— Сідаємо, Соню! Вни-и-и-из!!!
— И-и-и-и… — вили сирени. — І-і-і-ігре, що відбувається, що? Я боюсь, І-і-і-ігре!
Лише Кременчук мовчить. А це що?.. Дзижчання якесь.
Здається, переборки опускаються, ізолюючи приміщення «Софії» одне від одного. Боже, що там в шлюзовій камері коїться! І Сонька, примруживши очі, вивернула траєкторію апарата, кидаючи його назустріч лискучому байдужепласкому простору.
— И-и-и-и-и… Клац-клац…
— Це що таке?..
— Замки перегородок-відсікачів почали спрацьовувати.
— А ти звідки знаєш?
— Знаю!.. Тримайся, Ігорю, тримайся! Капітане, як ти там? Капітане?!
З шлюзової камери — ані чичирк. На екранах зовнішнього огляду Дарт Вейдер по-щурячому водив головою з боку в бік, щось роблячи з обшивкою своїм лазерним мечем.
— Ш-ш-ш-щ-щ-щ… — раптом просичало крізь гармидер і блимання аварійного освітлення: електратор явно щось намагався сказати. Чи казав?
Обшивка „Софії” теж розпочала світитися, явно розпалюючись від тертя об атмосферу. Його Нескінченність по особливому рвучко крутнув лазерним мечем і добрячий шмат металу майнув назад, миттєво зникнувши в розпеченому повітрі.
— Ш-ш-ш-щ-щ-щ…
— Ах ти, виродку! — Сонька так прямовисно кинула апарат вниз, що Ігорю здалося, наче в нього серце через горлянку вистрибнуло.
— Гур-р-р… — загуркотіло щось вдалечині і другий шмат обшивки зник з поля зору.
— Сніжано, Сніжанко! — вибухнула зненацька криком шлюзова камера. — Ні-і-і-і!!! Не дозволю в другий раз, не дозволю! — І-і-і-і… гур-р-р… ш-ш-ш-щ-щ… „Софію” кидало спочатку в боки, а потім — вгору й вниз, немовбито вона полетіла наче камінь, що стрибає по величезних хвилях.
— Давай, Соню, давай! Скидай цього електрика!
— На прилади дивись, на прилади!.. Скільки там до поверхні? Щоб не гробанутися нам усім…
— Не бачу, їй-бо не бачу, Соню! Щось нове, нове відбувається!!!
Тільки зараз до Такаманохари дійшло, що навколишній світ якось дивно тьмяніє в її очах. Більше… більше… ще більше… Поштовхи „Софії” в цьому бляклому світі набували якогось ватяного характеру. Чи це лише здавалося змученому мозку дівчини? Але ось і звуки навколишні стало чутно, мов крізь стіну товстелезну. Що це там Зоребор кричати намагається? І Сонька гранично напружила слух.
— Обережніше-е-е-е! — розчула. — Земля, Соню, земля-яя-я!!! І лише по тому крізь незрозумілу темряву Такаманохара таки роздивилась неясне мерехтіння на головному екрані. А потім стрімкі, неясні картинки. Наче вони на величезній швидкості на здибленим льодовиком неслися. Під час полярної ночі. Хот?!?
Тобто, може й дійсно — над льодовиком? Он як скалки різні в усі боки полетіли! А „Софія”, коротко зревівши від несподіваного удару, кинулася праворуч, на інший ропак, трощачи його вщент і зариваючись ледь не по маківку в срібні уламки.
Але Сонька цього вже не бачила. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати її мозок. Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок. Назавжди?! І це було останнім, про що встигла подумати Такаманохара перед тим, як її жбурнуло в цей самий морок просто з жорсткого капітанського крісла.
В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.
Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Соньку лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Дівчина застогнала, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозуміла, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над нею та скособоченою „Софією”.
Повітря було прохолодне, але на диво не зимне. А грані торосів — гладенькими до дзеркальності. В них і відображувалась Такманохара, що безтямними очима втупилась в навколишній краєвид, лежачи горілиць на іскристих скалках колючого скла. А Богдан, що, вже прийшовши до тями, прикривав собою чиєсь крихке тіло. І навіть Ігор з Нксою відображувались, що як впали метрів за десять від Такаманохари, так і лежали нерухомо, не виявляючи жодних ознак життя.
Над усім цим нависав порубцьований борт „Софії”. Як вони втрапили сюди? Звідки?!
