— Що це воно за Журнал такий? — спитав у Нкси Кременчук вже опісля того, як вони влаштувались на ночівлю під великою розлогою деревиною. Сидіти тут і не рухатись їм наказав Крк, який сам зник в цупкій чорно-зеленій імлі. На Фабрику, мабуть, посунув. На нічну зміну. Пролетарій ти наш! — Так що воно таке, Журнал цей? — повторив Богдан.
— Я сам не бачив. Нам тільки оповідають. Грдяни й Жва. Але, кажуть, що це книжка така. Грубе-е-езна. Вона на Фабриці зберігається. В самої Дирекції. І ось в ній-то про всіх нас і пишеться. І про грдян, і про крчовників, і… І про тхнарів теж.
- І про тхнарів? — запитальною луною відгукнувся Кременчук.
- І про тхнарів, — зітхнув Нкса. — Ти думаєш, чого Крк розлютився? Коли ти сказав, що з іншого світу прилетів? А того, що в тих світах лише Світлий Язн Дальт та Смарагдова Мта жити можуть. З Зеленим Лицарством своїм. І більш ніхто. Тобто, якщо ти звідти, то ти є наближеним до Батьківської Двійці. І є вищим за грдян. І за крчовників. За тхнарів вже й не кажу. Ти себе вище за Крка поставив. Навіть за Дирекцію. Природно, що він шаленіти розпочав. Буде тобі ще.
— Хм, — невизначено хмикнув Богдан, — подивимось. А, взагалі, що там за вас оповід… — і чомусь затнувся, — пишеться? В Журналі цьому?
— Світлий Язн Дальт та Смарагдова Мта створили цей неприборканий світ і полетіли далі творити нові світи неприборкані в цьому вільному й неприборканому ані Часом, ані Простором, Всесвіті. А тут, на цих узліссях, галявинах та берегах залишились діти їхні. Грдяни та крчовники, народжені за подобою Батьківської Двійці, але не за образом їхнім. А також залишились недоношені до Великої Подоби через впертість свою тхнарі, що лише в образі Батьківському, кажуть, і досі блукають десь у хащах неприступних… Я їх ще ніколи не бачив, — раптом перервав свою урочисту оповідь Нкса, — ти перший такий.
І якось злякано зиркнув з-під смуху-трави на свого візаві.
Богдан засовався на м‘якому мохові, але вирішив поки що не сперечатись з малим крчовником щодо власної природи, зрозумівши, що суперечка може увійти в площину місцевих релігійних уподобань. До цього він готовий не був. Атеїстом був по життю Богдан Кременчук.
Але, все ж таки, не втримався й спитав:
— А як ви доводите, що грдяни з крчовниками за подобою, а не за образом вашого Дзін… Дзан… Ну, коротше, за подобою найсвітлішого вашого народжені? Адже на вигляд ви он які різні!
— Так. На вигляд. Але ми вподоблені до Світлого Язн Дальту та Смарагдової Мти тим, що і грдяни, і крчовники, не хочуть володарювати над цією планетою Приборкувати її. А хочуть жити за її правилами. І більш нічого.
— Угм… — буркнув Кременчук. — За правилами. Злившись. Назад до природи. А тхнарі?
— Тхнарі?… Це ти сам маєш знати. Подивись на себе. Так, тепер, без маски своєї, ти за образом дуже схожий на Батьків. А ось за подобою… Ех, знав би!..
— Що, як би знав, то сам з гркавицями впорався?
— Ні. До селища б не повів.
Помовчали. Здіймався легкий вітерець. З-за чорних невидимих хмар іноді визирали зірки. Якісь неправильні зірки. Що відразу ховалися від настороженого погляду Богдана.
Врешті решт, йому стало зрозумілим, що неправильність місцевого зоряного неба йому наразі аж ніяк не зрозуміти. Не ментовська це справа. Треба якимись практичними діями зайнятись. Скафандр цей лискучий зняти, нарешті, чи що? Ні, ранувато буде. Біс його знає які тут по моху павуки зі сколопендрами шастають. А в повітрі, мабуть, мікробів до того ж самого біса. До речі, як це трапилось, що на планеті цій дихати нормальним повітрям можна? Теж з серії зоряної неправильності.
А як там Ігор із Сонькою без усіляких скафандрів та іншого захисту? Тхнарі, знову ж… Це, звісно, якщо в них там все гаразд закінчилось. Без болісних контактів зі Жвою та іншими нащадками Світлих та Смарагдових. Тьху, ти, мерзота!
Згадавши про свій екіпаж, капітан знову засовався на м‘якому мохові. Вона ж, дітлашня, мабуть, думає, що все, кранти йому!.. Якщо думає. Якщо є чим думати. Тривога все більш і більш потужними хвилями накочувалась на Кременчука.
