— Ш-ш-ш-ш…
— Послухайте, Соню, — раптом ворухнув губами Норильцєв, до болю стискаючи кермо космоцикла, — звідки у вас прізвище таке цікаве?
— Яке таке прізвище?! — не зрозуміла дівчина й вибухнула: — Ти мені зуби не заговорюй! Кому кажу — назад руш!
— А „Такаманохара”, — не звернув уваги на її тон Ігор, напружено вдивляючись в кулю, що трохи уповільнила свої спіральні рухи. Наче до останнього кидка готувалася. — Воно мені відразу якимсь знайомим здалося. А нещодавно ось пригадав… Коли ми в нашому „Оріоні” до якоїсь там рольової гри готувалися, то міфологію різних народів світа вивчали… І саме тоді надибав я інформацію про те, що Такаманохарою звалася чарівна небесна країна давніх японців. „Японців? — подумав Кременчук. — Ну, звісно ж, японців!” А вголос мовив:
— А Мамая ти не згадав? Він тобі теж казав щось про те, що випадкові прізвиська часто перетворюються на реальні символи.
— Це ти про руку? — Норильцєв вже майже не відчував своєї ртутної кінцівки, все дужче й дужче стискаючи кермо.
— Та не вірний він висновок зробив. Бо ти все переінакшив, ще на Чоломаю не розчувши. А я поправляти не став. Не Сталева Десниця, ні. А Столева. Тобто, одна — як у ста левів. А ти…
— От воно як. — Соньці на мить здалося, що байдужість почала зникати з голосу капітана. — Але ж Зоребором ти залишаєшся? Не переплутав я?
Настала пауза. Велика й тягуча.
— Ш-ш-ш-ш…
— Ти… Ви зрозуміли? — тихо-тихо, ледь-ледь гучніше клятого шипіння видихнув Норильцєв. — Ігорю! — не витримала Сонька. І якщо вона не закричала, то лише тому, що боялася своїм криком розбурхати оте кляте кульове утворення. Чи створіння? — Ігорю, давай до мене!
Космоцикл Зоребора рушив з місця. Спочатку ледь помітно, а потім все більше й більше набираючи швидкість.
Але не у визначеному Такаманохарою напрямку.
— Побажайте мені везіння, капітане, побажайте!.. Мені зараз головне на петлю вийти, головне — на петлю вийти встигнути! — задзвеніло в Соньчиних навушниках.
— Петлю? Яку таку петлю?!? Ігорю-ю-ю!!! Ти куди-и-и!?
Кричати Сонька вже не боялася, бо Норильцєв, на граничній швидкості спрямував свій апарат просто на те, що вважалося, якщо вірити капітанові, залишками — чи основою? — Дарт Вейдера, Великого й Незнищенного.
Зоребор капітанові вірив. Зоребор вперше, не подитячому, а по-дорослому, вірив Кременчуку, втелющуючись просто у вогненну кулю і — увесь в полум‘ї та бузкових іскрах — тягнучи її за собою до виходу зі зруйнованого зорельоту.
— А-а-а-а!.. Ш-ш-ш-ш!.. А-а-а-а!.. Ігорю-ю-ю!!!
Сонька знову розвернула свій апарат і так хутко зірвалася з місця, що мерехтливий ряд плафонів миттєво злився в одну бляклу смугу. З переламаного навпіл зорельоту вони вилетіла до відкритого космосу не набагато відстаючи від Зоребора. Втім, самі поняття «багато» чи «небагато» завжди відносні.
Ось і зараз вона ще линула по прямій над величезною синьо-опуклою поверхнею планети у розводдях блідоблакитних хмар, а Норильцєв, з останніх сил щось судомно хриплячи в мікрофони, вже закладав таку круту петлю, що мав би просто вивалитись з сідла. Але не вивалився. І разом з апаратом, на величезній швидкості, посунув просто на обшивку зламаної голки «Софії».
— Ш-ш-ш-ш!..
— Куди-и-и-и!?! — загорлала Сонька, закладаючи і свій карколомний віраж для того, щоб перехопити хлопця. — Вбік давай, вбік! Розіб’єшся!!!
— Ш-ш-ш-ш…
— С-сама наз-зад… — голос Норильцєва рвався пекучими судомами, наче він згорав, згорав у бузковому полум’ї і ніяк не міг остаточно згоріти, увесь обпалений болем і ще чимось, для чого поки що не було винайдено слів. — Наз-зад, Соню! Не наближайся, не наближайся!.. За нас, за Едгара Фрунзіковича, за Румату! Румато-о-о-о!!! А ампутовані крила за спиною й досі печуть… Ні, не печуть, не печуть вже! Вони відростають… А ти, ти отримуй, суко-о-о!!! І лише зараз, разом з цим горловим криком, вивернутим назустріч усім небезпекам усіх таємничих світів вкупі, Такаманохара зрозуміла задумку хлопця. „Перетворюють матерію на вакуумну піну, — казав Дар Ветер. — Це стан майже цілковитого небуття”.