В очах перекочувалися мільярди малесеньких кульок, що складувалися в зримі образи. І це всесвітнє перекочування своїм виблискуванням надавало певної анімаційності усьому оточенню. Анімаційності?! І Сонька раптом здригнулася усім тілом, враз згадуючи усе, що з ними відбулося.
Чи не відбулося? Чи привиділося опісля вибуху „Софії”?
Опісля вибуху Зорі Смерті. І всього всесвіту, що невпинно збігався в одну точку. Опісля загибелі як його, так і їхньої?
Сонька відчула, що крижаний жах просотується в кожну клітинку її тіла, знерухомлюючи його. І скам‘яніти остаточно йому не дозволяв лише останній спогад про останні слова Богдана ще перед вибухом. Про кохання він казав, про кохання! Чи це в маячінні їй здалося? І ще щось…
Чиясь донька… Додекаедр… Електратор… Морок…
Морок?!?
Аби знову не звалитися до нього, не піддатися його чорній нерухомості, дівчина спробувала ворухнути рукою.
Вийшло!.. Вийшло, матері його ковінька, як Богдан каже. А ну-мо, іншою… І ця працює… І ноги… Жива вона, жива!
Але… Але як вони сюди втрапили? Як їх з „Софії” викинуло? Отут вже аж нічого не згадується. Лише темрява, темрява, яка поступово заполоняла очі. А потім?!..
Останнє слово Сонька вигукнула і вигук її дивною дрібною луною застрибав поміж дзеркальних, геометрично правильних, торосів, наче злякавшись вигляду розбитого апарату.
— Чого? — слабко донеслося з боку Норильцєва й Нкси. — Чого галасуєте? — І за мить: — Ой, а де це ми?! І знову луна пострибала по дзеркальних гранях, а навздогін їй поплазував довгий стогін Кременчука:
— М-м-м… Сніжано, донечко… — І зненацька, смикнувшись усім своїм камуфляжним корпусом, капітан рвучко перекинувся на спину і сів, схопивши та й притиснувши до себе тільце, затягнуте в сріблястий комбінезон.
Донечка?! А так, так!.. Вони ж…
Голова трупа безвільно хитнулась, а вії в нього… здригнулись. Чи це здалося Соньці здалеку?
А капітан вже щосили трусив істоту, що взялася невідомо звідки на невідомій планетарній орбіті. І невідомо з якого дива — чи з якої любові? — взялася. Він трусив її тендітні — торкнись і зламаються — плечі і волав:
— Сніжанко, доню!.. Оговтуйсь, оговтуйсь… Це я — татко твій, татуня! Оговтуйсь, сонечко моє!..
— Та спокійніше ти! — намагаючись відкинути усі враження від неймовірності згаданих подій, видихнула Такаманохара, схоплюючись на рівні й відображуючись водночас в усіх гранях усіх геометричних торосів. Сліпе алюмінієве небо байдуже дивилося на них. — Спокійніше, кажу! Ти… Ти певен, що це донька твоя?
— Вона, вона це, Сонько! Я не знаю, яким чином і звідки, але це — вона! Я ж її вже бачив в цьому костюмі. Давнодавно…
— Спокійніше, кажу, Богдане! Ну, сам подумай, звідки тут твоя донька візьметься? Та ж ти й сам колись казав, що вона в автомобільній катастрофі загинула. Згадай…
— Та пам‘ятаю я, пам‘ятаю!.. Але жива вона, Сонько, жива!
Такаманохара, що вже впритул наблизилась до капітана з дівчинкою на руках, зблиснула ледь розкосими очима і вже хотіла було гарикнути на нього, але вклякла, наштрикнувшись очима на обличчя ймовірної доньки капітана. Тепер вона явно бачила, що вії її тріпочуть, а хворобливий рум‘янець починає проступати крізь неживий гіпс змертвілої шкіри.
— Ч-чорт!..
— Донечко!..
— Та не труси ти її так, не труси!.. Останнє життя з неї витрусиш…
— В-водички…
— Сонько, Сонько, мені почулося, чи вона…
— В-води…
— Стоп! Капітане, Соню, такого бути не може!..
— Закрийся, Зореборе! Води краще з „Софії” притаскай!
— Нксо, а ну швидко!..
Кошлата копиця крчовника майнула повз них та й зникла в чорноті шлюзового люку („Коли вони його відчинили?”), а за пару хвилин повернулася з величезною пластиковою пляшкою. Цілком, до речі, земного вигляду пляшкою. Соньці чомусь згадалося, як її нові знайомці дивувалися тоді, коли знайшли цілий склад отаких пляшок на борту інопланетного корабля.