— Хижаки вони. Вовки. Чи шакали. А чого ж ви не боронитесь?
— Боронитись?!? — в кволому голосі Нкси прозвучало щире здивування. — Для чого?! Ці ж правила не нами встановлені. Пірром. Чиста вода до того ж.
— За воду, до речі. Що, її просто зі Жви набрати таки не можна? Подумати. Очистити якось.
— Зі Жви?!? Та вона ж — Жва!!! Навіть коли спить, — Нкса, не дивлячись на всю свою кволість, вже й не стримував свого здивування.
А потім раптом гойднувся з боку в бік і мляво, наче в уповільненому кіно, впав на долівку. Навіть пручатися подвійній силі тяжіння не спробував. Що, це теж за правилами Пірра?
Богдан рвучко схопився на рівні й кинувся до малого крчовника. Той, здається, вже не подавав аж ніяких ознак життя.
— Нксо, Нксо! — трусив його Кременчук. — Нксо, дитино, що з тобою!?
— Світла, світла… — прошурхотіло звідкись зі смух-трави.
Богдан обережно розгорнув її. І сторопів. З-під переплутаних стебел на світ з‘явилося перемазюкане дитяче обличчя. Чимось схоже на Сніжанчине в семирічному віці. В Богдана навіть серце зайшлося. Це він вперше зблизька крчовника роздивився.
— Світла… — слабко ворухнув губами Нкса.
— Якого такого світла, дитино? — впритул наблизився до його губ Кременчук.
— Звич… звичайного… Сонячного… Крчовники не можуть тривалий час без світла… І води… І світла… світла… світла… — залепетав малий, закочуючи очі під лоба.
Ах, ти!.. Остогидле мерехтіння в очах раптом на мить застигло, а потім спалахнуло срібним вибухом: уривки побаченого та почутого склалися в мозку Кременчука в цілісну картину. Та вони ж рослини, крчовники ці!!! Вірніше, наполовину, здається, рослини, а наполовину… Такого і в Гаррісона на було! Ах, ти, синтез-фотосинтез!..
Богдан в один стрибок опинився біля отвору, через який їх вкинули до цієї земляної печери. Отвір був зачинений чимось, схожим на хітиновий панцир величезного рака.
— Агов, агов! Гей, ви! Гей, грдяни! Санітари лісу, щоб вас!!! Відчинить, відчинить!.. Людині погано!
Стук відлунювався по коридорах Фабрики м‘яко, статично й мляво, як і все, що відбувалося до цього часу на цій планеті. Ну, нічого, зараз він додасть їй динаміки!
Трохи позадкувавши, Богдан розігнався настільки швидко, наскільки це було взагалі можливо в тісному приміщенні, і щосили вгатив ногою по хітиновому панциру. Вірніше, спробував вгатити. Бо той зненацька розпочав зсуватися вбік і в проймі, що відкрилася, виникла постать грдянина.
Оскільки зупинитись Богдан вже не встигав, то його удар прийшовся по корпусу кострубатого охоронця Жви. Охоронець, що зовсім не очікував такої бурхливої зустрічі, захитався і розпочав валитися на спину, змахнувши однією з кінцівок та й випустивши з неї неоковирну стрілялку, яка вже набубнявіла зростаючим плювком.
Богдан крутнувся в повітрі і встиг відсторонитись від розчиненої пройми. Через те зловісна мацавка, не знайшовши здобичі попереду себе, зненацька вигнулась крутим зашморгом та й обвилась навколо впалого грдянина.
— Тривога! Тривога! Тривога!!! — зарепетувало в мозках. — Спроба втечі з п‘ятої майстерні!.. Спроба втечі…
Ач, як вищить! Богдан навіть головою трусонув, а потім підскочив до безжиттєвого трав‘янистого тіла Нкси, підхопив його на руки і, перестрибнувши через купу деревини, що вовтузилась долі, побіг по довгому тунелю, в кінці якого вгадувалось неясне світло.
Апарату вони дісталися берегом ріки, зрозумівши, що цей шлях обов‘язково, хоча й за більш тривалий час, приведе їх до нього. Що ж, навпростець лише круки літають. Та гркавиці. Для чого розумним людям з них приклад брати?
До самої Жви, опісля того, як кинули на неї останній погляд з селища крчовників, Ігор з Сонькою й близько не підходили. Але постійно намагалися тримати річкову гладінь в полі зору.
Врешті решт, вимірявши по периметру довгий мис, який дуже далеко, на декілька кілометрів, висувався в річище, вони побачили зарослу місцевою флорою чи то баржу, чи то дебаркадер, що його в першу свою вилазку знайшов Кременчук. Згадавши капітана, знову засумували, але картина, яка зненацька відкрилася перед ними, не дала цьому згубному почуттю цілком опанувати Ігорем. Та й Сонькою теж. Та й самий дебаркадер — чи баржа? — не сприяв цьому. Бо був річчю, яка абсолютна неможлива в папуасько-архаїчному світі, що зелено буяв довкола їх. Ну, хіба що певним чином можлива була та річ в світі Гаррісона, про якого Ігор Соньці аж вуха продзижчав за увесь час їхнього пересування.
