— Якщо вони змогли дізнатись, хто ти насправді, то, мабуть, дізнались і про твою біографію — про місто, в якому ти народився, про все, що було між вами. Отже, їй треба було тебе побачити, щоб переконатись.
— Я теж так думаю. Тепер щодо припущення Богдана: якщо Аспасія взяла на себе роль приманки, щоб розкрити тебе, то чи мала вона певність, що й ти її не впізнаєш?
— Такої певності в неї не могло бути. Незважаючи на тривалий час, я не міг забути тієї події, обличчя жінки, яка штовхнула мене на злочин.
— А ти знав тоді, за що хотіли арештувати Аспасію?
— Ні, товаришу полковник. Тодішні газети про те мовчали. Це означало, що Шункеріке арештовано не за вбивство чи крадіжку. Як мені пізніше пояснив один продажний газетяр Рокамболе, мовчанка газет була викликана державними інтересами. Здається, не поліція тоді арештувала Шункеріке і намагалася впіймати Аспасію, а сигуранца.[2]
— Виходить, подружжя займалося шпигунством.
— Мабуть, так, товаришу полковник.
— Гм… — ніби погодився той і звернувся до Богдана — То які висновки можна зробити з нашої розмови? По-перше, Аспасія не боялась, що майор Менеїле її впізнає, а по-друге, за всіма ознаками, Аспасія й Шункеріке досі займаються шпигунством. Подумай тепер, у чому ти помилився.
— Гадаю, що історія з валізкою спровокована спеціально, щоб демаскувати майора. Щось мені вже не віриться, ніби Аспасія й той невідомий інформатор спільники.
— Чому? — здивувався полковник.
— Бо Аспасія не ризикувала б бути приманкою.
— Правильно, але до чого тут слово — «риск»?
— Тому, що Аспасії зовсім невигідно бути впізнаною Раду, якщо вона й зараз займається шпигунством, адже перед нею не п'ятнадцятирічний хлопчина, а майор державної безпеки. Неможливо, щоб така досвідчена шпигунка не врахувала небезпеки власного викриття. Ні, інформатор майора і Аспасія не мають між собою нічого спільного.
— Якщо дозволите мені, товаришу полковник, — втрутився Раду, — я продовжу думку Богдана. Хай вся історія з дзвінком розіграна спеціально, щоб викрити мене. Коли б вони були впевнені, що мають справу з розвідником, невже б вони так ризикували? Невже згодилися б на її арешт, якби я був трохи проникливішим? Чи не простіше було б для них, аби хтось інший виконав роль білявої пані? Ну припустімо, я б її затримав, тобто запросив до своєї кімнати. А далі? Відкрив би валізку і не знайшов у ній нічого цікавого для себе. Довелося б випустити жінку, а самому піймати облизня, бо, щоб її затримати, потрібно мати якусь підставу. Єдине, що можна було зробити, це піти по її сліду. Але ж, маючи внизу машину, вона безумовно від мене втекла б. Власне, про машину той суб'єкт не сказав нічого, і це заперечує думку про його зв'язок з Аспасією.
— Хто ж тоді в біса той суб'єкт і чого він хоче? — мимоволі вихопилось у Богдана.
— Це інша справа, — зупинив його полковник. — Поки що, врахувавши всі обставини, зупинимось на таких орієнтирах: 1. Зв'язок Аспасії з тим інформатором виключається зразу. 2. У валізці Аспасії було таки щось для нас цікаве. До речі, це не дивно, якщо врахувати її стару професію шпигунки. 3. Аспасія прийшла в той будинок спеціально, щоб узяти валізку. 4. В будинку, де мешкає Фіуреску, є хтось із спільників Аспасії. 5. Існує хтось невідомий, який для чогось зробив нам повідомлення, в цінності і важливості якого ми переконаємося в найближчому майбутньому. 6. Очевидно, той суб'єкт досить спритний, бо швидко зумів дізнатися про особу майора. 7. Нарешті, не менш важлива обставина: машина, на якій зникла Аспасія, мала фальшивий номер. Це відомі деталі справи, — вів далі полковник. — Подивимось тепер, що ж нам поки що невідомо: 1. Хто така насправді Аспасія? 2.Кого вона відвідала в тому будинку і де взяла валізку? 3.Чи існує будь-який зв'язок між Аспасією і Фіуреску, а також між Фіуреску й кимось із мешканців будинку? 4.Хто такий інформатор, який нам допомагає, і чому він мовчить про себе? 5. Кому належить машина, на якій втекла Аспасія? 6. Що являла собою сигара, така не підходяща для жінки? Оце поки що питання, якими слід зайнятися в першу чергу. Чи, може, у вас є якісь свої міркування?
