В одному із комфортабельних купе швидкого поїзда Лучіан Фіуреску перегортав журнал. Він час від часу нервово позирав у вікно. Крім нього, в купе їхала молода пара — обоє інженери-лісники. Видно, вони недавно одружились і поверталися з весільної подорожі. Фіуреску набридло їхнє милування, і, зневажливо глянувши на молодят, він вийшов. У коридорі стовбичив самотній пасажир, який не звернув на Фіуреску жодної уваги. Той запалив цигарку й нудьгуючи пускав кільцями дим. Хотілося якнайшвидше приїхати на місце, а там… сам чорт не перешкодить зробити діло. Фіуреску затоптав недокурену цигарку й попрямував до вагона-ресторану. Пройшов через вагон другого класу, де в одному з купе їхав Марчел Коруз. Той весь час дрімав біля вікна. Деякі пасажири пробували зав'язати з ним розмову, але, побачивши, що він глухонімий, дали йому спокій. Все ж Коруз помітив Фіуреску, підвівся й подався за ним. У ресторані Коруз написав замовлення на клаптику газети — «ром», Фіуреску замовив собі каву. Спершу вони не звертали уваги один на одного, потім глухонімий знаками спитав у Фіуреску, котра година. Той простяг через столик ліву руку з годинником і показав помітку на циферблаті. Коруз кивком подякував, випив ром і вийшов. Не затримався й Фіуреску.
Через годину Коруз зійшов на станції Підбіла. З багажу мав лише речовий мішок з альпіністським спорядженням. Крім нього, там зійшли ще кілька пасажирів і розбрелись хто куди, лише один разом з Корузом сів у автобус, що відправлявся до Гацека.
Фіуреску, теж споряджений, наче завзятий альпініст, зійшов на станції Маленькій, з ним — ще два пасажири.
— Хочете піднятись на Ретезат? — спитав один з них у Фіуреску.
— Так, хоча й час зараз не дуже підходящий, але тільки тепер дали відпустку. А ви?
— Я тут недалеко в селі вчителюю…
Вантажна машина, на якій їхали «професор» і Спіру Тофан, на півгодини зупинилась у Гацеку. Пасажири вирішили пообідати. Потім рушили далі. Минувши кілька сіл, в'їхали до лісу й зупинилися біля хатини лісника, що стояла на галявині. Перед тим на годину затримались у селі. Там «професор» зайшов до сільської управи й передав листа, в якому столичні органи просили надати допомогу його експедиції, що її Академія наук посилає на чолі а професором Ніколае Неделку досліджувати гідрологічний режим озер біля гори Ретезат. Допомога, якої просив «професор», була скромною — лише кілька коней, щоб перевезти інструмент і апаратуру. Голова запевнив, що вранці четверо коней з двома провідниками будуть біля хати лісника.
Лісник запропонував їм гарячу страву, але «професор» відмовився і в хаті спати не захотів, а вклався в наметі. Поки «професор», шофер і Спіру говорили з лісником, якісь два туристи пройшли мимо хати і зникли в гущавині. Один з них сказав:
— Вони заночують у лісника.
— Тим краще.
— Не знаю, помітили вони нас чи ні?
— Міцний негідник… — пробурмотів той замість відповіді.
— Ти його ще мало знаєш. Майстерно діяв, волоцюга. Голова сільської управи в три погибелі гнувся перед ним і коней дав…
— Наче ти на місці голови не зробив би того самого, коли б тобі під ніс тицьнули папери з штампами та печатками.
— Твоя правда. Ще можеш іти, не стомився?
— До турбази ще не близько… Дійдемо завидна, якщо не заблудимо.
— Не бійся, я тебе веду.
— В мене вся надія на тебе. Я ніколи в житті не любив як дурень тинятись по горах. Хоча б, на наше щастя, не було багато людей на турбазі…
Мабуть, ми будемо там єдині.
Та Фіуреску помилився. На турбазі вони застали чотирьох туристів.
— Доброго вечора!
— Добрий вечір! — дружно відповіли всі четверо. Підійшов адміністратор турбази.
— Знайдете щось попоїсти гаряченького? — спитав його Фіуреску.
— Дещо є. Залишилось трохи печені, можу підігріти мамалиґу, приготувати яєчню.
— Давайте все разом.
Ті четверо, граючи в карти, навіть не дивились на новоприбулих.
