Сказати, що пересувалися вони тривалий час, не можна було. Втім, як і нетривалий. Взагалі, з відчуттям часу відбувалося щось незрозуміле. Наче дробився отой час в дзеркальних калейдоскопах, мерехтів, розсипався, але залишався на місці. Начебто важелезним став той час, неповоротким, розміром у цілу тобі вічність.
Саме тому Ігор не міг достеменно сказати за скільки хвилин чи годин Мамай, що вів свого коня попереду за поводдя, зненацька рвучко зупинився, застережливо здійнявши правицю. Попереду височив доволі високий лискучий пагорб з крутими схилами. Схили були вкриті ртутною травою, а на верхівці пагорбу вилискував півтораметровий кристал-баба. На поверхні кристала щось відбувалось.
Мамай мовчки примружився, відпустив коня, котрий відразу захрумтів скалками сріблястої трави, і розпочав обережно підійматися по склистому схилу. Назад він навіть не обернувся, начебто напевно знаючи, що Кременчук з Норильцєвим потягнуться за ним.
Здіймалися обережно, намагаючись не порушувати сяючу тишу, яка щомиті могла розсипатися знервованою кришталевою луною. Кристал на верхівці пагорбу ставав все ближчим, ближчим, і раптом Богдан, на мить зупинившись перед тим, кинувся було вперед. І вгору. Але відразу ж був притриманий міцною рукою Мамая. Іззаду за поперек капітана схопився Норильцєв.
— Спокійніше, Богдане Івановичу, спокійніше, — самими губами мовив козак. — Не швидить, не треба. Все буде гаразд. Ви вже повірте мені, старому.
— Допоможеш? — видихнув Кременчук вдивляючись в поверхню кришталевої баби, на якій неясне зображення темної постаті робило кінцівками незрозумілі паси над дівочим силуетом. Сам же силует був непорушний і лежав горілиць біля самих ніг постаті, в якій явно вгадувалися ознаки електратора.
— Чи допоможу? — перепитав Мамай і суворо посміхнувся. — Ну, я ж не Дар Ветер. Втім, і його зрозуміти можна. З нас усіх він найбільше ризикує.
У те, чим той ризикує і з яких таких „нас”, капітан вникати не став. Не до того капітанові було. Набагато корисніше було швидко визначити, з якої сторони світу донька його з Дарт Вейдером клятим у кристалічний поверхні відбиваються.
Вочевидь, над цим замислився й Норильцєв, бо хлопець обернувся, думаючи, мабуть, що електратор якимось чином опинився позаду їх. Але там нікого не було. Та й самі мандрівці не відображувалися в кристалі. Начебто й не було їх поряд із ним.
— А за ним, за ним він влаштувався, — прошепотів Мамай, зрозумівши метушливу поведінку своїх нових знайомців. — З того боку. Там галява є.
Яка така галява може бути розташована на схилі пагорбу, Богдан не втямив. Та й не хотів він над цим розмірковувати. Він іншого хотів. І тому кинувся було до кристалічної баби, але знову був зупинений міцною козацькою рукою.
— Не смикайся! За мною давай краще, прикриєте вдвох, — і безгучно ковзнув за край дзеркального утворення.
Кременчук з Норильцєвим теж не змусили на себе чекати. Але вони мимохіть зупинилися, тільки-но вигулькнули на іншій бік схилу. Бо того там просто не існувало. Пагориста рівнина тягнулася ген до обрію. А в улоговині поміж двома пагорбами місцина була вільною від скляного ковилу й від того дійсно нагадувала галявину, що своїми обрисами чимось була схожою на мапу дніпровського острову Чоломай. І просто посередині цієї мапи спиною до мандрівників стояв Дарт Вейдер, здіймаючи обидві руки над крихким тілом Сніжани, що лежала біля його ніг.
Дівчинка була нерухомою, електратор робив таємничі паси, нічого не помічаючи навколо, а іззаду до нього стрімко наближався козак з готовою до бою лискучою шаблею. На його широченній спині ледь ворушилася, так і не знята з плечей, бандура.
Неповороткий час зупинився взагалі.
