— Він ще не зник?
— Поки що ні.
— Якщо не він, то якийсь інший водолаз має зникнути.
— Раду, ти не можеш мені розтлумачити всю цю історію?
— Дорогий Фане, я й сам поки що нічого точно не знаю.
— Не можеш, то й не можеш… Товариші з міліції теж зацікавились цією справою.
— Знаю, Фане. Я мушу їхати.
— Радуле, Інгрід зараз у нас. Коли ти сказав, що приїдеш, Марія її привела.
Капітан міліції допитував якогось Йона Букуреску, найнятого різноробочим на корабельню кілька місяців тому. Він був родом з околиці Бухареста. Недавно відсидів два роки в тюрмі за крадіжку. Заплутавшись у власній брехні, Букуреску став признаватися:
— Вечеряв я в корчмі, й от до мене підсів незнайомий. Попросив сірників і вгостив мене цигаркою. Розговорилися. Видно, добрий чоловік, узяв мене під руку. Говорили про те, про се, і він запропонував мені п'ять тисяч леїв, якщо я вкраду для нього водолазний костюм. Я погодився. Підробив ключа і вночі, коли йшов дощ, відімкнув склад і взяв костюм. Він виявився до біса важкий, я ледве доволік його до води. Там вкинув у човен і взявся за весла. Було трохи боязко, поки не вибрався з доку. А темрява, хоч в око стрель!.. Я переплив Дунай і, причаливши десь у заводі, став чекати ранку. Вдосвіта під'їхав на машині той чоловік і вручив мені гроші за роботу.
— Не примітив часом номера машини?
— А навіщо він мені…
Наказавши місцевим органам шукати машину й шофера, Раду повернувся до Бухареста. Там його чекала друга несподіванка. Оперативники з Турну Северина повідомили, що якийсь Спіру Тофан, колишній водолаз, два дні тому зник із міста. Постійний відвідувач корчми, він останнім часом сіяв грішми, які не міг заробити чесно. Коли був п'яний, то признався своїм дружкам, що незабаром дістане мішок грошей. Раніше Спіру вважався одним з найкращих водолазів, але постійна пиятика підірвала його здоров'я, і лікарі заборонили йому спускатися під воду.
Не встиг Раду прочитати повідомлення з Турну Северина, як його покликали до телефону. Дзвонила Міка.
— Дане, це ти? — спитала вона.
— А хто ж?
— Мені треба негайно з тобою поговорити.
— Звідки ти телефонуєш?
— З автомата.
— Здається, ти чимось схвильована?
— Мені необхідно тебе побачити.
— Мила, зараз не можу. Через десять хвилин мушу бути в міністра.
— Скільки часу ти там затримаєшся?
— Не менше години.
— Це не страшно. Приходь до… — У трубці почувся рик, потім шум і тріск — наче трубка випала з руки і вдарилась об підлогу. Потім усе затихло.
— Алло! Алло! Міко! Слухай, Міко…
Але ніхто не відповів, лише почувся характерний стук — хтось обережно поклав трубку на місце. Саме в цей час у двері протиснувся Богдан.
— Я просто дурень, — сердився Раду, бігаючи по кабінету, — як же це не подумати про її охорону? Адже знав, що після викрадення плівки невідомим їй загрожує небезпека. Боюсь, що вона розділила долю Катіни.
— Нехай їй біс! — різко кинув Богдан. — Я спокійний, коли вони знищують одне одного.
— Бачу, ти теж дурень…
— Годі! Я не носитиму трауру по твоїй Міці.
— А ти не подумав, якщо її знищать, то вона забере в могилу частину таємниці шпигунської зграї?
— Ми ту таємницю самі розкопаємо!
— А коли ні?
— Такого не може бути. Мене інше хвилює—як швидше покінчити з бандою?
— Не поспішай. Шпигуни самі заворушились, — сказав Раду й показав йому повідомлення з Турну Северина.
Прочитавши, Богдан трохи повеселішав.
— Украли костюм і водолаза. Тепер нам залишається дізнатись, в якому місці між Сулемою й Оршовим загинув пароплав під час війни.
— Нема потреби. Ми про те дізнаємося саме від них. Біжу до шефа з рапортом, а потім побачимо, чи не зможемо дізнатись, щось про Міку.
РОЗДІЛ 17
— Товаришу майор, вона вийшла з дому о десятій. Ішла не поспішаючи. На бульварі зупинялася біля кожної вітрини, озиралась, чи за нею не стежать.
