— Сідати чи падати? — пробурмотів у відповідь Богдан, спостерігаючи за тим, як на тлі смарагдового материка — на Австралію, до речі, чимось схожий! — чорний трикутник закладає крутий віраж, знову розвертаючись своїм широким передком, із вмонтованими в нього променевими гарматами, до їхнього багатостраждального апарату. Догнали таки, гаддя!
— Чого плентаєшся?!? — накинувся Богдан на Зоребора. — Газу давай, газу!!!
— Якого такого газу? — ледь не заплакав той. — Сказано ж вам: акумулятор сів.
В очах Богдана мерехтіли оті кляті вогники, які не залишали їх усіх від часу появи апарату в цій клятій зоряній системі. В тому, що вона жодним чином не схожа із Сонячною, Кременчук вже остаточно впевнився. А вогники… Начитаний Ігор казав, що ці вогники — наслідок бомбардування сітчатки очей швидкими частинками відкритого космосу. Це явище, мовляв, ще радянські космонавти описували. Втім, описували — не описували, але зараз воно дуже заважало.
Чорний трикутник вже майже завершав свій маневр.
— А нумо, дай-но я, синку, — плюхнулася, врешті решт, у своє крісло Сонька. — Якщо своїх сил не вистачає, треба тупою силою іншого скористатись. Принцип айкидо, юнго. В нашому випадку треба в піддавки грати із силою тяжіння цієї зеленої пані…
Кременчуку, що досі так і не спромігся на досконале керування апаратом — яке, до речі, було надзвичайно простим, для дурнів — залишалось лише напружено спостерігати за іграми молоді. Дограються!.. Ох, дограються!..
А апарат вже рвучко провалювався до самих зеленкуватих хмар — аж шлунок ледь з роззявленого роту не виплигнув! — і тим самим знову втікав від чергового блакитного променя. Та що це за кровожерливість така!..
Освітлення рубки згасло.
Богдан зрозумів, що вся залишкова потужність акумулятора переведена на двигуни апарату. В очах мерехтіло, аж пінилось. Тіло розпочинало пручатись зростаючому навантаженню.
— Ігорю! — почувся десь в глибині мерехтіння вигук Такаманохари. — Синку, а нумо пристебни мене до крісла. Бо в мене руки зайняті!
Примружившись, Богдан побачив, як Норильцєв важко видерся зі свого сідала і майже по-пластунськи доповз до Соньки та й завовтузився там, щось роблячи біля її попереку.
— Стоп! Сто-о-оп!!! — раптом запанікував Кременчук, зрозумівши, нарешті, що ситуація цілком виходить з-під його контролю. — Припиняємо!.. Припиняємо! Розіб’ємося, к бісовій матері!..
Сонька, скрививши скам‘яніле обличчя, начебто й не чула його, майже під прямим кутом вводячи апарат в атмосферу планети й ховаючи його від обстрілу в болотяному тумані чужинських хмар.
Кременчук хотів було рвонути ремені безпеки свого крісла, аби кинутись до дівчиська, але відчув, що для цього подвигу в нього вже не вистачить аж ніяких сил. Норильцєва, який так і не встиг повернутися до свого сідала, взагалі розмазало десь по долівці.
Туман за ілюмінатором налився червонястими відлисками. Було зрозуміло, що швидкість їхнього апарату була скаженою. Суперечила усім законам небесної механіки їхня швидкість. Бо відлиски зайшлися раптом блакитно-зеленим — наче в ацетиленового пальника — полум‘ям, яке з усіх, приступних для огляду, боків охопило апарат. “Як не розіб‘ємось, так згоримо к бісовій матері!” — майнуло в Кременчука перед тим, як їхній корабель випірнув з хмаровиння і понісся над прибоєм щільної зеленої піни.
“Ліс”, — зрозумів Кременчук. Або джунглі. Що, втім не являло жодної різниці. Десь на самому обрії виблискував величезний, увігнутий через оптичні ефекти, водний простір. Теж зеленого, як і все, що спостерігалось на цій планеті, кольору. В серпанку, що здіймався з цього самого простору, розчинялась широченна ріка, над поверхнею якої мчав апарат. Богданові чомусь згадалась ніч, під час якої чорний трикутник гасав над безмежно далеким Дніпром-Славутою. Он внизу і острів, чимось на Чоломай схожий. Апарат явно падав просто на нього.
— Соньк-ка!!! — захрипів Богдан: кричати він вже не міг. — Та зроби ж ти щось, бісова дівка!
Зненацька просто попереду апарату, з густої рослинності, що вкривала острів, вигулькнула якась труба. В останню мить апарат все ж таки встиг рискнути ліворуч, але, вочевидь, трохи зачепився за неочікувану перепону. Бо його труснуло й завертіло навколо вертикальної осі, а сам він боком, боком пішов навскіс річкового простору та й, ламаючи дерева і переорюючи ґрунт узбережжя, торкнувся нарешті поверхні невідомої — і не дуже гостинної! — планети.
