«Сам собі граю за упокій», — тяжко зітхнув він. Чомусь спало на думку, що має померти. Як помре — було все одно. Крім неясного жалю до самого себе, більше нічого не відчував. Хотілося швидше якогось кінця.
З великим зусиллям підвівся й став прогулюватися по каюті. Зробилося ніби легше.
«Це вороги вчинили зі мною такий жарт. Невже лише через те, що я видаю себе за працівника Міністерства закордонних справ, привезли мене на цю яхту? А може, це якийсь новий метод вербування? Спершу отрутою пригнітити волю, а потім… Та хтозна, чим таке кінчається… Може, винайдено вже щось краще за «детектор брехні». Правда, той апарат не вартий нічого, коли людина має силу волі, витримку, вірить у свою правоту. Але, як видно, той бісів пан Вал і Голлу не марнували часу, атакували з першого вечора…»
Тільки сів у крісло — наче кудись провалився. Зразу ж побачив перед собою те, про що думав перед цим. Ним оволодів якийсь дивний сон. У тому сні головні ролі грали він і міс Голлу. Вона почала роздягатися. Він і міс Голлу…
— Обід подано, пане.
— Ти щось сказав, Сугаре?
— Кажу, обід подано.
— Гаразд… Я не голодний, але спробую їсти.
— На вашому місці я зробив би так само.
— Я один обідатиму, Сугаре?
— Самі пообідаєте, пане.
— А пан Вал хіба не прийде підтримати мені компанію?
— Пана Вала нема на яхті.
— Мені необхідно з ним поговорити.
— Коли повернеться, я йому скажу.
— А хіба він швидко повернеться?
— Мушу вас, пане, засмутити, але до завтра його не буде.
— Капітан далекого плавання уже повернувся?
— Я глибоко засмучений, але не можу вас нічим утішити. Капітан далекого плавання теж відсутній. На яхті лише екіпаж і… міс Голлу. Сугар із його звичкою розмовляти був настільки кумедним, що на нього навіть не можна було сердитись.
— Сугар, коли скінчиться оце свинство?
— Звичайно, не дуже приємно їсти одному, — вдав лакей, наче не зрозумів запитання. — Я, коли сам їм, теж не маю апетиту. Може покликати міс Голлу?
— Не до лиця тобі, Сугаре, корчити дурня. Не хочу її бачити! Скажи, чи є тут, на яхті, хоч одна порядна людина?
Сугар мовчки знизав плечима й зник.
Потім Раду впав у якесь забуття. Здається, відчинилися двері, і з'явилася міс Голлу, ще краща, привабливіша, ніж минулого разу.
Потім усе змішалось, мов у калейдоскопі.
Коли опритомнів, почало смеркати. Якісь розкуйовджені тіні заповнювали каюту, пропливали на кіноекрані.
«Ось іще минув один день…» — промимрив Раду, намагаючись підвестись із стільця. Марні зусилля. За мить знову поринув у невідомість, у якийсь сон. Наче приходив Сугар, приносив їжу, а він кидав за ним посудом, лаявся. Наче міс Голлу просила його випити з нею коктейль, а коли відмовився, напилася сама й танцювала до безтями твіст під модну пісеньку «Моє серце, як м'яч», потім стала роздягатись… Чи то був сон, чи дійсність? Він і міс Голлу… Міс Голлу і він… Здавалося, для нього перестав існувати час. Власне, не міг збагнути, що з ним діється. Головне, не знав, чи він у сні, чи в дійсності. Його мало турбувало, що не було Вала, Капітана далекого плавання, і навіть власне становище.
Лише на третій день Раду випала нагода побачити Капітана далекого плавання. Тільки тоді він мовби прокинувся. В голові прояснилось. Зовсім не почував себе виснаженим. Легко підвівся з ліжка, вмився, одягся й навіть почав насвистувати якусь мелодію. Захотілося їсти. Чекаючи Сугара, відчинив ілюмінатор. До каюти ввірвався солоний морський вітер. Сонце поволі опускалось за далекий обрій. Яхта злегка погойдувалася на хвилях. Звернув увагу на те, що була вона у відкритому морі й рухалась із середньою швидкістю в невідомому напрямі. Куди його везуть? Скільки часу він був непритомний?.. «Здається, аж тут мені кінець…»
Несподівано за спиною почув голос:
— Доброго вечора, пане Баділа!