— Ні-і-і-і!.. — у відчаї загорлала вона, вивертаючи кермо космоцикла, аби не втрапити під залп гармат антиметеорного захисту.
А чоловік з гордим лицарським ім’ям Зоребор Столева Десниця, нащадок легендарних оріїв-орачів Ігор Норильцєв — землянин з українського міста Гременець, відвертати не став, щодуху несучись просто на срібну стінку обшивки кременчуцького зорельота, яка швидко зростала перед ним, закриваючи собою і поверхню планети, і зірки, і увесь цей загадковий всесвіт. Всесвіт, на розгадування якого вже не залишалося часу. А Соньці здалося, що він раптом завмер разом із синьою планетою, зануреною в нього, а потім вивалив на космоцикл, охоплений бузковим полум’ям, помаранчевий стовп жаского випромінювання.
В навушниках стало тихо-тихо. Раптово і на тривалий час. Тунель коридору занурився в синявий морок: останні енергетичні запаси корабля були викинуті на цей постріл.
Нкса обіруч учепившися в скафандр Кременчука, разом з ним повільно обертався в темряві мертвотного кольору. Чи то ця темрява тужно оберталася навколо їх?
А Сонька, вимкнувши рушій космоциклу, по інерції линула за прозорою світловою хмаркою, що поволі танула в просторі, всипаному рясними зірками. Наче всотувалася ними. Ось краї хмарки вигнулися кінчиками довгого волосся, ось вона прийняла подобу людського обличчя, ось те обличчя всміхнулося сумно-сумно і назавжди загубилося серед сузір’їв.
В темряві коридору сліпий Кременчук, тамуючи нікому не потрібні схлипи, відкинув голову, притискаючи потилицею до скла гермошолому свого міліцейського кашкета, що вже давно звалився з його маківки.
— Прощавай… — дихнуло в навушниках. — Ні, до побачення, Ігорю… Здається, перша половина твого прізвиська була таки правильною. І, здається, ти сповна віддав свій борг. Але… Але чому така порожнеча?! Чому?!..
Чому… чому…
Повискував, майже невидимий у мороці, Нкса.
А потім в просторі щось змінилося. Він начебто поважчав, наповнившись ледь чутним шурхотом. Шурхіт зростав, злипався у звуки, які, в свою чергу, перепліталися в незрозумілі слова:
— Ко то моро? Ну ра? Ко то цо моро ра?
Слова явно носили запитальний відтінок. І Кременчук чомусь майже не здивувався, почувши, врешті решт, відповідь на них:
— Моро хо тосо. Сохіка ру цу. І ця відповідь явно належала Такаманохарі.
— Цуй сонь… цуй сонь… цуй сонь іа… — захвилювалися голоси і капітанові чомусь здалося, що ледь задушливе повітря скафандра наповнилось вологими пахощами дніпровських берегів.
— Ну то й що? — врешті решт, безбарвним голосом запитав невідомо в кого Кременчук. І відразу знову настала тиша, яку лише десь за хвилину знову сколихнув гранично напружений голос Такаманохари:
— До нашого борту наближається корабель, капітане. Все нормально, капітане. Вважай, капітане, що ми врятовані.
Вони наближалися, наближалися до нього — людиноподібні істоти з головами комах: великими фасеточними очима й вусиками антен. Вони ворушили жвалами мікрофонів, хапали за кінцівки його випнуте тіло і з електронним гиготінням роздирали його на тріпотливі й охоплені жахливим болем частини, розкидаючи потім їх по усіх здичавілих, переповнених криками, хрипами та зойками, всесвітах.
Закривавлена ліва нога швидко оберталася поміж зірок, що линули перед нею із права наліво.
Зламана права нога в іншому всесвіті вказувала рожевим уламком кістки на сузір‘я, що пересувалися навпаки — зліва направо.
Вивернуті руки з потрощеними пальцями, усі в роях камуфляжного лахміття, крутилися кожна разом зі своїм світом: одна за годинниковою, інша — проти годинникової стрілки.
А усе громаддя зірок та галактик навалювалася на нього усією своєю величезною масою, що збігалася до однієї, малої до зникнення, точки. І в цій точці тіпалося його обезголовлене тіло.
Сама ж мертва голова, в міліцейському — ще радянського зразку — кашкеті з порепаним козирком, гранично вибалушивши порожні очі, рухалась кудись у невизначеному напрямку разом з усім буденним всесвітом, що вже мільйон мільйонів років схарапуджено розбігався від неї водночас в усі боки. Далекі зірки не витримували цієї гонитви, остигали, перетворювалися на далекі дзеркала і ментовська кебета зненацька відображувалась в них міріадами відображень поряд з такою ж кількістю відображень інопланетних істот класичного „розвелльского” типу.