— На самоті? Воно б і нічого, що на самоті, як би не в його стані та на діючому кораблі.
— Як це — на «діючому»?!
— «Софія» тепер може пересуватися, як літак, — з дитячою пихатістю мовив Нкса. — Це ми з Ігрем зробили.
Сонька першою зірвалася з місця, кинувши перед тим розлючений, як ото нещодавно в капітана, погляд на Норильцєва. Той задзеленчав за нею слідом усім своїм залізяччям. Але вже було пізно.
Непевно хитнувшись, «Софія» вже вирівнювала свій скособочений край, здіймаючись над полем торосів. На хвилинку завмерла в алюмінієвому небі. А потім рвучко підстрибнула вгору, навскіс краючи його й зникаючи з поля зору ошелешених мандрівників.
Отже, маємо… Маємо те, що нічого не маємо. Окрім срібного музичного інструменту та довжелезного меча.
Останнього Зоребор роздивлявся особливо уважно.
— Треба ж, — мовив, — зовсім не пам’ятаю, звідки він взявся. В мене ж отой дурнуватий лазерний клинок був.
Слабка, до речі, зброя виявилася, — скривився. — При різкому ударі справжню сталюку ледве бере, на іскри розсипається. От мій акінак!.. Ви, до речі, не помітили: капітан з ним був чи ні?
— Не помітила, — буркнула Сонька.
Норильцєв явно напрошувався на розмову, пробуючи хоч якимсь чином знівелювати свою помилку щодо Кременчука. Адже не можна було того одного на „Софію” відпускати, не можна! Але Такаманохара на розмову налаштована не була. Ковзнула поглядом по Нксі, який захоплено роздивлявся Мамаєву бандуру. Діти! Сущі діти.
Не розуміють, що вони без харчів, без води, без будь-яких засобів існування, кинуті напризволяще в цьому, абсолютно чужому для людині, світі. От лихо!.. Навіть в Україні становище не було таким загрозливим.
Нкса на переживання дівчини уваги не звертав:
— Та воно взагалі незрозуміло що й звідки береться, — підтримав він нить думки свого друга й видобув з бандури різкий акорд. — От ця штука. Звідки вона? А ось синтезатора Ігрева ми на борту, навпаки, не бачили. Адже не бачили, Ігре?
— Ні, не бачили, — відгукнувся той, винуватими очима спостерігаючи за Такаманохарою.
Та уважно роздивлялася навколишні тороси. В їхній сліпій та урочистій лискучості не було помітно жодних рухів. Навіть її власних. Або Ігоря з крчовником. Тобто, якщо вірити Сніжані, капітан остаточно заблокував всі згадки про них. Але ж про себе мав пам‘ятати?!
Повільно здійнявши очі, Сонька розпочала обстежувати пласке дюралеве небо, наповнене незрозумілим світлом.
Там теж було порожньо. Боже, що воно робити!? Куди йти?
Де Богдана шукати?
Черговий акорд, видобутий Нксою з надр срібного інструменту, закінчився якоюсь тривожною вібруючою нотою. Вона ніяк не могла стихнути, тремом струменіла по шкірі, тонкою спицею торкалася оголеного серця, і Сонька, не витримавши, рвучко повернулась до піррянина з наміром посварити його, але… Але, як і Зоребор з Нксою, завмерла, спостерігаючи за тим, як, повільно висуваючись з-за верхівки найближчого кристалу, більмасте небо пронизує величезна срібна голка. Саме з її боку доносився отой звук, що нагадував вібрацію туго натягнутої струни. Або тятиви.
Відстані в цьому світі визначати було дуже важко.
Взагалі неможливо було тут відстані визначати. Але, намагаючись користуватися мірками рідної планети, Сонька вирішила, що дивна голка рухається на вишині кілометра з гаком. Тоді виходило, що довжина утворення була не меншою, ніж метрів із триста. Що це за дивина така нова?!
Вони втрьох, вкрай розгубившись, ще вдивлялися в цю дивовижу, коли в алюмінієвому небі з’явилась невеличка цяточка, що явно відокремилася від голчастого утворення.
Цяточка зростала на очах, швидко наближаючись до схарапуджених мандрівників. І вже за пару хвилин стало зрозумілим, що це щось на кшталт літаючого мотоцикла без коліс, осідланого срібним…
— Дар Ветер?! — видихнув Норильцєв, вдивляючись в дивного мотоцикліста. — Здається, Дар Ветер…
— Отой, котрого ви першого зустріли? — ворухнула пошерхлими губами Сонька. — На обшивці «Софії»?
