Кожні двадцять метрів відтинаючи на бігу шматочок свого золотавого комбінезону, дівчина не забувала вдивлятися в дзеркала. В них, на самій межі видимості, ще можна було розрізнити плямисту постать Кременчука.
Те, що вона потроху збільшувалась, вказувало на те, що Сонька пересувалась у вірному напрямку. Лише одного побоювалася Такаманохара, згадуючи оповідь Норильцєва: того, що вистрибне оце вона зараз у згаданий ним ртутний безторосний степ та й враз загубить там капітана. Тому дівчина бігла щосили, намагаючись якнайбільше скоротити відстань до Кременчука. І ще намагалась сама не загубитись в навколишньому дзеркальному хаосі.
А як мерхнути навколо знову розпочне? Що воно тоді робити?.. Загалом, цікавий феномен, але досліджувати його причини в Соньці взагалі не було часу. Бо наслідки, вони завжди важливіші за причини. А час… На багато чого не вистачає їм усім часу останнім часом.
Невдоволено скривившись від невдалого каламбуру, дівчина в черговий раз чикнула ножицями, відтявши ще один клапоть від лівого рукава. Того вже майже не залишалося і невдовзі прийдеться вдаватися до правого.
Відображення капітанів стрибнули кудись убік і Сонька мимовільно поточилася слідом. І раптом на невловиму мить припинила свій біг.
Ледь не впала. Але встояла і, зчепивши зуби та намагаючись не дивитися на найближчі дзеркальні крижини, побігла далі. Усю її розпочало наповнювати ртутно-нудотне змоторошіння і вона з останніх сил намагалася не дати цьому відчуттю остаточно опанувати нею. А лякатися їй було чого: майже впритул оминаючи деякі кристали торосів і бачачи в них зеленкувату пляму того, що було Кременчуком, вона… Вона не бачила власного відображення!!!
Наче й не було її в цьому світі, не існувало. Наче це не вона зараз, намагаючись втримувати рівне дихання, пересувалася по кілкій поверхні додекаедрної планети.
Начебто вона лишень… Сонька аж очі заплющила на мить, беручи себе в руки.
Не думай про це, не думай! Треба наздогнати капітана, треба! Не думай… А зіниці мимохіть косилися й косилися на гладенькі поверхні і нереальна відсутність у них свого вкрай оголеного відображення судомила розпашіле тіло.
Нажахане тіло, якого не було.
Не відомо, чи витримала б Такаманохара таке вишукане катування цього, зовсім вже незрозумілого, світу, якби її увагу не відволікло інше явище: їй здалося, що перед постаттю Кременчука розпочала мерехтіти якась дивна хвиля. А він біг просто на неї, наче не помічаючи нагромадження сріблястих цяток, що стрімко наближалося просто йому назустріч.
Дівчина примружила очі: а це що за диво? Їй здалося, що верхня межа цього утворення хилитається, наче далекий щільний табун коней, що, сплавившись в єдину масу, біжить по обрію. І тут, оминувши черговий ропак без свого відображення в ньому, Сонька вилетіла на відкритий простір. Наче випала на нього.
Далеко-далеко попереду, вимахуючи іграшковим мечем, по цьому простору, вкритому ртутною ковилою, біг Богдан.
Степ був абсолютно, неприродно плаский. Курганів та пагорбів, згаданих Норильцєвим, в полі зору не спостерігалося. В полі зору, ген на обрії, дійсно спостерігалася лава коней, що швидко наближалися до капітана.
Ближче. Ближче, ближче. Ще ближче… І раптом Сонька, голосно зойкнувши та безпорадно відкинувши вбік і ножиці, в залишки комбінезону, кинулася до капітана, галасуючи на бігу:
— Богдане, Богдане, обережно!
Той наче не чув її. А ртутні коні зростали, зростали на очах і на кожному з них похитувався ртутний вершник в коротенькій туніці й з довгим волоссям, перехопленим обручем-банданом. В іншій час Такаманохара неодмінно згадала б Зоребора Сталеву Десницю, але зараз їй було не до того.
— Богда-а-а-ане!!
Попереду загону — ні, не загону, а цілісінької тобі армії вершників! — на масивному коні скакав дебелий чолов‘яга з якоюсь булавою, яку він тримав в опущеній лівиці. Не дивлячись на свої масивні вигляди, рухи і тварини, і її господаря, були вивіреними та плавними. Кошачими.
Хижими. Як ото нещодавно й в самої Такаманохари.
Ось вершник змахнув булавою, явно вказуючи на Богдана, і з кінської лави виокремився невеличкий загін, що напівколом почав оточувати постать Кременчука.
