навіть ніг не може переставляти. В танцях він жахливий неук. Прошу, потанцюйте зі мною, хоч один раз.
Вони почали танцювати.
Вал стежив за ними, й щаслива усмішка розквітала на його обличчі, наче в батька, який спостерігав перший вихід своєї доньки на бал. Правда, він міг усміхатись і з інших причин, хоч таки був обдурений. Вважав, що все йде по заздалегідь наміченому плану. Навіть оці відвідини міс Голлу були однією із ланок того плану.
Раду було приємно кружляти в танці. Міс Голлу мала таке гнучке тіло, що кортіло стиснути її в обіймах.
— Ти не уявляєш, Вале, як він майстерно танцює,— похвалила міс Голлу, коли скінчився танець. — Хтось мені казав, що молодь у Румунії… Чи не ти, Вале?
— Міс Голлу, я глибоко ображений, коли чую таке. Ти про мене поганої думки.
— Хтось усе-таки казав. Пане, за такий танець я приготую вам коктейль. Тільки, коли не хочете, не пийте, бо я не люблю п'яних мужчин.
— Міс Голлу, від одного келиха я не п'янію.
Напій вогнем розлився по жилах. На душі стало легко, й весело. Захотілося співати, танцювати, освідчитись міс Голлу в коханні. Навіть на пана Вала вже не так сердився.
— Міс Голлу, хочете ще потанцювати?
— З великим задоволенням. Танцюючи, Раду спитав:
— За прізвищем ви англійка, так?
— Я та, якою здаюсь. Це вже така доля людини — бути тим, ким. вона здається, а не тим, хто вона є насправді. Хіба для вас не все одно, хто я?
— Міс Голлу, чи в Англії є ще хоч одна така вродлива жінка, як ви?
— По всьому світі є багато жінок вродливіших від мене.
— Неправда, міс Голлу, красивішої від вас нема ніде! Хіба може ще чогось бажати чоловік, якого ви кохаєте!
— Смішно, пане, вас слухати. Я нікого не кохаю й ніколи не кохала. Любов — вигадка поетів. Найсмішнішим серед них був Шекспір, який написав ідіотський твір «Ромео й Джульєтта».
— Неправда, міс Голлу. Якби мене хоч трошки покохала така жінка, я був би навіки щасливий. Але клянусь, я й так щасливий, танцюючи з вами.
Раду хотілося говорити що-небудь, аби не мовчати.
— Ой, це смішно й дико.
Вона вирвалася з його обіймів і, впавши на крісло, залилась дзвінким сміхом.
— Міс Голлу, — мовив Вал, — здається, нам пора йти. Пан Баділа стомився.
— Ви стомилися? — спитала міс Голлу.
Раду чомусь не зміг вимовити й слова, тільки ствердно кивнув. Все тіло розм'якло, не хотілося й рота розтулити. Раптом його охопила огида до міс Голлу, до пана Вала, який під час танцю все посміхався.
— Ми йдемо. На добраніч. Сподіваюсь, ви добре відпочинете на моєму кораблі,— сказала міс Голлу.
Перед ними автоматично відчинилися двері. «Треба спати, негайно спати. Та бридка міс Голлу чимось мене напоїла».
Він не сп'янів, думки були чіткими. Але в душі був якийсь невимовний сум, хотілося битися головою об стіни. Ледве вистачило сили роздягтися. Простягшись у ліжку, помітив крізь відхилені двері у другій кімнаті кіноекран.
«Якщо вони знімають кінофільм, то хай знімають мене в ліжку», — подумав Раду, засинаючи.
Прокинувся пізно. В голові гуло й відчувалася така втома, наче він зовсім не спав.
Холодний душ освіжив, поступово розвіялася втома. Як тільки вийшов з ванни, зразу з'явився Сугар зі сніданком.
— Доброго ранку. Здається, ви гарно відпочили. Виглядаєте свіжим.
Раду не відповів нічого, йому наче зціпило щелепи. На душі було тяжко. На нього несподівано наринули сумні спогади. Пригадався товариш, убитий кулею диверсанта, потім солдат, який підняв роту в атаку, але великий осколок міни відтяв йому голову. Знову через стільки років переживав ту мить, коли при світлі кишенькового ліхтарика впізнавав свого вбитого батька. Наче прокинувшись, ледь чутно став насвистувати похоронний марш з Третьої симфонії Бетховена.