— Ігорюнечку! — прошелестів грдянин з якимись хлюпотливими нотками в голосі. І від цього цей голос ставав ще жаліснішим. Немов зеленкувато-водянистий грдянин ридання стримував. — Ігорю, синку! За що ж ти мене так? За що?!? Що я тобі поганого зробив?…
Хлопець повільно — дуже повільно! — опустив меча, якого було здійняв, кидаючись на допомогу Такаманохарі.
— А в мене двійко діточок твого віку, Ігорю… Так, ані вони, ані я не схожі на тебе. Так. Ми, мабуть, виродливі з твоєї точки зору, Ігорю. Так, може, з твоєї точки зору, ми щось не вірно робили, коли з крчовниками гратися розпочали. Але ж це — наші ігри! Наші! Ми так щороку одним за одним ганяємось на Великих Перегонах. Може, не звик ти до такого видовища. Може… Але ж хіба за це вбивають?!? — зненацька аж скрикнув грдянин, а Ігор мимохіть зробив рвучкий крок йому назустріч.
— То ви гралися?!?
— Ну, звісно… Уяви, що хтось ніколи й нічого не чув про лицарську добу. І раптом втрапляє на самий розпал вистави з лицарського життя. В самий розпал турніру якого-небудь. Що він подумає?…
— Б-боже! — аж застогнав Норильцєв, згадавши розхристаного Кременчука, що колись давним давно, разом з напарником, якому він зобов‘язаний своїм життям, вивалився на чоломайську — чи то гіперборейсько-трипільську — галявину, повністю зруйнувавши цікавий початок їхньої рольової гри.
— Нічого, Ігорю! Нічого, синку! Всяке в життя трапляється… Не сумуй. Давай краще… — І раптом грдянин заспівав спочатку тихим, а потім все гучнішим і гучнішим голосом: — Нам дано знайти все, що втрачено! Зрозуміть дано ще не бачене! П‘ятим виміром свято віримо в нам предбачене, нам призначене!
Спів грдянина, що виринув з вечірньої річки, звучав вже, наче хорал. Він здіймався над зеленим берегом, над лискучим склом пологих хвиль, злітав у низьке небо, ледь колишучи там зеленкуваті закрутисті хмари, що линули в бік сонця, яке вже скочувалось за обрій. Спів грдянина вібрував у кожній клітині тіла, змушуючи його випростуватися незалежною, гордою та урочистою позою. Саме тієї позою, в якій має стояти вільна людина в цьому небезпечному, але приборканому нею, світі.
— Ми до Дольнього, ми до Горнього, — скинувши сяюче обличчя, розпочав і собі виводити Зоребор Сталева Десниця, відчуваючи жагучу єдність з цим неподільним всесвітом, — ми до Вишнього підем по Землі!..
І вже сам йшов назустріч грдянину, радо простягаючи до нього вільну від меча руку.
Це було ВОНО. Це був він, Справжній Контакт Між Світами, якого так прагнуло серце Норильцєва. А не той сурогат, що через свою духовну підробку завжди невідворотно перетворюється на дрібну сутичку різнопланетних жлобів. Яка, у свою чергу, закономірно закінчуються чиєюсь, нехай і не фізичною, смертю, роблячи з тебе самого злісного заслиненого психопата.
— О, капітане, — раптом, зачепивши когось плечем, почув Ігор ледь розбірливе і якесь беззубе шамкотіння Такаманохари, — дивно, що ти так схожий з ним, не дивлячись на всі зоряні безодні, які пролягли поміж вами…
“Який такий капітан?” — плеснулась слабенька думка в мозку Ігоря. І водночас напівпрозора постать натхненного грдянина здригнулась і на невловиму мить потворно обпливла, а потім знову набула своїх героїчних обрисів. Але вже не таких піднесених. Чи, може, цьому розпочали сприяти якісь фальшиві нотки, що раптом забриніли в урочистому голосі?
Ігор мимохіть вслухався в нього.
— І повернувся тоді Світлий Язн Дальт у світ, який був покинутий ним з усім його Зеленим Лицарством, — слабенько колихнулося зненацька в самих надрах прадавнього хоралу. А потім посипалося: — І мовив він: лише ви самі, мої діти і мешканці цієї планети, є концентрованим ядром її негараздів. Але, якщо ви — ядро, зернина, сім‘я, то саме з цього й має зрости й розуміння вирішення усіх ваших проблем. Бо все, що робить неврівноважений природою розум, йде на зло планеті. І зжирає планета цей розум. А початок зеленій рівновазі життя мають покласти сини мої крчовники, що першими зрозуміли єдність свою з цим неприборканим світом…
— Розумієш, Сонько, — почувся раптом голос Кременчука, — ми, мабуть, схожі з ним тому, що любимо цей дурнуватий і чудернацький світ, не дивлячись на все його бешкетництво та недолугі витівки…
Ігор щосили трусонув головою. Аж різні там звуки, ноти та слова з вух посипалися. Величезна й виродлива зеленкувата медуза, випинаючись і вигибаючись усім своїм слизьким тілом, нависала над Такаманохарою, готуючись накрити її всією своєю огидною масою.
