— Угу, відпочинок, — знову глитнув грудку в горлі Богдан, не наважуючись підняти голову до зоряного — ні, галактичного! — неба. — Угу, нанороботи… телепатія… думкоформи… Чи то ще буде!.. Та чи людина я взагалі?
— А це, до речі, лише від тебе самого залежить.
— Угу, угу… Від мене… Часу вистачить… Адже тепер через „Софію” та нанороботів я і взагалі безсмертним бути можу? Сам собі бог, дідько мене візьми!
Сонька лише руками розвела, гойднувши своїми невеличкими грудьми і майже впритул наближаючи їх до чоловічого оголеного тіла. Але капітан майже не звернув уваги на цей грайливий порух. Космічна самотність переповнювала кожну клітинку його організму. І кожного наноробота в ньому.
— Але… Але я додому хочу, Сонь… Соню, — по-земному згорьовано звернувся землянин до свого інопланетного кохання. І воно не заперечувало. — Дуже хочу. Там моя батьківщина. Там моє особисте безсмертя, Соню.
— Богдане… Отой апарат, на якому я в лікарню прилітала… На якому тебе сюди доставили… Отой апарат…
Він спеціально під тебе створений. Прийнято рішення, що саме ти будеш… Будеш його капітаном.
Капітан далекого космічного плавання Богдан Кременчук завмер, відчуваючи, як гаряча й щемлива вдячність мільйонів зірок і однієї блакитної планети наповнює його тіло.
— Ми обов‘язково знайдемо Землю, Богдане. Адже тепер це справа, як мінімум, двох світів. Ти ж візьмеш мене в команду?
— Дівчисько! — ласкаво пробурмотів капітан, відводячи вбік очі, затягнуті якоюсь пекучою поволокою. — Куди тобі зі мною? Ти ж навіть не безсмертна.
— Та невже?! Гадаєш, що оцим шприцом ти до мене аж ніяких нанороботів не закинув? — засміялася Сонька і грайливо поляскала його по низу живота.
— Безсоромниця! — вдавано обурено кинув Кременчук, відчуваючи, як тепла хвиля чогось, замішаного на щасті й надії, огортає його.
Але ще щось не давало цій хвилі остаточно підхопити Богдана й понести за собою в пронизливі невідомі далі, які явно потребували його уваги, його допомоги. Він потягнувся до них, прислухався до себе і зрозумів.
— Соню, — мовив, — насамперед Пірр відшукати треба.
Подивитися, що там і як. Зі Жвим-океаном спробувати про паритет домовитися. Бо я… Бо в мене… В мене ти є, а ось в Нкси… Зовсім самотній хлопчина. На мільйони світлових років самотній. Не правильно це.
Наче якась зеленкувата тінь майнула по срібному ядру галактики.
— Не правильно, — погодилася Сонька. — Де він, до речі?
Щось я його бандури не чую. Нксо, хлопчику! — погукала негучно. У відповідь почувся лише тужливий плюскіт води.
Сонька з Богданом швидко перезирнулися і, не змовляючись, кинулися крізь кущарі у той бік, звідки в останній раз чулося зітхання струн. Гілляччя боляче потріскувало під ногами, віття хльостало оголені тіла, але коханці не звертали на це уваги, вивалюючись з підліску на беріг і… І перетворюючись там на дві статуї, облиті синявосрібним світлом галактики.
На самісінькій кромці вузького піщаного пляжу мерхла неоковирна копиця крчовника, уся вкрита… Уся вкрита смарагдовими квітами, що мерехтіли, тріпотіли й відривалися від неї легенькими подувами вітру. Дивне квіття здіймалося над берегом і линуло в срібну ніч, повільно згасаючи в ній і розсипаючись там такими саме повільними іскрами.
— Що це?!? — вражено видихнув Богдан.
— Він… Він квітне… — відгукнулася Сонька. — Ці квіти…
Вони розносять нове зерня… З якого проростуть нові істоти… Адже Нкса — наполовину рослина… Він вже інколи не буде самотнім, Богдане.
— Боже! — річковою хвилею плюснувся голос капітана. — Та чи є самотність в цьому всесвіті?! Та чи є в ньому… смерть? — набурмосив брови, згадуючи раптом Сніжану, Погосяна, Ігоря-Зоребора. — О! — зойкнув зненацька. — А пам‘ятаєш, Ігор казав, що в японських міфах Такаманохара є казковою небесною країною?.. То як це розуміти? Звідки на Землі про вашу планету щось та знають?
Один зі смарагдових квітів майнув повз саме обличчя Сонь Іа, розливаючи навколо якийсь тривожний бентежний аромат. Дівчина легенько дмухнула на квітку і вона полинула далі, круто змінюючи траєкторію свого польоту.
— А, може, десь колись якийсь такаманохарський фантаст написав роман про планету Земля? — спитала саму себе. — Треба буде в бібліотеках попорскатись.
Богдан вражено випростався, вже безстрашно здіймаючи обличчя до виру мільйонів зірок, навислими над цим світом.
Навислими над двома оголеними істотами, вигаданими ними. І над квітами ще однієї, які летіли, летіли просто вгору, підхоплені правічним рухом галактики. Квіти здіймалися вище, вище, осипаючи зеленкуваті іскри зерен, що падали на темінь річки, дерев, трав і берегу, на якому поряд з неоковирною копицею лежала срібна бандура. І забутий не віддалік від неї міліцейський кашкет гременецького мента Богдана Кременчука.
— Кожен з нас має право на космос, — почувся йому далекий-далекий, ледь хрипкуватий голос Погосяна. — Річ в тому, як ми самі використовуємо це право…
2006–2007 р.р.
[1] В 1968-му році професор Лавсток висунув „гіпотезу Гайя”, яка стверджує, що наша планета є єдиним живим організмом, який відповідним чином реагує на втручання людини в його життя.
[2] “Гімн Сварогу” (веб-сторінка ГО “Русь”: http://rusruh.narod.ru/)
[3] “Гімн Сварогу” (веб-сторінка ГО “Русь”: http://rusruh.narod.ru/)
[4] Сергій Татчин, „Автентичне”
[5] Тут і далі: Наталка-Артанія Кобза „Дітям Сонця”
[6] Т.Г.Шевченко, „Перебендя”