Знайшовши в апараті якийсь дивний прилад, Сонька напрочуд швидко розібралась з принципом його дії та й ознайомила з ним і Ігоря. Принцип цей нагадував щось на кшталт холодної сварки, яка допомагала ладнати міцні наліпки на пошкоджені місця обшивки. На одне з них Ігор тільки-но й наліпив її, а тепер задкував, із задоволенням розглядаючи здалеку плід своєї роботи. Як до Землі дістанеться, зварником піде працювати. Їй-бо!
Раптом хлопець зачепився за щось п‘ятою і розпочав незграбно падати на власне цікаве місце, виставивши назад розчепірені долоні. А коли таки ляпнувся на жорстку траву, то завмер на якусь невловиму мить, а потім рвучко підстрибнув і стрілою майнув до відчиненого люку апарату.
— А-а-а-а!!! — рознісся над Пірром нажаханий крик. Мабуть, і на Фабриці чутно було.
Сонька, що якраз з набором якихось величезних викруток виходила зовні, була просто знесена долі і тепер глипала переляканими очима, дивлячись на роздерете криком обличчя Норильцєва, що теж знову впав на сідницю. Але кричати не припинив.
— А-а-а-а!!!
— Та цить ти! — не витримала Такаманохара, схарапудженим поглядом обводячи галявину. Аж нічого особливо жахливого в її високій траві не спостерігалось. — Ти що, здурів?!
— Т-там… т-там… т-там… — цокотів зубами Ігор, випроставши руку в напрямку місця свого першого падіння. — Т-там — зміюка!.. Чорна… Товстелезна… Але на тих, зі Жви, не схожа. Бо замість голови самі жала стирчать.
Сонька сторожко примружила очі і знялася на рівні. Потім обережно посунула у вказаному напрямку, виставивши вперед одну з величезних викруток. Ігор теж наполовину витягнув з піхв свого нерозлучного меча, але з місця не зрушив.
— Соню, — пискнув жалісно, — не треба! Давай-но почекаємо. Нехай вона уповзе.
Дівчина в благенькій тільняшці не звернула жодної уваги на хлопця із грізним мечем. Хороброю була ця клята дівчина! Не те, що він.
А Соня вже витягувала вперед одну ногу, пробуючи нею траву попереду себе, напружено схилялась над нею і… І засувала викрутку до кишені джинсів.
— Агов, герою! Йди-но на свого дракона багатоголового подивись! Не бійся, не з‘їсть.
І здіймала руку із затиснутим в маленькому кулачкові товстим кабелем, з місця обриву якого у всі боки стирчали різнокольорові дроти. І дійсно, як язики зміїні.
— Не соромно? Он, гркавиць як перелякав!
— А я що?… Я ж нічого, — знічено тупцював на місці Ігор. — Я з дитинства змій гидую. І павуків.
— З дитинства?! — пирхнула Соня. — Павуків він гидує, розумієш. А як же ти тоді на березі в бійку в‘язався? Там он які анаконди навкруги плазували!
При згадці про удавів, вкритих кістяними пластинками, Норильцєв пересмикнув плечима, але відповів таки доволі твердо, з-під лобу зиркнувши на Такаманохару.
— Там інше було. — І додав: — Там змії другорядними чинниками були.
Сонька зміряла його уважним поглядом. А Ігор вже здивовано скидав голову, зриваючись з місця:
— Але ж… Але ж, Соню, якщо є кабель, то він кудись обов‘язково веде!
Думка була цікавою. А хвилин за п‘ятнадцять стало зрозумілим, що обірваний кабель іншим своїм кінцем зникає за виваленими іржавими дверима, що вели в темні нутрощі резервуару, нагорі якого тупцювали спраглі крчовники.
— Ну, що? — хрипло спитала Сонька, коли вони з Ігорем впритул наблизились до чорного отвору. Оскільки вони знаходились в невеличкій улоговині, а крчовники на рівні схилу пагорбу, який прилягав до верхньої частини резервуару, то одне одного вони не бачили. І думок, відповідно, не чули. — Ну, що? — повторила дівчина, вдивляючись в темряву отвору. — Хто туди першим полізе?
— Я! — сіпнувся усім тілом Зоребор, якому було конче необхідно залагодити нещодавній конфуз.
— Я, я! — передражнила його Сонька. — А як кубло зміїне там?
Хлопець невпевнено затупцював на місці:
— Але ж… Але ж з‘ясувати треба. Якщо дроти є, то й щось інше має бути… Ні! — прийняв таки він остаточне рішення і вихопив з піхв свого меча. — Ні, я піду!
