Выбрать главу

— А, щоб тебе! — видихнув Богдан, рвучко пересуваючи ствол автомата від грдянина до ожилої каламутної мотузки, натикаючи на спусковий гачок, і…

І нічого не відбулось. Гачок сухо клацнув і потому. Осічка. Богдан знову щосили натиснув на нього. І з таким самим ефектом.

Приїхали, догрались!.. Боєприпаси наказали довго жити. А клята мотузка-мацавка вже наздоганяє Нксу. Зів‘ялий Рс по дебільному байдуже завмер не віддалік.

— Так що, заразо, будемо над дітлашнею знущатися?!? — вишкірився під гермошоломом Кременчук і, відкинувши вбік непотрібну вже зброю, майнув просто до кострубатого Крка разом з його дубиною та каламутними мацавками, аби вирвати їх. Поламати. Потрощити. Розтоптати.

З таким же успіхом він міг би накинутись на стовбур сухої деревини. Бо стояв Крк непорушно. Неначебто й дійсно своїми коренями-ногами в землю вріс.

Десь ліворуч заверещав ще один крчовник, звалений другим грдянином. Каламутна мотузка з Кркової палиці вже наздоганяла Нксу.

Богдан заскреготав зубами й повиснув на цій палиці, намагаючись зігнути її долу і з жахом відчуваючи, що сил для цього в нього не вистачає. А тут ще грдянин зненацька рвучко зігнув другу руку і голова Кременчука опинилася в примітивному, але дуже міцному борцовському захваті. Вірніше, не голова, а гермошолом, але все одне неприємно. Богдан розпочав було пручатись, але випадково кинувши погляд на узлісся, раптом на мить скам‘янів. І цього миттєвого скам‘яніння цілком вистачило для того, щоб Крк краще перехопив свої кінцівки та й щосили крутнув гермошолом скафандру.

За інших обставин у капітана гременецької міліції за секунду були б скручені в‘язи, але в цій ситуації… В цій ситуації щось глухо луснуло і Богдан впав на пожмакану траву, залишаючи під пахвою виродливого грдянина свій гермошолом із фасеточними очима.

Переляканого обличчя сторожко торкнувся паркий вологий вітерець, ніс відчув болотяні запахи довкілля, а в грудях… Біс його візьми! Та цим повітрям можна дихати на повні груди! В інший час ця обставина вразила б Кременчука, але не зараз.

Перекочуючись по траві і схоплюючись на рівні, він горлав у біг Ігоря й Соньки, що з’їжджали схилом пагорбу від узлісся до улоговини:

— Назад, назад, бісові діти! Наза-а-ад!!!

У Соньці в руці зблискував інопланетний пістолет, якого Богдан не захотів брати з собою у першу вилазку на цю зелену планету. Ігор вимахував своїм орійським мечем.

— Наза-а-а-ад!!!

А потім щось важке й величезне опустилось на багатостраждальну голову Кременчука і остогидле мерехтіння враз розпалося на тисячі згасаючих іскор. А ще потім вони всі згасли і навколо настала темрява. Абсолютна темрява.

* * *

— Пустіть мене, пустіть! — істерично репетувала на березі Сонька, вимахуючи своїм маленьким, але, як виявилось, доволі грізним, пістолетом.

Ігор сидів просто на землі, витираючи жмуттям трави свого меча, заляпаного слизькою студеністю масою. Маса ця ще із чверть години тому уявляла собою каламутні мотузки-мацавки, що випльовувалися з палиць грдян.

Хлопець скосив очі на неоковирну зброю, яка застигла праворуч від нього. Торкатися її було моторошно. Тим більше, що не віддалік від палиці, на вкритій трісками траві, що відкололися від кори-панциру, завмерло й кострубате тіло самого грдянина. З його ока, простромленого мечем Ігоря, на тріски стікала червоно-зелена рідина. Саме ж повалене на землю й поверхово посічене тіло припинило сіпатись і хапати хлопця за ноги лише опісля того, як клинок знайшов вагомий недолік в його деревинному панцирі.

Панцирі ще двох грдян виявились слабкуватими для захисту від інопланетного пістолету, який опинився в руках Соні. Біс його знає, як він працював, але опісля серії пострілів, зроблених вхолосту, один з них, а потім і другий, втрапили в ціль. Одна, а потім і друга, схожа на великий пень, істота спалахнула кров’янистим вогнем і вони вдвох попадали під тинами, розплюскуючи навколо себе червоно-зелену, таку що миттєво зверталась від вогню, твань. Гіркий дим від їхніх догораючи тіл стелився над улоговиною і тягнувся до берега, біля якого мляво покачувалося на пологих хвилях товсте тіло кістяної анаконди, що спробувала було кинутись на захист свого господаря. Після того, як її невеличка голова була вщент рознесена третім пострілом Соньчиного пістолета, інших спроб не здійснювалось.