— Угу…
— А що це за апарат під ним такий летючій? Мені щось на згадку Птахи Святого Міка спали. Арканаріанські…
— Угу…
— Та що — «угу»! Скажи краще… — тепер вже Такаманохара пробувала розговорити Норильцєва, але той не звертав на неї жодної уваги. Хоча останнє слово почув.
— Арканаріанаські?.. — видихнув раптом. — Ну, звісно, арканаріанські! На них ще Румата класно гасала.
Розгорнути цю тему йому не дав особисто срібний мотоцикліст, що вже зупиняв свій апарат і легко зістрибував з нього.
— Привіт! — кинув до Зоребора. — Давно не бачилися. А тебе як звуть, друже? — і схилився над піррянином, протягаючи йому велику дужу долоню.
— Нкса, — пискнув той. — А ви Др Ветр?
— Др, др, — засміявся мотоцикліст і, випроставшись, уважно подивився на Такаманохару: — А ви, як я розумію, товаришка Сонь Іа?
Сонька було якось дивно знітилася, але потім знизала плечима й ствердно кивнула у відповідь. Дар Ветер вже відверто вивчав її обличчя, але за хвилину порушив ніякову паузу:
— У вас, здається, щось трапилось? Щось я не бачу вашого зорельота. І Богдана Івановича.
— Він… Він, мабуть, за Сніжаною полетів.
— Зрозуміло. Так, може, й ми полетимо? Чого чекати?
— На цьому? — Сонька дещо зневажливо зміряла поглядом безколісний апарат. — На цьому вашому мотоциклі лише один пасажир вміститься. Ну, хіба що з Нксою…
— На космоциклі…
— Чого? — не зрозуміла дівчина.
— На космоциклі, кажу, а не на мотоциклі. Загалом-то, цей апарат призначений для пересування на орбіті. Але через непридатність базового корабля до посадки на планетні тіла та в зв‘язку з не передбачуваними обставинами… І оті „не передбачувані обставини” дуже не сподобались Такаманохарі.
— Пропоную зробити наступним чином, — продовжував тим часом Дар Ветер. — Спочатку я на „Софію” перевезу…
— Куди?! — в один голос вигукнули Сонька й Норильцєв.
Але якщо в хлопця голос був радісний, то у дівчини явно стривожений.
— На „Софію”, — тицьнув здійнятою рукою Дар Ветер в голчасте утворення, що нерухомо завмерло у вишині. — Так в мене мій літальний апарат називається. — І в нас теж… Називався.
— Ну, то й що? — знизав плечима Дар Ветер, підкреслено не звертаючи увагу на те, що про земний апарат мовилося в минулому часі. — В кожного з нас своя „Софія”… Але, до діла. Отже, спочатку я переводжу Ігоря з Нксою, а потім повертаюся за вами, товаришка Сонь Іа. Згодні?
Сонька лише знічено розвела руками.
Такаманохарі здалося, що їй цілу лискучу вічність довелося очікувати повернення Дар Ветера. Давно вже вона не відчувала такої самотності. Навіть в Україні. І тому, коли срібний космоцикл знову плавно опустився на скляні друзки, вона, не стримавшись, відразу ж кинулась до нього. І так само відразу ж засоромилася свого пориву, скоса зиркнувши на мешканця цього урочистого, але незатишного світу.
— Ви вже вибачте мені, — зробив вигляд, що не помічає цієї метушні, Дар Ветер. — Затримався трохи. Дуже вже здивувалися ваші хлопці тому, що на борту побачили.
— Чому?
— А це вже нехай вони самі розкажуть.
Сонька, що вже була здійняла ногу, маючи намір осідлати заднє сидіння космоциклу, так і завмерла в цій незручній позі.
— Богдан?!? — видихнула.
— Та ні, — відвів вбік свої срібні очі Дар Ветер і щось мінливе змінилося в його обличчі, від чого воно відразу ж нагадало Соньці обличчя Орія, крізь яке проступали риси Кременчука. — Ні, — повторив і вже сам заметушився, допомагаючи дівчині зайняти її місце. — Та ви сідайте, сідайте!
А Такаманохара тільки зараз зрозуміла, що за зовні спокійним виглядом космоцикліста з самої першої миті їхньої зустрічі приховується неабияке напруження.
— Що трапилося, Даре?
Той швидко пробарабанив пальцями по керму, скоса зиркнув на дівчину і, врешті решт, наважився:
— Ми загубили Богдана Івановича, товаришко Сонь Іа.