— Докази?… — знов якось тоскно видихнув Погосян.
Кременчук зло рвонув шворку старенького „Вихора”.
— Будуть вам зараз докази!
Але мотор у відповідь лише булькнув чимось і знову затих.
— Відставити! — зненацька чужим голосом прорипів Погосян. — Відставити, капітане!.. На якій підставі ми огляд у них робитимемо? За затримання вже й не кажу. Ми ж водна міліція, самоцвітний. А не інспекція навіть. Чи той самий рибнагляд. Про анархію „зелену” вже й не кажу. Функції різні.
— Ну, ви й бюрократ, Едгаре Фрунзиковичу! А на якій підставі ми тут вже півночі сидимо? Я ж вам надав інформацію. Ви ж погодились зі мною, Едгаре Фрунзиковичу! А підстави… Та, скажемо, що рибалки п‘яні посварилися, один одного постріляли, от ми всі плавзасоби й перевіряємо. Маємо таке право?
— Маємо, маємо, — похмуро згодився Погосян. — Ми багато чого маємо. І від начальства по шиї отримувати право маємо. От, дурень старий! Сивина мені в бороду, біс — в ребро. Мені ж до пенсії пару тижнів залишилось. І звідки ти такий… такий… такий зелений та інформативний взявся?!
— Підуть, Едгаре Фрунзиковичу, підуть!!!
— Та й ризиковано їх доганяти на човнику паперовому нашому. Треба було хоча б „казанку” у відділенні взяти…
— Треба. Чого ж не взяли?
— Думав — відпочинемо. Про екологію, думав, погомонімо. Свіжим повітрям подихаємо. Порибалимо на світанку. Та й ти заспокоїшся.
— Не вірили, тобто?
— Не вірив, яхонтовий. Не вірив.
— Тьху, ти! — злісно сплюнув Богдан. — Гаразд. Замнемо. Едгаре Фрунзиковичу, а ви зможете навперейми катеру майнути? Не доганяти. На декілька секунд порівнятись з бортом його зможете? А далі… Далі моєї спритності справа.
— Спритності, спритності… Воно й видно, що спритний дуже. От, дурень старий! — це вже до себе.
— Підуть!!!
— Що мені потім робити, якщо лаженемось зараз?
— Та вам же все одне на пенсію. А я, якщо щось не так, усю провину на себе візьму. Мені не звикати.
— Тобто?
— Тобто, лякливий ви дуже, Фрунзиковичу! Це, мабуть, вже не виліковне. Бо старече.
— Ах, т-ти!.. — аж затинатися розпочав Погосян. — Ах, ти, щеня! Я, капітане, своє ще в Нагорному Карабасі, на передній лінії фронту, відлякався. Це потім, коли…
— Підуть!!!
— …коли людину вбив, коли мене ледь не грохнули, коли зрозумів, — не звертав уваги на Кременчука начальник, — що геройство моє аж нікому в цьому всесвіті не потрібно, окрім близьких моїх… Разом з родиною в Україну подався. Життя, воно в нас усіх — одне. І у вірмен-ар, і в азерів, і в хохлів, і в москалів. Коли, звісно, не краєш ти його, від природи неподільне, на частини якісь незрозумілі. Навіть самі, що не є розгеройські, — якось по-конячому фуркнув Погосян. — Тебе ж цьому зелені твої вчили?… І віддати, до речі, те життя назад можна лише тому, хто його в борг тобі дав. За умови повернення в доброму стані. Бо лише справжній власник на те життя право має. А ти є лише тимчасовий орендар його з усіма обов‘язками, що випливають з цього. — І раптом спитав: — На повній швидкості зможеш на катер перестрибнути?
— Та я!.. — рвучко мотнув головою Кременчук, ледь не вронивши свого міліцейського кашкета з порепаним козирком в невидиму річкову глиб.
— Пусти мене до двигуна, — посунувся на корму Погосян. — А сам — наперед давай. Автомат там візьми. І дивись мені, бурштиновий, не втопи бойової одиниці.
Старенький „Вихор” зненацька ревонув на високій ноті і надувний човен буквально вистрибнув з-під вербового віття на річковий оперативний простір. Так рвучко вистрибнув, що здалося, навіть зірки в небі посунулися.
— Якщо все більш-менш нормально пройде, — кинув перед тим Погосян, — я тебе, капітане, на своє місце рекомендуватиму. Ото тобі справжнє покарання за безбаштовість твою буде. А вже „зеленим” твоїм карнавалу!.. На цілий місяць, мабуть.