— Ти, ти, — м‘яко зітхнула Сонька і так само м‘яко забрала в хлопця зброю. Той насторожено спостерігав за нею. — Звісно, що ти! Це не той випадок, коли дам попереду пропускають. Тільки ліхтар з апарату принеси. Знаєш, де він лежить?
— Знаю! — це вже на бігу. Лише лопухи якісь піррянські слідом загойдались.
Такаманохара провела хлопця сторожким поглядом. Перекинула меча з правиці в лівицю й потягнулась до задньої кишені джинсів. Вийняла звідти викрутку, якою пробувала боронитись від Ігоревої „зміюки”. Повернула її рукояттю вперед і натиснула невеличку кнопку. Тоненький, але потужний промінь ліхтарика, що був убудований в рукоять викрутки, вп‘явся в темряву нутрощів резервуару. Добре, все ж таки, коли краще за напарників обладнання знаєш!
Сонька впритул наблизилась до чорного отвору й обережно зазирнула всередину. Промінь ліхтарика вирвав з пітьми перебірки, вкриті брунатними наростами задавненої іржи. Перебірки ребрами доісторичної істоти стискали довгий коридор, що зникав всередині… Таки баржа це якась, чи що?… Кабель же лежав на гачках, прироблених до стелі. Кінець його теж зникав в темряві разом з коридором.
Повагавшись, Такаманохара зробила крок всередину баржі-резервуара. Навкруги кисло пахло іржавим металом та зацвілою тванню. Під ногами виблискували брудні калюжі, а на сухих місцях вусебіч розбігалися якісь крупні комахи. Слава Богу, що нічого подібного до щурів видно не було. Поки що не було. Далі, мабуть, буде.
Пройшовши по коридору метрів із десять, Сонька остаточно впевнилась в тому, що знаходиться всередині закинутої баржі чи то якогось подібного судна. До коридору виходило декілька дверей, але зазирати у них дівчина не стала. Не те, що вона боялась, а просто уся її увага була прикута до стелі із кабелем на ній. Подекуди звідти крапотіла вода. Резервуар вгорі знаходиться, чи що?
Врешті решт, коридор вперся у ще одні, нещільно причинені, двері, в дірці над якими й зникав кабель. І хоча сама іржава плита була причинена нещільно, але для того, щоб ще трохи відвести її в бік, Соньці прийшлося прикласти всі свої сили: в останній раз двері відчинялися, мабуть, декілька століть тому.
Просунувши голову й правицю в щілину, Такаманохара розпочала обережно розсувати променем темряву відкритого приміщення. Ось — щось, схоже на поламаний стілець. Шафа, з розбитою передньою стінкою. Великі вентилі дуже непевного кольору в цій самій шафі. Табличка з випуклими літерами над нею: назва баржі, чи що? А ось — вкрита якоюсь трухлявиною, горизонтально розташована, приладна панель. А за нею…
Сонька навіть головою затрусила, заплющивши очі. Але, коли знову розплющила їх, то нічого не змінилось. За приладною панеллю розташувалося щось, дуже схоже на примітивну динамо-машину.
Нарешті, вони увірвались до просторого приміщення, залитого яскравим зеленкуватим світлом. Опісля напівтемного лабіринту коридорів Фабрики, якими Богдан никався останній час, не находячи виходу, але вдало ховаючись та втікаючи від своїх неповоротких переслідувачів, в нього навіть очі заломило. А Нкса, якого тьмяне освітлення плетива поверхів лише підтримувало на межі життя й смерті, раптом розпочав пручатися в руках Кременчука. Той поставив його на дощату долівку і крчовник завмер, кожною своєю травинкою-волосинкою всотуючи довгоочікуване проміння. Ах, ти, синтез-фотосинтез!
А зеленаве світло лилося, лилося з прозорої стелі і від того шкіра Кременчука теж здавалась зеленою: такий собі зелений чоловічок з іншого світу. Чоловічок сторожко позирав на прозору стелю, подзьобану великими рваними діромахами. Їхня природа була зрозуміла: з зовнішнього боку стелі над нею височила товста фабрична труба. З цілком, до речі, земної цегли. Близько третини труби було зруйновано, а цегла, пробивши прозоре покриття, неоковирними купами вкривала дно величезного басейну, що займав собою майже все приміщення. Лише по боках його до стін тулилася естакада з високим огородженням, на якій і завмерли зморені втікачі.