— Ні, товаришу полковник.
— Тоді беріться за роботу. Розділіть між собою обов'язки. Щодо машини, то я доручив шукати її молодшому лейтенанту Риуреяну. Майору Менеїле, поскільки вже відоме шпигунам справжнє його ім'я, більше нема потреби грати роль брата інженера Стамате. А тому, що тільки ти один знаєш біляву пані, тобі потрібно менше часу, щоб її знайти. Одночасно спробуй дізнатись, у кого з жильців Аспасія взяла валізку.
Це доручення для майора було надто легким. Через кілька годин після наради в полковника він був напоготові. Тільки ввійшов до квартири Стамате, як хтось подзвонив. Відчинив двері. На порозі стояв юнак років двадцяти. Раду помітив у його очах розчарування.
— Товариша інженера нема дома? — запитав юнак.
— Нема.
— Скажіть, будь ласка, о котрій годині він повернеться?
—Інженер у відрядженні, десь аж у Олтенії, повернеться не скоро.
— А ви ж хто будете?
— Я його брат.
Юнак повеселішав.
— Можна зайти до вас?
— Заходьте.
Раду ввічливо запросив його сісти. Той сів і деякий час мовчки роздивлявся довкола. Раду терпляче очікував, коли гість заговорить.
— Так ви брат інженера? — перепитав юнак.
— Брат.
— А я теж мешкаю в цьому будинку, на третьому поверсі.
— Невже?.. Мені дуже приємно.
—І надовго виїхав з Бухареста товариш інженер?
— На кілька місяців.
— Боже мій, я не можу так довго чекати! Може, ви зумієте мені допомогти?
— З дорогою душею, якщо зможу. Кажіть, що там у вас.
— Мені не так легко розповісти вам про все. Якби був товариш інженер… Знаєте, ми останнім часом з ним подружили, і він завжди кликав мене на футбольні матчі. Обидва вболівали за команду «Рапід», аж хворіли, коли вона програвала.
— А як ви подружили? — запитав Раду, зваживши, що різниця у віці між приятелями була принаймні років п'ятнадцять.
— Ми познайомились у санаторії в Скаулені. Там довелося жити в одній кімнаті, і під час розмови виявилось, що ми з одного будинку. Я досі, крім товариша інженера, тут нікого не знаю, і мене ніхто. Якби не випадкова зустріч у санаторії, то могли б сто років жити поруч і не знати один одного.
По якійсь мовчанці юнак спитав:
— А ви теж хворіли легенями?
— Я? Ніколи.
— А моя сестра померла від цієї хвороби, і я хворію з шістнадцяти років.
— То ви не з Бухареста?
— Ні, я з Браїли, власне з передмістя Браїли. Батько з матір'ю розлучилися, коли мені було десять років. Батько спершу взяв до себе сестру, а коли вона померла, взяв мене. Мати взяла собі меншого — Йонуца. Коли він підріс, то не схотів залишатись біля мами — втік до батька. Тоді старий, який більше любив Йонуцу, відправив мене до матері. Я був радий повернутись до неї, бо вважав за краще жити в Бухаресті, ніж у провінції. Крім того, сподівався після школи вступити до інституту.
— Ви тепер студент?
— Дідька лисого. Через хворобу мені навіть школи не вдалося закінчити. Валяюсь по санаторіях. Хворий я, багато людей давно вилікувались. От хоча б ваш брат. Коли ми прибули в санаторій, в обох у легенях були каверни. Та через вісім місяців він виписався здоровий, а я майже два роки пролежав. Побуду трохи між людьми та й знову туди. Мене вже всі лікарі знають. Така, видно, моя доля… А маю всього двадцять років. Жити хочеться… Скажіть, а що б ви зробили на моєму місці?
— Тепер є такі ліки, що не дадуть вам померти, — намагався втішити Раду.
— Не кажіть, я цю хворобу знаю краще за будь-якого лікаря… Ви можете зрозуміти, як мені хочеться жити, товаришу?
— Звичайно, можу.
— Ні, щоб це зрозуміти, треба хворіти сухотами. Поки що я сяк-так заробляв якісь гроші, та здоров'я не купиш…