— Слухай, Нксо…
— Добре в них все. Мені здається, — миттєво відкликнувся невидимий в темряві Нкса. — Як нас до конд приторочували, то вони на березі такий гармидер влаштували, що — ой! З п‘яти грдян лише двоє назад на острів поїхало. Отакі от оті тхнарі. Тепер знати буду.
— А ти зв‘язатися з ними не можеш? Повідомити, де ми?
— Ні, — зітхнула темрява. — Далеко ми. Не почують.
— А десь берегом не можна ближче підійти?
— Ні. Жва тут широка. А дерева не дуже високі.
— А до чого тут дерева?
— З вишини — більший простір для розмови.
— Для зв‘язку, тобто?
— Ну, так…
— Ну, ну… Те ж мені, Стецько на возі!.. Підемо, підемо, пошукаємо. Може десь нормальну деревину знайдемо.
— Ні, не знайдемо. Темно. То того ж і Крк заборонив звідси уходити.
— Та плювати мені на твого Крка! Пішли, десь до ранку сховаємось. Не знайдуть! А вранці розберемось.
— Ні. Нема куди нам йти. І Жва розбуджена. Саме тому, до речі, нам під час Великих Перегонів грдяни чисту воду привозять. Щоб на сезон вистачило.
— Та почекай, почекай!.. Не станемо ми до твоєї Жви вночі лізти, — нетерпляче тупцював на місці Кременчук, вже по маківку переповнений жагучим азартом оперативних дій. — Я ж кажу: в хащах заховаємось, з ситуацією розберемося…
— А дерева?
- І дерева високі знайдемо!
— Та ні. Я за інше. Дерева навколо. Вони ж на острові разом з грдянами живуть. От зараз і чують нас, і бачать. І охороняють…
Вранці, ще навіть зеленавий туман не розтанув над річковою гладінню, крчовники вибралися зі своїх загородів і, вишикувавшись у нерівний ланцюжок, посунули на схил пагорбу. Підіймалися по ньому вони майже в тому самому місці, по якому вчора Ігор із Сонькою скотились до прибережної улоговини. Дарма, виходить, скотились. І Кременчука не врятували, і контакту з аборигенами не налагодили. Розлякали вони аборигенів.
Чим достеменно, Сонька так і не зрозуміла. Адже вони врятували їх від нападу корчеподібних грдян. А потім Ігор — нехай і чисто випадково! — витягнув їх усіх майже з пащі дивної форми життя, що мешкала, виявляється, в зелених глибинах річки Жва. Якісь невдячні вони, аборигени ці!
Хіба що вогню вони так перелякалися, що їм усе інше повідбивало? Ото вже дикуни! Адже володіння вогнем вважається чи не найпершою ознакою розуму. Виникає запитання: а чи вони взагалі розумні, крчовники оті? Адже ще однією ознакою розуму вважається цікавість. Ось, наприклад, якби до них невідомі істоти з‘явились, то вони б!.. Хоча б і сама Сонька. Про Ігоря вже й не йдеться.
Про Кременчука Такаманохара намагалась не згадувати. Бо за однієї лише думці про Богдана, на неї накочувалась величезна хвиля розпачу і якоїсь неймовірної гіркоти. Втратили вони, здається, капітана!.. Назавжди втратили. Не вберегли. Це вона його не вберегла. З Ігоря що взяти можна? Кременчук вважав, що він відповідає за них, а насправді…
— Богдана Івановича, здається, ми не вберегли, — почулося з боку і Сонька, загіпнотизована повільною ходою волохатих істот, що сунули повз неї, аж здригнулась. — Що робити будемо, Соню?
— До острову треба якось дістатися, — по хвилині хрипко відповіла вона. — Не можна Кременчука кидати, поки остаточно не з‘ясуємо, що його… що він…
— А як з‘ясуємо, що робити станемо? Як додому добиратись будемо?
— Тобі зараз що, важливіше — додому? Чи людину рятувати? Теж мені, командир трипільських розвідників! — Вона помовчала і жорстко додала: — Ти хоч взагалі уявляєш, де він є, дім твій?
Норильцєв у відповідь лише носом хлюпнув. А десь вдалині об берег хлюпнула малесенька хвилька. Небезпечна своєю болотяною млявістю та непоказністю.
— Гаразд, — знялась на рівні Сонька, — йдемо до апарату.
— Ще звечора треба було йти, — знову хлюпнув Зоребор.
— Звечора, звечора, — вишкірилась Такаманохара. — Тут он в річці хрін його знає, що мешкає, а вже у лісі!..