— Пити щось будете? — спитав адміністратор.
— Якщо е, дайте коньяку.
Хазяїн поставив перед ними пляшку:
— Пийте скільки хочете.
— Краще скажіть, скільки можемо.
— Ви ж не панянки…
Поки вони вечеряли, ті четверо вклалися спати.
Швидко заснули й Фіуреску зі своїм супутником, але спали сторожко, як зайці.
Вранці, коли Фіуреску прокинувся, чотирьох туристів уже не було. Він штовхнув товариша під бік:
— Вставай!
Коруз потягнувся й смачно позіхнув:
— Уже ранок?
— Хіба не бачиш? Нам слід підготуватися завчасно. Не кваплячись умились, поголилися.
— Що нам запропонуєте на сніданок, хазяїне? — спитав Фіуреску, сідаючи за стіл у прекрасному настрої.
— Може, для початку свіжого сальця з цибулькою?
— Ще що?
— Яєчня, свіжа бринза…
Наївшись досхочу, попросили рахунок. Покурюючи цигарки, розпитували адміністратора про дорогу до озера. Той порадив звернути трохи вбік і помилуватися водоспадом.
Недалеко від турбази Фіуреску з Корузом заховалися так, щоб добре було видно кам'янисту стежку.
— Місце, здається, непогане. Як по-твоєму? — спитав Фіуреску в Марчела.
— Так. Нема чого йти далі, поки «професор» теж не підніметься сюди.
Сонце, нарешті, прорвало суцільну запону хмар і сипонуло промінням. Чекати довелося недовго.
— О, виповз сам «професор»…
Стежкою від хатини лісника піднімались «професор», Спіру і шофер. За ними провідники вели нав'ючених коней.
— Тепер ми можемо бути спокійні за дорогу, — сплюнув Коруз.
— Невже? — примружив очі Фіуреску.
— Ти вмієш орієнтуватися по карті?
— Вмію.
— Отже, не заблудимо.
— Але я не знаю, в якому напрямку вони рушать.
— То хай вони йдуть уперед, а ми непомітно слідом за ними.
Група «професора», зробивши коротку зупинку на турбазі, рушила в гори. Невдовзі вона була вже в кам'яній западні. Ні «професор», ні його супутники не милувались дикою навколишньою красою. Чим далі «професор» проникав у гори, тим більше замислювався.
— Чи не можемо ми рухатись швидше?
— Не можна, товаришу професор. На такій важкій дорозі коні попадають, — відказав провідник.
Під час відпочинку «професор» нетерпляче вдивлявся крізь бінокль вдалину, де вимальовувались береги гірського озера Букура. Потім люто зиркнув на людей, що полуднували:
— Чи не можна швидше?
— Кінчаємо, — відповів провідник і додав: — Хоч ви й учений, але в нас старі люди кажуть: в горах ніколи не поспішай.
Через півгодини попрямували до озера. Ідучи звивистим плоскогір'ям, незабаром досягли південного берега.
— Ось тут і станемо табором! — проказав «професор».
Нап'яли намети. Швидко змайстрували пліт. Працювали завзято, тільки «професор» сидів на похідному стільчику й вивчав карту.
Вода в озері здавалась чорною, нерухомою, а коли з-за хмар виринало сонце, вона вигравала різними барвами.
Коли пліт був готовий і погойдувався на воді, Спіру підійшов до «професора»:
— Ви впевнені, товаришу професор, що саме тут треба шукати?
— Ніхто не може бути на цьому світі впевнений, однак, за всіма ознаками, слід шукати саме тут, Спіру.
— То й почнемо звідси.
— Коли ти маєш намір зануритись?
— Сьогодні ні в якому разі, вже вечоріє.
— Гаразд, почекаємо до завтра.
Наступного дня тільки перед обідом Спіру Тофан нарешті зібрався йти під воду. Водолазний костюм з кисневими балонами та телефоном надійно захищав його від усяких випадковостей.
— Щасливо! — побажав шофер.
— Хай бог помагає! — усміхнувся Спіру, занурюючись в озеро.
«Професор» не мовив жодного слова, лише хижий блиск очей та розпашілі щоки виявляли його хвилювання.
Коли Спіру зник під водою, провідник ніяковіючи підійшов до «професора» і ввічливо запитав:
— Скажіть, що ви шукаєте в озері?
Один з його односельчан, котрий весь час мовчав, сердито кинув: