— Він так нічого й не зрозумів, — сказала одна з інопланетних голів голосом Зоребора.
— Він зрозуміє, обов‘язково зрозуміє! Дайте йому час, — заблагала інша голосом Сніжани.
— Я просто не встиг йому доказати, — кахикнула третя баритоном Дар Ветера. — Я показав йому вісімку Метавсесвіту, але не роз‘яснив руху будь-якого зі всесвітів, що його складають. Вірніше, не руху, а… Істота з голосом Дар Ветера змахнула рукою і поміж зірок-дзеркал виникло знайоме зеленкувате, але величезне — в десятки галактик розміром — зображення стрілчастої вісімки. Тієї самої, яку малював кременчуканин свого часу на борту своєї „Софії”. Але тепер до малюнка були внесені певні зміни, через які він виглядав наступним чином:
— Ми з вами знаходимось на самій вісімці, — в лункому баритоні Дар Ветера ковзнули менторські нотки, — і тому не помічаємо її руху. Ми лише відображуємо усі всесвіти, що існують навколо.
— Це дуже важко, татку, — зітхнула десь Сніжана, — відображати усе, намагаючись самій відобразитись в усьому.
— Ги-ги-ги, — загиготіли невидимі комахоголові.
— Цить ви! — гарикнув Зоребор і гигикання миттєво припинилося.
— Але, — продовжував Дар Ветер, не звертаючи уваги ані на що стороннє, — уявимо, що ми знаходимось в просторі А.
З цієї точки огляду нам здаватиметься, що Метавсесвіт розбігається.
Мертва голова Кременчука кліпнула незрячими очима.
— Для спостерігача в точці В він буде вічно линути із права наліво…
— Крчуче, — пискнуло межізор‘я голосом Нкси, — я додому хочу… Дуже хочу!.. — …а в точці Е — навпаки.
— Квіз-з-затц-ц-ц хедер-р-рах-х-… — моторошно зарипів простір.
— Якщо ж ми опинимося всередині петель Метавсесвіту, то в петлі С простір кружелятиме за годинниковою стрілкою…
— Радій, Єресіарху, прагнено радій! — заволала з далекого далеку Корнелія. — …а в петлі D знову ж — навпаки. — Ігорю, де ти, Ігорю? Я чекатиму, чекатиму на тебе! — з таких само безодень почувся схлип Румати. — І, врешті решт, в області F всесвіт з точки зору спостерігача збігатиметься в одну точку.
— Ш-ш-ш-ш… — повільно сколапсувало щось у вухах капітана.
— Таким чином, товариші, поведінка тієї чи іншої ділянки Метавсесвіту залежить лише від нашого місцезнаходження в ньому.
— Але всі ми маємо беззаперечне право на визначення цього самого місцезнаходження, — знову сумно-сумно вклинилася Сніжана. „Доня! Донечко!..” — хотів було вигукнути Богдан, але язик в мертвій голові не бажав рухатися без зв‘язків із замордованим тілом. Лише в очах від напруги боляче закружляли неонові вісімки метавсесвітів.
— Сніжа-а-ано!!! — затіпалося в одному з них закривавлене тіло.
— Ги-ги-ги, — знову хихотіли комахоголові і по шматках, по клаптях витягали Кременчука зі зруйнованого зорельоту. І Сонька Такаманохара допомагала їм. І складалося враження, що вони вже давно знайомі одне з одним. І саме тому він не хотів, не хотів знову опинятися на борту чергової літаючої тарілки. Він хотів лише одного: щоб його залишили у спокої. У вічному спокої. Бо ніхто й ніщо не могло допомогти йому повернутися до тих країв, де його усміхнене й ще молоде та трохи наївне обличчя відображується в очах маленької донечки.
— Сніжа-а-анко!!!
— Тихо, Богданчику, тихо! Заспокойся! — схвильовано прозвучало в непроникній темряві, що знову огортала його, і легесенька жіноча долоня лягла на розпашіле чоло. — Це знову лише марення, марення. Не хвилюйся. Тобі не можна хвилюватися.
В темряві щось зашурхотіло, а потім зойкнуло бандурною струною.
— Нксо! — роздратовано зашепотів жіночий голос. — Скільки можна бандуру за собою по палаті тягати? Залиш її.
— Я не тягаю. Я вчуся. Я точно знаю, що Ігр був радий, якщо б я навчився.
— Та вчися, вчися! Але ж не в лікарні.
— Залиш його, Сонько, — Богдан вже остаточно прийшов до тями, намагаючись знайти своє місцезнаходження в цілковитому мороці. Місцезнаходження було на ліжку, що нудотно пахло ліками і чомусь морською сіллю. — Залиш, — повторив. — Нехай грається. Хоч одна жива душа поруч.
— А я що, нежива?!
— Я ще не визначив. Втім… Не ображайся… Це, мабуть, я неживий. І іншого статусу не заслуговую.
— Наша пісня гарна є, — зітхнуло в темряві з ледь чутний азійським акцентом, — почнемо спочатку. Богдане, ти вже місяць в лікарні. Скільки можна перебувати в такому настрої?
— В настрої?! В мертвих настроїв не буває. Це в Сніжанки могли б бути настрої, але я знову… знову… І Зоребора ось не вберіг. Те, що він зробив, мав зробити я.
— Тому, що зроблено, він навчився від тебе. І добре навчився.
Богдан рвучко повернувся до невидимої стінки, ховаючи від зрячого світу своє викривлене обличчя.
— Капітане, ну не можна ж так, не можна! Знаєш, я тут з лікарями радилась. Вони останнім часом схиляються до того, що сліпота твоя носить не фізичний, а психічний характер. Ти сам нічого навколо бачити не хочеш.
— А що мені бачити, що?!? Світ, в якому вже остаточно, завжди й ніколи не буде моєї дочки? Та плював я на такий світ!
— Але в цьому світі є багато інших людей, які люблять тебе. А, може, навіть і… — Голос Такаманохари на мить знітився. — …і кохають.
— Кого любити? Кого кохати?! Порожнє місце!?! Адже я сам, сам не існую в цьому світі. — Обличчя Кременчука знову розвернуло в бік невидимої дівчини. — Он навіть нанороботи славнозвісні з порожнім місцем взаємодіяти не хочуть. Як плюнули на мене ще на Зорі Смерті, так і…
— Нанороботи. Звісно. А телепатія, а гіпноз, а думкоформи?
— Чого питаєш? Сама ж знаєш все. Сама ж бачиш. Ні-чого. Та й взагалі — вигадки усе це. Марення, як ти тільки-но казала.
— Угу, вигадки. Угу, марення. Але от я бачу його дещо по іншому. Ти гадаєш з якої це радості тебе стільки аналізів зробили? І ще роблять?
Капітан промовчав.
— А тому, — продовжила Сонька, — що феномен ви у нас, Богдане Івановичу. Унікум. Нанороботи, до речі, виявлені в усіх зразках твого організму. І організму Нкси. Але якщо в нього вони таки так-сяк діють, то в тебе… Загальмовані вони якісь, чи що… Наче заважає їм щось. А, може, ти їм сам заважаєш, Богдане?
Капітан знову промовчав.
— Що ж стосується усіх інших твоїх здібностей, — не вгавала Сонька, — то є в мене одна думка. Полягає вона в тому, що спочатку нам треба повернутися до тієї критичної миті, коли вони припинили спрацьовувати…
Капітан несвідомо напружив свою пам‘ять.
— На Зорі Смерті це трапилося, — допомогла йому Такаманохара. — Опісля того, як „Софію” в нас забрали, а потім руйнувати почали, вивчаючи. Тобто, може здібності твої якимсь чином з апаратом нашим пов‘язані.
— З чиїм це — „нашим”? — В уяві Богдана знову ворухнули вусиками антен комахоголові. — Та й взагалі, дурниці все це! В тебе ж, здається, ніякої паранормальщини не спостерігалося? І в Нкси… І… І в Зоребора… — трохи здригнувся голос капітана. — Чому?
— Не знаю, — чесно відповіла в темряві Сонька. — Поки що не знаю. Але точку відліку тієї чи іншої події завжди знати потрібно. От, наприклад, сліпота твоя…
— Сліпота моя ще на Чоломаї розпочалася, — проскреготів Кременчук. — І досі триває. Чому ніхто не каже мені, де я знаходжуся? Хто нас з орбіти зняв? Чия це лікарня? Якої держави, якщо ми на Землі?..
Тіло Богдана здригнулось і знову затіпалося на лікарняному ліжку, яке загойдалося під ним, наче непевне днище гумового човна. От зараз Кременчук трусне головою, розплющить заспані очі і почує насмішкуватий голос Погосяна: „Ну й здоровий ти спати, хлопче! Усю засідку прокимарів, діамантовий!” Але замість цього темряву знову хилитнув вкрай стурбований шепіт Такаманохари:
— Спокійно, Богданчику, спокійно!.. Тихіше… Не можна тобі хвилюватися, не можна. — І по тривалій паузі раптом спитала: — Слухай, що ж ти таки побачив в забралі Дарт Вейдера? Адже саме опісля цього ти й осліп. Що там було?