— Ах, ти, дідько його візьми! — ледь чутно видихнув над вухом Богдана Зоребор. — Що ж він інструмента-то не залишив?! Розіб‘є ж бандуру, їй-бо розіб‘є!
Та й кинувся зненацька вниз, оминаючи нашорошено завмерлого Богдана.
Але якщо Мамай пересувався абсолютно нечутно, плавним хижим бігом, то пихтіння Норильцєва та глухий дзенькіт його кольчуги й акінака чувся, мабуть, аж біля далекої і невидимої „Софії”. Дарт Вейдер спочатку завмер, а потім розпочав повільно обертатися просто до нападників.
Але, як не повільно він це робив, дістатися до нього козак вже не встигав.
— Ах, ти, дурник царя небесного! — з болем вигукнув капітан, кидаючись уперед з такою нестримною силою, що за мить позаду залишилися усі трипільці та козаки усіх можливих та неможливих всесвітів.
А ось кидатись на електратора він не став, просто оминувши його по короткій дузі й схиляючись та прикриваючи собою тіло дівчинки:
— Сніжано, Сніжано, ти мене чуєш?
Донька застогнала, наче уві сні й вичавила, майже не розліплюючи пошерхлих губ:
— Тато?!
— Жива!.. Вона жива, Мамаю! — загорлав капітан, відчуваючи, як рветься на клапті його серце. — Хапайте Вейдера, хапайте! Не давайте йому до мене підійти! І, обернувшись на мить, відчув, як знову важчає та кам‘яніє його серце для того, щоб зірватися й важкою брилою покотитися крізь лискучу вічність: Зоребор з Мамаєм з двох боків наближалися до електратора, але наблизитись впритул вже не встигали. Дарт Вейдер, наче вітряк, махав обома руками, але, на відміну від вітряка, в його швидких рухах був певний сенс. Бо з кожного кристала, з кожної лискучої травинки, до нього линули якісь тіні, згущалися, зростали і перетворювались на невисокі копії Великого й Незнищенного, оточуючи його й відрізаючи капітана з донькою від недосяжних друзів.
— Мама-а-аю!!! Зоребо-о-оре!..
Від крику, здавалось, полускаються усі дзеркала цієї планети, але ставало зрозумілим, що хлопці не зможуть пробитися до джерела цього звуку. Бо все більше й більше зловісних півтораметрових постатей в темно-фіолетових плащах вставало їм на перепоні, ворушачись вже на всьому видимому просторі єдиною чорною масою, над якою височив справжній Дарт Вейдер. І ставало ясним, що знову немає порятунку від доторку того клятого всесвіту, який збігається, збігається в одну точку, і що знову… Знову якась імлиста темрява почала наповнювати тунелі зіниць.
— Сніжанко! — рвучко обернувся капітан до дівчинки, з жахом розуміючи, що вже не бачить її в згуслому мороку.
— Донечко, донечко!!! — зламавшись навпіл, почав він обмацувати землю у себе під ногами, краючи в кров долоні гранями гострих кристалів.
Примружився до болю. Але нічого, окрім тих граней навколо вже видно не було.
Похитнувся, відчуваючи, що втрачає рівновагу і падає просто на гостряки каміння.
А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок.
Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок.
Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Кременчук перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.
В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.
Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Богдана лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Капітан застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.
Було тихо-тихо. Аж у вухах дзвеніло ледь чутно. Чи то не у вухах? А в самій голові? В його багатостраждальній голові, до якої слизькою зміюкою розпочала заповзати якась незрозуміла тривога. Не за себе тривога, а за…
Наче дріт зі струмом у декілька сотень воль до капітана доторкнувся — так важко тіпнулось усе його камуфляжноплямисте тіло. Сніжана!.. Богдан аж злетів на негнучкі ноги, нажахано роззираючись в усі боки. І жах отой був круто замішаний на розгубленості. Яким же це чином він отут, біля „Софії”, опинився?!? Адже він згадав, згадав, що перед черговим, дивним і важким, запамороченням їхній апарат розчинився десь у ртутних дзеркалах, а навкруги змикалися лави невеличких, наче казкові гобліни, двійників Дарт Вейдера і хлопці ніяк, ніяк не могли пробитися до капітана.
Хлопці!?..