Ледь хитнувшись, чоловік приземлився метрах у трьох від них і непорушно завмер, вдивляючись в обличчя землян ледь примруженими, великими та уважними, очима.
Мандрівники навіть зметикувати нічого не встигли. Лише десь у підсвідомості Кременчука ворухнулось неясне відчуття жалю з того, що вони так і не спромоглися розжитися справжньою ручною зброєю.
А дивний прибулець вже привітально здіймав свою правицю і мовив добре поставленим баритоном (чистою українською, до речі, мовив):
— Вітаю вас на Кременчуку, товариші. Здається, у вас виникли певні проблеми?
Норильцєв ледь встиг спіймати бінокль, якого було випустив з рук. Богдан же, як вкляк з роззявленим ротом, так і стояв, не наважуючись стулити його.
— З-здрасьте! — першим оговтався Зоребор. — Хау ду ю ду?
Чоловік всміхнувся самими куточками губ:
— Спасибі. Нівроку. А ви як почуваєтесь?
— Дідько його візьми! — доволі неввічливо отямився, врешті решт, і Богдан. — Ви звідки взялися?
— Я, чи бачите, зараз живу на цій планеті. Вивчаю її.
Роботи, маю зауважити, хоч греблю гати, а тут — ви.
— Та ми ж вам не заважаємо. — Голос Норильцєва зірвався на напівзабутий підлітковий фальцет. — Мене Ігор звати. С Землі ми. А це — капітан наш. Богдан Іванович Крем… — І раптом наче вдавився останнім словом. — Як, ви кажете, планета ця зветься?
— Кременчук, — спокійно повторив сріблястий незнайомець. — А мене звати Дар Ветер.
— Дар!?.. — фальцет капітана майже нічим не відрізнявся від фальцету Зоребора.
— Дар Ветер, — згідливе кивнув чоловік. — Та не дивуйтесь ви так, Богдане Івановичу. Повірте, нічого дивовижного навколо не коїться. Хіба що трохи непередбачене. Скоро самі в цьому впевнитесь.
— Ага… так… — викочував грудки з горла капітан. — Звісно, не коїться. Але ж… Але ж, Дар Ветер… Це ж… Вам роман „Туманність Андромеди” Івана Єфремова не знайомий? Не читали? Є там такий собі…
— Ага… так… — наче передражнив Богдана той, хто назвався ім‘ям одного з головних персонажів згаданого науково-фантастичного опусу. — Але станціями Великого Кільця я ніколи не завідував. Більше того, навіть уявлення не маю, що то воно таке.
— Але ж ви знаєте про них!
— Ага… так… Знаю. А ще я знаю про те, що у вас якісь проблеми виникли. Може, давайте насамперед саме про це поговоримо?
Богдан мовчки, але гранично напружився, збираючи докупи усі свої думки. По скам‘янілому обличчю Зоребора було зрозуміло, що він займається тим самим. Пауза затягувалась.
— Отже?.. — врешті решт, порушив її Дар Ветер.
— А… а чому ця планета Кременчуком зветься? — півником підстрибнув Норильцєв.
— Це зараз найголовніше?
— Ні, але…
— Почекай, Ігорю, — зосередився, нарешті, капітан. — Ви, пане… товаришу…
— Просто Дар Ветер.
— Ви, Дар Ветере, кажете, що живете тут?
— Останнім часом. Адже тут існує велике коло явищ для досліджень. Дуже велике коло. — І добре ви цю планету дослідили разом з колом її?
Абориген в сріблястому комбінезоні знизав плечима:
— Будь-яке явище можна досліджувати нескінченно. І вглиб, і назовні. Адже будь-яке явище чи річ є нескінченними за своєю суттю. І за принципом побудови всесвіту.
— Але ж ця планета конечна? — чомусь почав дратуватися Богдан. Назвати її Кременчуком він не наважувався.
— В певному сенсі.
— В якому це — „певному”?
— В сенсі зовнішньої атрибутики.
— Не пудріть мені мозки, пане-товаришу. Місцевість навколишню ви добре знаєте?
Дар Ветер окинув уважним поглядом обрії потрощених дзеркал.
— Вона інколи змінюється, — сказав. — Але на даний час так, знаю.
— От і добре, от і добре, — заметушився капітан. — Ви праві, праві, Дар Ветере! Є в мене певні проблеми, є.
— В нас, — кинув Норильцєв.
— Що „в нас”?
— В нас, кажу, проблеми, а не „в мене”.
— Тьху ти! — розлючено сплюнув Богдан і знову задріботів, звертаючись до… кременчукця?.. кременчукчі?.. кременчужанина?.. кременчуканина, мабуть: — Донька в мене зникла. Вірніше, вкрали її. Тут, у вас, до речі.