Погляд Ігоря мимохіть впав на заляпаний тванню, вкритий кіптявою, тин, який якось нажахано минали декілька істот-копиць. І їм гидко…

Хлопець здригнувся всім тілом, гранично пришвидшуючи свої порухи: немов хотів розпалити тертям оте жмуття, яким витирав клинок меча.

— Мати Сва співа гучним голосом… — дрібно-дрібно тремтіли його губи, вичавлюючи з роту слова старезної пісні.

Соромно, Боже мій, як соромно!.. І страшно… Дуже страшно.

Думки хлопця намагалися сховатися в самих надрах його мозку. Бо вони, ці думки, вже ніколи не зможуть стати колишніми. Прозорими. Ясними. Світлими. Бо їм, цим думкам, було гидко за самих себе. Бо якось раптово і болюче вони, ці думки, подорослішали, взнавши, що то воно таке — вбивство живої істоти. Справжнє вбивство. Яке потворно й навіки зрослося з твоєю пам‘яттю. Вже не закамуфльованою пістрявою машкарою дитячих ігор. А заляпаною червоно-зеленою слиззю, що витікає з пробитого ока.

— Мати С-сва… — зненацька аж захлинувся плачем Норильцєв, але на нього ніхто не звертав уваги.

Вся увага дивовижних істот-копиць була прикута до берегу, на якій намагалася прорватися Такаманохара крізь щільне кільце кошлатих туземців, що заступали їй дорогу. Вдалині, за вигином річного узбережжя зникали лиховісні зміюки, вкриті кістяними пластинками.

Двоє з них краяли тьмяну воду трохи позаду від двох передніх, наче прикривали їх від можливого нападу… А на тих, чільних, погойдувалися неоковирні постаті, схожі на два ожилих корча, яким таки вдалося втекти від несподіваної і шаленої навали землян. Позаду однієї з них в такт їхньому руху погойдувалась туго зв‘язана копиця, яку грдянам таки вдалося уволокти із собою. Позаду другої… Позаду другої бовтався непритомний Кременчук з надійно припнутою до нього ще однією копицею. Щоправда, набагато меншого розміру.

— Пусті-і-іть!!! — репетувала Соня. — Пустіть мене, дебіли! Я берегом їх догоню, берегом!

— Не можна берегом, не можна, — глухо бубонів у мозках голос пожовклої копиці, яку, як вже стало відомо землянам, звали Рс. — Аж ніяк не можна. Взагалі до Жви підходити не можна. Щось трапилось, трапилось щось. Перелякали Жву вогниськом. Здається, Жва зараз оповідати розпочне. Не можна до неї.

Оте „Жва” так нагадало Ігореві його „Сву”, про яку він намагався заспівати, що він мимохіть прислухався до бубоніння в голові. Воно, до речі, із збільшенням відстані ставало тихішим. І для телепатії потужність потрібна. Мозків потужність. Яких в них, здається, явно не вистачає. Он Соня як божеволіє! Втім, правильно божеволіє. За іншу людину божеволіє, а не за себе, як він.

Ігор стиснув губи в тоненьку ниточку, вже свідомо дослухаючись до того, що відбувалось на березі.

— Це я вам зараз оповідь влаштую! — лементувала Такаманохара. — Таку оповідь, що у вас у всіх разом вуха позакладає. Чи що там воно у вас є замість них?

Водяні змії разом зі своїми пасажирами зникли за поворотом.

— Ах, ти!.. — крутнулась Соня, зриваючись з місця і пробуючи оминути півколо крчовників.

І раптом зі всієї своєї швидкості ляпнулась обличчям об жорсткий пісок, вкритий негустою травою, та й посунулась уперед, виорюючи на ньому глибоченьку борозну. Бо, не дивлячись на вроджену вайлуватість, якась з копиць доволі спритно зробила дівчині підніжку.

— Ах, ти!.. — зіскочив з місця й Ігор, враз і остаточно забуваючи про всі свої переживання.

Але зненацька скам‘янів.

Бо, всупереч усім законам природи, невеличка хвилька, що виплеснулась на низький беріг, раптом розпочала зростати, здіймаючись над ним і набуваючи подоби напівпрозорого грдянина, що, тупцюючи на водній поверхні, жалісно простягав свої незграбні кінцівки до хлопця.