— Богда-а-а-ане!!
Ртутна кавалерія змикалася навколо капітана, а він вимахував мечем, не дозволяючи вершникам впритул наблизитися до себе. І це було останнім, що побачила Сонька перед тим, як коло зімкнулося остаточно.
Такаманохара аж вискнула від розгуби і з розбігу стрибнула на круп коня, що похитувався задом до неї, наче його господар не мав бажання помічати наближення дівчини.
Стрибнула вона, значить, і… І поїхала носом по склистому ковилу, впавши на землю. Але не з коня впавши.
А просто пролетівши крізь нього.
Крутнулася на траві і, обганяючи свій жах, схопилась на рівні та й щосили хльоснула тварину по срібному писку. Та навіть не ворухнулась, а рука легко, як до того — Соньчине тіло, пройшла крізь шкіру та вудила. Крізь порожнечу пройшла. Та що це за чудасія така!
Рвучко й розгублено обернувшись, Сонька побачила, як чолов‘яга з булавою зіскочив зі свого коня і зробив крок до капітана. Той, загрозливо здійнявши меча, завмер на місці.
Але чолов‘яга продовжував наближатися до нього, правицею вихопивши з піхв, які тільки-но роздивилася дівчина, і свого меча. Дуже довгого меча. Майже в три рази довшого, ніж зореборівський акінак.
Ще декілька вершників зіскочило на землю. Становище ставало загрозливим.
Щосили заганяючи в найглибші закутки тіла свої здивування, ляки та розгуби, Сонька нарешті зовсім відвернулась від незрозуміло неіснуючого ртутного коня, що разом зі своїм вершником так і не звертав на неї жодної уваги, та й кинулася до Богдана. Кинулась, жодною мірою не соромлячись свого оголеного, беззбройного вигляду. В останню мить перечепилася через щось та й впала просто на капітана, намагаючись захистити його своїми обіймами. І з відчуттям крижаного жаху знову відчула, що падає крізь порожнечу.
Вже впавши, перевернулась на спину та й завмерла, ледь здійнявшись на ліктях. Зображення? Це є лише зображення?! Голограми?!?
А голограма високого чолов‘яги з довгим мечем та важкою булавою наближалась, наближалась до голограми капітана, що сторожко завмерла в двох кроках від впалої дівчини. Кременчук був явно в гіршій позиції. І ради на це не було.
— Не підходь! — видихнуло зображення капітана. — Не підходь, кажу!
Чолов‘яга зупинився, уважно вдивляючись в обличчя Богдана, яке мало чим нагадувало людське від люті, що так і не покинула командира „Софії”.
— Кременчук?! — вигукнув раптом срібний нападник. — Богдан Іванович!
З викривленої мармизи капітана наче маску зісмикнули: так миттєво лють змінилася на щире здивування.
— Ну… — вичавив. — Я. А звідки ви… І все вдивлявся, вдивлявся у величезні й проникливі очі нового персонажу його маячні. За мить зрозумів, що вони чимось невловимим нагадують йому очі… Дар Ветера?..
Мамая?.. А Сонька, що так і лежала горілиць на склистій траві, ані трохи не соромлячись свого, м‘яко кажучи, пляжного вигляду, неусвідомлено відзначила схожість облич дивного вершника та Кременчука. — …звідки ви мене знаєте? — трохи опустив клинок свого акінака Богдан. — Втім, в цих краях, здається…
— Всі, всі вас знають в цих краях, — посміхнувшись, засунув до піхв свого меча й чолов‘яга. І водночас змахнув булавою, жестом наказуючи своїм кавалеристам залишити їх.
За декілька хвилин лише трохи зім‘ята ковила нагадувала про їхню колишню присутність. А вся кінна громада мовчки завмерла метрів за двісті від місця зустрічі капітана з…
— Дозвольте назватися, — приторочуючи булаву до сідла, мовив чолов‘яга, — мене Орієм кличуть. І знову обернувся до капітана.
— Орієм?! — глипнув той очима. — Ну, звісно, Орієм. Теж, мабуть, околиці тутешні вивчаєте?
— Створюємо, — відгукнувся той.
— Що „створюємо”? — не зрозумів Богдан.
— А новий світ створюємо. Нове житло. Нову людину.
Нове життя.
— Ото так навіть, — ледь насмішкувато кинув Богдан: він знову явно набував свого звичайного іронічнонедовірливого стану. — Ви, значить, створюєте. Мамай озвучує та завойовує. А Дар Ветер вивчає.