— Тебе вона помітила?
— Що ви, товаришу майор? У мене своя система. Вже коли я за кимсь ув'яжуся…
— Розказуй по порядку!
— Спершу вона ходила вулицями. Потім зайшла на пошту, наче хотіла кудись зателефонувати, але передумала. Вийшовши з пошти, подалась аж до вулиці Мерішор і шмигнула в під'їзд будинку № 11. Коли я вскочив за нею, обидва ліфти піднялися вгору. Я вирішив зачекати внизу, поки вона повертатиметься, і ось до цього часу жду.
— Нема її там! — роздратовано кинув Богдан.
— Товаришу капітан, якби вона зійшла з будь-якого поверху, я побачив би, хіба що пройшла б крізь стіну.
Раду знав — Доробанц не бреше, щоб приховати свою помилку.
— Коли ти зайшов слідом за нею, у вестибюлі ще хтось був?
— Нікого, товаришу майор.
— У будинку є швейцар?
— Нема. Є адміністратор і механік на кілька будинків, але тут вони не живуть.
— Ти вийшов на вулицю відразу чи затримався у вестибюлі?
— Не міг я піти! Дещо зробив, товаришу майор. Miкa, могла зайти в квартиру на першому поверсі й вилізти через вікно…
— Даремно ти тратиш час, Доробанце, — зауважив Богдан.
Хоч Раду й не сподівався знайти Міку дома, а все ж поспішив туди. Проте ні Міки, ні її матері не застав. Не повернулися вони додому і наступної ночі. Тоді старший лейтенант Калій одержав наказ перевірити всіх покійників, які померли за останню добу, адже пані Ледунка могла біля котрогось затриматись.
Полковник Жолдіш скликав оперативну нараду. На ній було розроблено й затверджено план майбутньої операції в найдрібніших деталях. Загальне керівництво операцією поклали на майора Менеїле, а помічником призначили капітана Тудорашку.
— Товариші, тепер кожен на своє місце! За дві доби ми повинні закінчити! Бажаю успіху! — сказав полковник.
По шосе в напрямку Симерії мчала вантажна машина. В кабіні, крім шофера, сиділо двоє — один з опуклим лобом і запалими очима, другий — світлоокий, з гарними, ніжними рисами обличчя.
Їхали мовчки. Шофер уважно вів машину, тримаючи в кутику рота незапалену цигарку. Таку мав звичку: вирушаючи в далеку дорогу, брав у рот цигарку й не запалював її, поки не приїздив на місце призначення.
Крутолобий, часто закурюючи, питав:
— Дати вогнику?
— Ні, дякую…
— Не хочеш — не треба, — зітхав крутолобий. Він теж мав свою звичку: через кожних п'ятнадцять хвилин діставав з кишені пласку баклагу, прикладався до неї й смачно кректав. Потім питав шофера: — Вип'єш чарку коньяку?
— Не хочу?
— А ви, товаришу професор?
Той заперечливо хитав головою.
— Жаль… Коньяк божественний.
Останнє слово дивно звучало в устах п'яниці. Коли той повторив його вдесяте, «професор» не стримався:
— Спіру, скажи мені, що означає «божественний»?
Той глипнув на «професора» й зареготав. Шофер невдоволено зиркнув у його бік:
— Чого ти регочеш?
Насміявшись досхочу, Спіру обернувся до «професора»:
— Глузуєте з мене?
— Зовсім ні. Просто хочеться знати, чи розумієш ти значення того слова.
— Твоя правда, сміх тут ні до чого, — крутнувся Спіру до шофера, — я думав, професор з мене глузує, але помилився. Вибачайте, професоре, хоч я не такий вчений, як ви, але щось таки кумекаю. Слово «божественний» означає улюблений богами. Отож…
— Так, так, Спіру, божий коньяк. Дуже вдало підібране слово.
Спіру, не вловивши іронії, прийняв похвалу щиро.
— О, я винахідливий, часто сам дивуюсь із своїх здібностей, — і охриплим голосом затяг пісеньку:
— Замовчи, дияволе! Через твою пісеньку ще влечу в якусь прірву! — вилаявся шофер.
— Мовчу… Не хочу вмирати. На тому світі не дають коньяку, — хихикнув Спіру й знову присмоктався до баклаги.
— Сп'янієш, Спіру, — занепокоївся «професор».
— Не бійтеся, тут нема й трьохсот грамів. Коли йдеться про діло, я вмію стримуватись.