Озирнувся. За кілька кроків стояв дуже високий чоловік, худий, з потворним обличчям. Ніс, наче дзьоб у сови, гостре підборіддя, гострі вилиці, миготливі водянистого кольору очиці. Лиса голова, схожа на диню, блищала, як більярдна куля. На потилиці стирчали рештки сивого волосся. Над очима стовбурчились сиві, як і вуса, острішки брів. Незнайомий був одягнений у бездоганний вечірній костюм, його негарний вид компенсувався великою фізичною силою, хоч той чоловік був років шістдесяти п'яти. Раду ледве зумів приховати подив:
— Доброго вечора й вам.
— Я засмучений, примусивши вас три дні нудьгувати на кораблі, але повірте, довелось відлучитись у дуже важливих і невідкладних справах.
Усміхаючись, він простяг руку. Велетень не вважав за потрібне відрекомендуватись, тому Раду навмисне спитав:
— Ви Капітан далекого плавання?
— Так мене зовуть. А ви дуже нудьгували ці дні? Велетень обережно сів у крісло, яке затріщало під його вагою.
— А ви як гадаєте? — спохмурнів Раду.
— Не думаю. В компанії з міс Голлу жоден мужчина не зможе нудьгувати. Хто ви, пане Баділа?
— Вам хочеться пожартувати? Ви ж знаєте моє прізвище. Чи, може, ваші посильні, пан Вал і той другий, викрали мене помилково?
— Хто ви?
«Або я говорив не так, або він має якусь підозру. Чи він, і мене впізнав? — захвилювався Раду. — Коли його не попередили з Румунії, то чи може йому спасти на думку, що п'ятнадцятирічний хлопчина, якого він знав двадцять сім років тому, став майором державної безпеки?»
— Коли не знаєте, хто я, то для чого посилати своїх людей, щоб мене викрали, й навіщо ваші люди нишпорили в моїх речах у поїзді?
Велетень мовчки смоктав сигару, не дивлячись у його бік. Мабуть, про щось напружено думав.
— Звідки вам відомо, що мої люди цікавилися вашим багажем? Не уявляю, щоб вони так погано й грубо працювали.
— Не можу оцінити їхнього професіонального вміння, проте вони виявились не дуже уважними.
— Чи не пропало у вас щось після того?
— Мій скромний багаж службовця не міг являти особливого інтересу для підісланих вами людей. Йоган Ольсон і його вродлива коханка Малла, по-моєму, не дуже цікавились грішми. Все ж вони чомусь лізли до моїх особистих речей, а не до сумки дипкур'єра.
Отже, до вашої сумки дипкур'єра ніхто не-лазив?
— Ні.
— Це правда. Вашої сумки ніхто не відкривав. Люди працювали згідно з інструкцією.
— Скажіть, чому ви тримаєте мене на цій яхті?
— Пане Баділа, тут лише я можу ставити запитання, а не ви. Мене цікавить робота моїх людей, де б вони не працювали. Відповідайте зі всіма подробицями. Згода?
— Авжеж, — буркнув Раду.
— Отже, він назвав себе Йоганом Ольсоном, а вона як?
— Малла.
— Малла — це ім'я, а прізвище?
— Прізвища не називала.
— Вона видалася вам вродливою?
— Навіщо запитуєте? Невже знайдеться хоч один мужчина, якого не зачарувала б її врода?
— Ви помітили в ній щось особливе?
— Хоч вона й негідниця, але може легко завоювати довір'я у телепнів.
— А він яке враження справив на вас?
— Не знаю, що й сказати. Ольсон — цікава, добре вихована людина. А взагалі обоє вони виглядають химерними, дивакуватими.
— Останнє запитання, пане Баділа, яке вимагатиме від вас особливих подробиць: мені хочеться знати, як саме ви познайомились, як розвивалися події з першої хвилини й до останньої, коли ви розлучилися. Здається, вони раніше від вас зійшли з поїзда?
— Так, вони зійшли у Відні, а я — в Берні.
— Слухаю вас, пане Баділа. Тільки прошу з подробицями, якнайбільше подробиць…
— Оце й усе? — спитав шеф тресту, коли Раду замовк.
— Все. А як ви оцінюєте їхню роботу?
— Посередньо. Це оцінка, яку вони заслужили.
— Чому так? — спитав Раду більше з професіональної цікавості.
— З чого ви зробили висновок, що вони порпались у вашій валізі? Чому саме вони, а не хтось інший?
— Бо лише тоді, коли я пішов з ними у вагон-ресторан, мої речі залишались без нагляду.