Втім, здається, навіть Гаррісон такого вигадати не міг.
На поверхні, зарослій рослинами з фікусним листям, двома концентричними колами розташувалось близько сотні крчовників. Побачивши серед них знайому постать Рса з його зів‘ялим смухом-травою, земляни зрозуміли, що тут зібралося майже все населення селища, покинутого ними. Отже, можна було таки й за ними сунути, а не берегом шкандибати. Але ж, хто знав!?
Тим більше, що при спробі наблизитись до старих знайомців Ігор з Сонькою відчули раптом напад страшенного головного болю. І лише за деякий час втямили, що біль цей навіюють їм крчовники. Не підпускають вони їх до себе. Ігнорують. Ото вже невдячні!
— Ну й біс з ними! — врешті решт, злісно сплюнув Ігор. — Але, цікаво, що то вони там роблять?
— Цікавій Варварі на базарі носа відірвали, — буркнула Такаманохара. — Йдемо. Он за тим гайком апарат має бути.
Вгорі роздратовано сновигали гркавиці. Зовнішнє коло крчовників, вимахуючи зірваним фікусним листям (краї того, до речі, були гострими, мов леза), відганяли їх від себе, захищаючи, таким чином, коло внутрішнє. А те…
— Та що ж це вони там роблять!? — знову не втримався Ігор.
— Йдемо, йдемо, — сіпнула його Сонька за край кольчуги.
Але хлопець вже вислизав з її руки і м‘яко ковзав до найближчої деревини.
— Вибачте, будь ласка. Я зараз.
Такаманохара лише пирхнула сердито. А Ігор вже видирався на товстелезну гіллячину і, примружившись, вдивлявся з гори в кола крчовників.
— Ну, що там? — нетерпляче тупцювала під деревиною Сонька.
— Дірки там якісь, — відгукнувся хлопець. — О!.. В меншому колі крчовники по парах ліанами зв‘язуються. О!.. Одні в ті дірки лізуть, а інші їх тримають. О!.. Витягують. Ага. Тю! Та вони ж мокрі наскрізь, оті витягнуті! Купаються вони там, чи що?
— Воду вони чисту п‘ють, — зрозуміла Такаманохара. — Пам‘ятаєш, Рс казав? Я теж пити хочу. Сил вже немає. Злазь давай, до апарату йдемо.
— Та що ж це, — не вгавав хлопець, — то і не баржа зовсім?… А якийсь… Резервуар якийсь?!
Сонька під деревиною лише плечима знизала. Дійсно, згаданий транспортний засіб аж ніяк не в‘язався з усім, баченим тут. Але, що вони про Пірр знають? Не за літературою фантастичною, звісно.
— О!.. — знову почулося згори. — Труба якась на березі навпроти стирчить. І що це воно таке?
— Чи не фабрика ота, про яку нам тут торочили? І до якої… До якої, здається, капітана потягли?
Тепер вже хлопець на своїй гілці знизав плечима.
— Можливо. Але більше не видно нічого. Заросло все довкіл труби тієї. Аж піниться зеленим.
— Дістатись нам туди треба! Злазь, кажу! Хай крчовники воду свою жлуктять, чи що вони тут роблять, а нам своє робити. Апарат ладнати треба. А потім, може, і до труби тієї через Жву гайнути зможемо.
— Зможемо-зможемо, — іронічно бубонів Норильцєв, спускаючись деревиною, — лагодити-лагодити… Що там лагодити, як живлення немає! А про електрику, здається, на цьому Піррі й не чули нічого.
— Почують ще, — й собі буркнула Сонька, подумки погоджуючись з хлопцем. Але працювати все одне було необхідно. Бо треба було хоч трохи забутися в роботі, а по тому… По тому видно буде.
Працювали тривалий — дуже тривалий! — час, спочатку напившись донесхочу води, яка регенерувалася в літальному апараті. То добре, що поки що устаткування регенерації на ладан не дихало. А далі? Тягати воду зі Жви дуже не хотілося. Хіба що з резервуару, як крчовники підуть? Але ті розходитись не поспішали.
Хлопець з дівчиною зрідка кидали швидкі погляди на дерева, що зростали на іншому боці галяви, біля якої впав їхній апарат. Саме там ці дерева приховували за собою піррян, які пришкандибали на свій водопій. Над деревами, якщо залізти на маківку впалого апарату, можна було побачити й верхівку загадкової труби. Не увесь час бачити можна було, а тоді, коли вона з‘являлася поміж віття, яке розгойдував легенький вітерець. На вітах сиділи уважні гркавиці: вони вже звикли до землян. Втім, як і земляни — до них. Але і ті, і інші, були насторожі, поважаючи небезпечність своїх сусідів.