Ще Богдан звернув увагу на зовсім вже малесенькі копиці, що стояли за деякими огорожами. На його запитання про їхню природу, Нкса зневажливо пирхнув:
— А, це… Це — малеча наша. Їй ще зростати та зростати. До самих Великих Перегонів…
Коли вони спустилися в саму улоговину, то Богданові здалося, що у вухах в нього розпочало зростати якесь шуміння. В суцільній гармонії із мерехтінням в очах. Але, на відміну від останнього, перше через доволі нетривалий час розпочало стихати, розпадаючись на окремі звуки. В тих, у свою чергу, розпочали вгадуватись окремі слова: вчилися новій для них мові крчовники не швидко, а дуже швидко. Природженими поліглотами були ці крчовники.
— Хто це такий, Нксо? Що це за диво? — запитувала одна з великих копиць, які поволі оточували нових знайомців. Смух-трава на ній була геть пожовкла і якась нечепурна. Мабуть, дуже старим цей крчовник був. — Що це воно таке, Нксо? — повторив він. — На стрбків не схожий. Ті мені лише до половини будуть. Не більше. А цей…
— Ти ж сам, Рсе, розповідав, — втрутилась інша копиця, — що стрбків-переростків грдяни спробували виводити. Але щось там в них не вийшло. Чи вийшло?
— Грдяни! Грдяни! — стурбовано зашурхотіло довкола. — То воно — грдянське створіння?…
— Грдянське завжди небезпечне, — суворо підбила підсумки шурхотіння зів‘яла копиця і звернулася до Нкси: — Ти де з ним зустрівся?
Той захвилювався. Навіть смух-трава врізнобіч наїжачилася.
— Які грдяни, які грдяни?!? — пульсувало в мозку Кременчука. — Він з неба спустився. На тому вогні, що вчора ввечері над селищем літав.
— Вогонь! Вогонь! Пожежа!!! — аж заверещало навкруги.
— Та заждіть, заждіть, почекайте! — замахав своїми тоненькими рученятами Нкса. — Нема там вогню. Нема. Він отой вогонь якось загасив. Його Крчук звуть, Крчук. Його…
Але Нксу ніхто не слухав.
— Вогонь, вогонь! Пожежа! Грдяни! — аж віття коливалось навколо селища. — Грдяни, грдяни…
Раптом Кременчук, який намагався зберігати крижаний спокій серед цього полохливого інопланетного базару, помітив, що останнє слово розпочало повторюватись частіше й частіше. Немов розмножувалось воно. І розмножувалось із явними лякливими нотками в ньому.
— Грдяни… грдяни… За врожаєм їдуть… Але ж не сезон… Рано ще… Але ж їдуть…
Копиці перевальцем розпочали розходитись в боки: пересуватись швидко вони явно не вміли. А Богданові зненацька дуже захотілося сісти й трохи перепочити від подвійного тяжіння та потрійного ґелґотіння чудернацьких істот. Але зробити цього йому не вдалося. В щілині, що відкрилася в колі крчовників, він побачив тьмяну річкову гладінь, а на ній…
П’ятеро брунатних істот, схожих на ожилі корчі, цілеспрямовано сунули просто до берега, ледь розхитуючись із боку в бік на болотяній воді. Лише за хвилину Богдан розрізнив під ними дуже довгі й доволі товсті тіла: корчі їхали, осідлавши щось, схоже на величезних анаконд, щільно вкритих міцними на вигляд кістяними пластинками.
— Агов, капітане, бережися! — зойкнула з далекого далеку Сонька.
А корчі вже незграбно зістрибували зі своїх кістяних зміюк та й виходили на берег, повністю уподібнюючись великим пням з корінням двох покручених ніг. В таких саме руках вони тримали великі палиці.
Кременчук лише гермошолом здивовано повертів: фантасмагорія якась — як не копиці бігають, то корчі тупцюють. Просто лісова казкова країні! Тобто, планета. Разом зі Зміями-Гориничами у вигляді анаконд, яким крила відтяли та й кинули в річку охолодитись.
Пні же, що зіскочили з цих „зміїв-гориничів” рухалися теж порівняно повільно. Мабуть, подвійна сила тяжіння на генетичному рівні давалася взнаки усім істотам в цьому зачаклованому світі. Втім, повільно — не повільно, але майже всі крчовники вже встигли розбрестися по всій улоговині, ховаючись за кострубатими тинами. Але ховались вони там якось байдуже й безгучно-рослинно. Наче наперед знали, що воно відбудеться. Лише пожовклий крчовник залишався попереду Богдана, наче очікуючи чогось. Та малий Нкса перелякано посунув за міліцейську спину, обтягнуту дурнуватою лискучою шкірою інопланетного скафандра.