— Сніжану вкрали? — напружився Дар Ветер.
Норильцєв з Кременчуком обмінялися швидкими враженими поглядами.
— В-ви її з-знаєте? — почав затинатися по тому Богдан.
— Як це трапилось? — не звернув уваги на його затинання дослідник дзеркальної планети.
— Та так… отак… несподівано… Ми її, розумієте, з орбіти зняли… До речі, як вона туди потрапила?
— Не відволікайтесь.
— Ага. Добре. Зняли ми її, значить. Потім напали на нас.
Довелося аварійну посадку здійснювати. Апарат аж увесь он потрощили. Ага. Але, найголовніше в тому, що той, хто на нас на орбіті напав, знову поряд виявився і…
— Та хто ж це такий!?
— А ви що, не знаєте? Втім, — зсунувши набакир міліцейського кашкета, почухав потилицю Богдан, — втім, ви й дійсно його знати не можете. Він, здається, не тутешній таки. Хоча ми, чесно кажучи, навпаки почали було думати.
— Та хто ж це він?!
— Електратор. Великий і Незнищенний, матері його ковінька. Дарт Вейдером кличуть.
— Дарт Вейдер!?! — Дар Ветер широко розплющив свої, і без того великі, очі. — Дарт Вейдер тут?!
— О, ви, виявляється, таки знайомі, — зробила непевний жест ртутна рука Норильцєва, який до того з цікавістю дослухався до розмови.
— Знайомі!?.. Дуже добре знайомі. За чутками та деякими побічними ефектами. Але ще не зустрічалися.
— От і зустрінетесь! Допоможіть нам його відшукати.
Він Сніжану он в тому напрямку потягнув, — махнув Богдан ліворуч. — Години зо три тому.
— Ну, за три ваших години вони далеко піти не могли. Та й стежка в тому напрямку одна лише.
— Одна?! Одна, кажете? Так чого ж ми стоїмо?! Стоїмо чого ми? Побігли, побігли швидше! Самі ж кажете, що не могли вони далеко втекти.
— За ваш час не могли, — неуважно зазначив Дар Ветер. — Не за наш.
— Пішли, пішли!
— Не можу, — зітхнув раптом дослідник лискучого світу.
— Аж ніяк не можу. Зарано ще буде.
— Зарано?! — аж задихнувся від люті капітан. — Зарано, кажеш!? Дивися, щоб для тебе запізно не стало, — рявкнув та й ухопив Дар Ветера за кремезне плече. — Пішли, кажу! А не то вниз аж загуркотиш зараз в мене!
До низу, всіяному гостряками кришталевих уламків, від верхівки здибленого корпусу „Софії” було метрів десять.
Враховуючи те, що сила тяжіння Кременчука нічим не відрізнялася від земної, цього було достатньо, аби понівечитись на усе те життя, що залишилось. Якщо воно взагалі залишиться опісля такого польоту.
— Ну? — загрозливо кинув Богдан, підштовхуючи Дар Ветера до самого краю обшивки.
Дивно, але той не злякався жодним чином. Навіть звільнитися від жорсткої хватки капітана не спробував. А виважено мовив, дивлячись просто в очі свого камуфляжного візаві:
— Спокійно, Богдане Івановичу, спокійно. Не можу я поки що не те, що битися з Дарт Вейдером, а й навіть наближатися до нього. І, розумієте, я взагалі не воїн. Я — дослідник. Я цей світ з усіма істотами його своїми знаннями підкорюю, не зброєю.
— Слухай-но, ти, дослідничку, — звився собі й Норильцєв, вихоплюючи з піхв акінак і приставляючи гостре лезо просто до горла місцевого ісусика. Котрий, здається, розпочав знущатися не лише з капітана, а й з нього, Зоребора Сталевої Десниці. — Слухай-но, диваче, а ну-мо давай веди нас до Сніжани. А то взагалі без голови до землі дістанешся!
Треба віддати належне Дар Ветеру: і меча він не злякався. Лише зітхнув сумно-сумно і кинув погляд на дзеркальну поверхню тороса, з якого нещодавно перестрибнув на обшивку „Софії”.
На поверхні відображувались два бандюки — один патлатий, другий в міліцейському кашкеті, — що метушливо двоїлися навколо гордовито випростаної постаті.
— Заспокойтеся, товариші, — мовила постать. — Ще дійсно зарано зводити нас із Дартом в одному місці. Це чревате анігіляцією… — І дещо таємниче Дар Ветер додав: — Кременчук не витримає цього. І не зрозуміло було який Кременчук мається на увазі.