Натужне ревіння старого мотору заполонило собою увесь всесвіт. Вітер нічного неба, розчахнутого у відкритий космос, холодно торкався розпашілих облич. Немов пласким боком клинка козацької шаблюки торкався. І здавалось, що уся Галактика пульсуючими поштовхами хилитається в такт руху човна по обсидіановій площині річкової поверхні. Капітан Кременчук, завмерши на його задраному носі і стиснувши в руці автомат, до болі в очах вдивлявся в нічну темряву. Дивно, як це Погосян напрямок вгадує? Через бойове завивання їхнього „Вихора” двигуна катера було зовсім нечутно. І самого його не видно. Бо, вочевидь, йде без вогнів, наче пірат якийсь. І як це Погосян… Стоп!.. А, може, він зовсім в іншому напрямку суне?… Переляканий ти наш!
Богдан вже розпочав було розвертатися в бік транця, аби вголос висловити свої підозри, але в цей час боковим зором він вловив якусь бліду пляму в вологій лискучій імлі. І майже водночас з цим пляма вибухнула нажаханим світлом носового прожектора й роздратований виск сирени навідліг вдарив обох ментів по вухах.
Катер!.. Він зростав на очах, немов випірнав з правікових дніпровських глибин, щільно заселеними колись водяниками та русалками. Це зараз, мабуть, уся новітня бездушна техніка повиганяла їх в інші місця, непристосовані для потойбічних веселощів. Бо ж як тебе отаке от одоробло, з виючою сиреною, гвинтом по голові шандарахне, то аж ніяких рибалок зваблювати не захочеться.
— Давай, Фрунзиковичу, давай! — збуджено вигукнув Богдан, миттєво забуваючи про всі свої сумніви. На нього нахлинув отой мисливський, чисто ментівський, азарт, про який він вже майже забув, відсторонений долею та начальством від свого улюбленого карного розшуку. — Давай, діамантовий, щоб тебе дідько взяв!
Надувний човен цілеспрямовано, не рискаючи в боки, мчався прямісінько на сліпучу зорю прожектору катера. Немов метелик на світло лампи. З темряви, переполовиненої електричним сяйвом, випірнув високий борт з великими літерами на ньому: „Рибнагляд”. Втім, літери Богдан побачив лише мигцем, коли опісля чергового звукового переляку сирени, їхній човен таки трохи відвернув і на відстані в якийсь палець, ледь не протираючи тертям свою гумову обшивку, майнув повз отих — чорним по білому — літер.
А перед тим Богдан насунув шлейку кашкета на підборіддя, увесь напружився перед небезпечним стрибком і азартно кинув до Погосяна крізь міцно стиснуті зуби:
— Життя, кажеш? Моє життя лише мені належить. Мені його ніхто в борг не давав. Зась до нього усім іншим!
І, щосили відштовхнувшись від непевної поверхні надувного човна, ще встиг відчути, як вона пішла кудись вбік разом з усією цією, зануреною у ніч, планетою. А потім… А потім з усього розмаху вдарився сонячним сплетінням об низенький леєр і крізь біль, що якось враз обпалив усе його тіло, зрозумів: вдалого стрибка не вийшло. Бо, стискаючи однією рукою автомат, Кременчук розпочав іншою рукою відчайдушного скребтися по поверхні катера, намагаючись не зірватися з неї в темну холодну воду.
Навряд чи він втримався б на ній, якби в останню мить хтось не вхопив би його за руку та буквально не висмикнув би з безнадійності болю та нічної імли на надійну палубну обшивку. Богдан мимохіть навіть здивувався тій нелюдській силі, з якою це було зроблено. А ще більше здивувався тоді, коли побачив, кому ця сила належала.
— Стояти! Всім стояти! — встиг прохрипіти, хапаючи ротом повітря, Богдан перед тим, як зустрінутись очима зі своїм рятівником. І замовк на мить мимоволі.
Худеньке дівча в завеликій для неї тільняшці, накинутій прямісінько на голе тіло, стурбовано й водночас злісно зблискувала на нього своїми, ледь розкосими, очима. Катер, ледь погойдуючись, сунув вперед за інерцією. Його двигун був уже заглушений. Десь не віддалік бубонів старенький „Вихор”: Погосян розвертав човна до транспортної одиниці рибнагляду.
— Тобі що, робити більше нема чого, як на державні катери стрибати? — з легеньким азійським акцентом визвірилося дівча, зблиснувши в напівтемряві білим-білісіньким рядом зубів. Вони якось зовсім не пасували її загальному нечепурному вигляду. А також запаху, що тягнув від неї. Запаху риби, річкової тини і якогось… Карбіду, здається?