Кременчук надійніше перехопив свого автомата.
— В чому справа, Крке? — звернувся крчовник до корча, що сунув попереду своєї невеличкої, але доволі зловісної, команди. Кістяні анаконди, наче величезні колоди, завмерли попід берегом. — З яких це пір грдяни розпочали порушувати Великий Зговір? До врожаю ще півсезону й ми не готові до Великих Перегонів.
„Пінь” Крк нічого не відповів „копиці”-крчовнику, а усією своєю недолугою постаттю повернувся до люмінесцентної „комахи” з автоматом у руках. Напружений Кременчук, відчуваючи легеньку моторош, побачив, що на нього дивляться два малесеньких, близько посаджених і захованих в самих надрах брунатної кори, яка вкривала істоту, ока. Людських ока! В панцирі-корі вони виглядали ще не природніше, ніж в смуху-траві крчовників.
— Ну, чого вибалушився? — кахикнув по тому. — Нормальні інопланетяни насамперед вітаються. Ввічливість, вона, брате, є головною запорукою взаєморозуміння в усьому, що піддається огляду, навколишньому всесвіті.
Відповіддю йому була тривала і якась грузька мовчанка. Наче повільні мозки грдянина повільно перетравлювали нову для нього думку. Явно схарапуджений Нкса щільно тулився до Богданової спини. Старий крчовник невпевнено тупцював попереду.
Врешті решт, той, котрого звали Крком, незграбно махнув своєю кострубатою кінцівкою.
— Вперед, хлопці! — прорипів трухлявий голос в надрах мозку Кременчука. — Візьміть по одному крчовнику, аби ми даром не їздили. Та беріть же хоч трохи достиглих!.. А я… Я з цією потворою розберуся…
І загрозливо посунув на Кременчука, здіймаючи свою покручену палицю.
Той у відповідь рвучко скинув свій автомат:
— На себе подивись, виродку!.. Стій! Ані руш!
Нкса позаду аж розпластався по його спині. Ігоря із Сонькою в ефірі чутно не було. Ну й гаразд. Не до них зараз.
Грдяни вже розсипалися по селищу, наздоганяючи окремих, найбільш повільних, крчовників. В небі плавно ширяли шипасті гркавиці, що взялися невідь звідки. Мляво погойдувались у грузький воді колоди, вкриті кістяними пластинами. Вечоріло. Навколишній ліс розпочав потопати в тьмяно-зеленкуватому присмерку і, не дивлячись на всю вайлуватість уповільненого довкілля, в ньому відчувалась неясна, як отой присмерк, загроза.
— Слухай-но, Рсе, — зупинився на мить Крк, звертаючись до старої копиці, — ти ж не думаєш, що я в гості до тебе приїхав? В міжсезоння? В найнесприятливіший час? — І, не чекаючи відповіді, знову посунув на Кременчука, загрозливо здіймаючи палицю. — Тому за клопоти мої все одне розплачуватись доведеться. І не лише за це. Вчора хтось трубу на фабриці потрощив. Маю великі підозри, що це, — уповільнений кивок у бік Богдана, — отой бевзь. А ви тут з ним гулі-гулі!.. Невже знову з дикими тхнарями зв‘язалися?
На узліссі заверещав крчовник, якого таки наздогнав грдянин. Краєм ока Богдан помітив, як в того із загрозливо здійнятої палиці вилетіла, мов довгий плювок, товста каламутна мотузка, що миттєво обплутала копицю та й завалила її на землю.
— Агов, дурню, — гукнув Богдан, впевнено поводячи в той бік стволом автомату, — а ну, відпусти людину!
Йому здалося, що грдянин здивовано завмер, але потім, не реагуючи на міліцейські накази, повів своєю палицею та й потягнув обплутаного дивною мотузкою крчовника до берега. Немов спійману рибину вудкою потягнув. „Рибина” продовжувала пручатись і верещати. А інші копиці продовжували свою повільну втечу від своїх повільних нападників. Ця повільність розслабляла.
Тому Кременчук презирливо навіть не зреагував на те, що Крк вже розпочав здіймати свою палицю, спрямовуючи її на нього.
— Тікай! Тікай! — залементував позаду Нкса і, ухопивши землянина за поперек, спробував трохи відтягти його вбік.
Землянин гойднувся і, мабуть, лише це врятувало його від того, що каламутний матовий плювок, який вилетів з палиці Крка і на льоту розпочав перетворюватись на слизьку довгу мацавку, майнув повз нього та й грузько ляпнувся на витоптану траву узбережжя. Нкса заверещав так само, як під час нещодавнього нападу гркавиць і перевальцем кинувся вбік. Мацавка декілька разів сіпнулась по землі, наче осліпла змія, що шукає свою здобич, та й за струменіла до малого крчовника.