Ігоря-Зоребора кидало по всій рубці. Добре, що він хоч меча свого трипільського разом з електрогітарою інопланетною десь в каютах залишив! Соньку, мов ляльку-маріонетку, тіпало на не до кінця закріплених ременях. А самого Кременчука та самі ремені майже краяли на частини.
— Д-дура! Дура!!! — сичав він. — Ти ж вб‘єш усіх нас, дурепо!..
— Д-дурень, дурень! — не залишалася в боргу Такаманохара. — Я ж на автопілоті сідала!..
Ну, на автопілоті чи не автопілоті, чи тверезою головою, чи божевільною кебетою, але рішення Сонькою було прийнято правильне. Під низькою хмарністю, що нависла над берегом широкої мулявої ріки, вони на певний час сховалися від переслідувачів. Тривалість цього часу була невідома в ситуації, котра, як зрозумів Богдан, майже один в один повторювала ситуацію, що змусила загадкових світляків приземлитися на Чоломаї. Все повторюється в цьому світі. Особливо якщо ти змушений влазити в скафандр невідомої конструкції, враз перетворюючись з чесного мента на лискучу істоту із зовнішністю комахи.
Втім, першою це намагалася зробити Сонька, але Кременчук, не дивлячись на мерехтіння в очах (“Що, синку Зореборе, і тут нас твої швидкі частинки дістають?”), так зиркнув на неї, що вона лише ніяково простягнула капітанові невеличкий пістолет, з якого загиблий “світляк” відстрілювався від нападників. Зброя була якась чудна, не дивлячись на те, що формою дуже нагадувала земну. Але чогось такого, що нагадувало б магазин з кулями, в неї не спостерігалось. Саме тому, трохи розгублено покрутивши її в руках, консервативний Богдан вирішив взяти із собою в першу вилазку на незнайому планету старий і безліч разів перевірений автомат. Куль в ріжку, щоправда, залишалось усього — нічого, але на перший випадок мало вистачити.
Комбінезон скафандру щільно, неначе трико, облягав тіло, допомагаючи йому пручатися зайвій вазі: сила тяжіння на планеті була десь вдвічі більшою, ніж на Землі. Це, до речі, було однією з причин, які змусили Богдана першому ступити на невідомий ґрунт, а не доручати цю справу, вагітну славою, слабким дівчиськам або недостиглим підліткам.
Другою причиною було те, що тонкий обід на горловині скафандру виявився звичайним замком, що з‘єднував з ним гермошолом із фасеточними окулярами, а не якимсь там хитромудрим електронним тлумачем, як було подумав Богдан. Але… Але як же тоді отой інопланетянин спромігся українською розмовляти?!? Кременчук відчував, що він вже не довіряє й самому собі.
Аби знову не розпочати скочуватись у прірву божевілля, Богдан вирішив поки що усунутися від вирішення цієї проблеми. Інших турбот з головою вистачало.
Наприклад, що робити з цією величезною, класичного уфологічного вигляду, “летючої тарілкою”, що трохи набакир завмерла посеред рослинності, вщент потрощеною нею. Сріблястий борт її був не лише увесь обдряпаний цієї неземною флорою, а й в деяких місцях був вигнутим і, здавалось, пропеченим майже наскрізь. Видиво було ще те. Дісталось їм таки добряче. І яким чудом ця посудина в повітрі не розвалилась?…
— Що там, капітане? — почулося в гермошоломі і напружений Богдан хіба що не підстрибнув на місці.
От вже клята дівчина! Знайшла таки зв‘язок! Молодець. Але ж, попередити можна?
Сторожко стискаючи обома руками автомат, Кременчук ще раз роздивився довкола.
— Та нічого… — відповів. — Джунглі, куди не подивись. Просто, здається, басейн Амазонки.
І раптом здригнувся усім, вдвічі обважнілим, тілом, побачивши на гіллі якоїсь рослини, що нагадувала собою велетенську папороть, якогось… якусь… Коротше, представника місцевої фауни побачивши.
Щось середнє між кіношним птеродактилем та величезною лисою вороною, крутячи виродливою головою, з цікавістю роздивлялось Богдана. Чимось він тому середньому сподобався. Наче ото середнє вирішувало, а з якого це боку на свою незрозумілу здобич нападати краще. А нападати було чим: на ребрах кістлявих крил загрозливо настовбурчувались десятки значущих шипів, вкритих, як здавалося здалеку, якоюсь маслянистою рідиною. І щось з них крапало на широке листя “папороті”.