— Соню-ю-ю-ю! — усього себе вивернув криком Норильцєв, кидаючись до неї та й хапаючи дівчину за тільняшку, аби видерти її з небезпечної зони.
Та, падаючи, незграбно метельнула рукою і інопланетний пістолет, якого вона й досі стикала в кулаку, злісно огризнувся пострілом. А потім, вислизнувши, полетів у бік хвилі-медузи. Та раптово здригнулась усією своєю поверхнею, немов від несподіванки, і саме це врятувало Соньку: вона встигла вперекидь крутнутися берегом, збиваючи істот-копиць та покидаючи те місце, об яке таки ляпнулась драглиста маса. А Ігор щосили уже гатив по ній мечем, краючи її, немов целофановий лантух, наповнений звичайною водою, яка миттєво розпочала збігати назад до річки.
— Ігорю! — загорлала за його спиною обеззброєна дівчина. — Ігорю, допоможи!
Хлопець рвучко розвернувся до неї, але Сонька, лежачи на спині, вказувала кудись вбік. Ігор прослідкував за її жестом і…
— Ах ти, ч-чорт! — вигукнув, зриваючись з місця і кидаючись до групи крчовників, що, як і раніше — мляво, тупцювали на березі.
І це не дивлячись на те, що двоє з них вже були охоплені целофановими зеленкуватими мацаками, що зростали просто з річки.
Сонька, випльовуючи на бігу пісок, який забив їй рота, кинулась за хлопцем. Обігнала його і схопивши пару загальмованих істот, просто кинула їх подалі від берега. А Ігор вже відрубував одну з мацавок, що відразу розпалася каламутними бризками, і кидався до другої з жахом розуміючи, що вже не встигає звільнити з неї останню з істот.
Переплутана смух-трава майнула в повітрі і глухо ляпнулась десь метрів за п‘ять від берега. Ляпнулась для того, щоб повільно зникнути в грузькій річковій рідині, яка задоволено і глухо чвакнула, немов столітній старик беззубим ротом.
— Тікайте, тікайте! — забриніло в глибинах Ігорева мозку і він взнав голос пожовклого Рса. — Всі від берега тікайте! Всі!!! І швидко. Бо щось дивне коїться. Бо Жва оповідати розпочала!..
Першою думкою, яка завовтузилась в мерехтливій темряві, була: „Не бийте мене по голові! Це — моє хворе місце”. І інтонації в думки були точнісінько такі самі, як у актора Мягкова у невмируще-новорічному фільмі „Іронія долі”. Або, мовляв, з легким паром.
Втім, пари навколо не було. Зовсім навіть навпаки навколо було. Богдан відчув, як щось слизьке й холодне — аж морозне! — стікає по його обличчю. Відчуття було настільки неприємне, що, не дивлячись на скажений головний біль, Кременчук зважився таки ворухнути цією головою, роздираючи, немов заліплені прозорою липучкою, очі.
Він лежав на спині, а над ним, крізь остогидле мерехтіння, в густо-зеленому, кольору пляшкового скла, небі з‘являлися перші зірки. Богдану відчулася якась неправильність у них, але розібратися з цим відчуттям йому завадив гучний ляскіт, який пролунав ліворуч від нього. Богдан здригнувся всім тілом і, наскільки міг швидко, повернув голову в напрямку звуку. Пляшкове небо запаморочливо посунуло слідом.
Занудило. І Богдан хотів було перервати цей порух. Але раптом знову здригнувся всім тілом. Хоча навколо вже панувала тиша. Така, що тихесенько плямкала, тиша.
А плямкала вона виродливим тілом грдянина, що повільно зникало просто по центру кругової хвилі, яка грузько розходилась не віддалік від берега, на якому й лежав Кременчук. Йому здалося, що в пітьмі, поряд з грдянином, розходиться ще одна хвиля, в якій зникає товстелезний хвіст, вкритий кістяними пластинками.
„Плям… плям… плям…” — ледь чутно хлюпотіло біля берега.
„Хрум… хрум… хрум…” — хрускотіло невидиме гілля під ногами іншого грдянина, що мляво, мов сновида, сунув до самої води.