— Казали, що тут. На Фабриці.
— Цікаво було б глянути, — буркнув Богдан, здіймаючись на рівні й беручи до рук велику гілляку. Ще декілька було запхнуте в нього за поясом. Це були заготовки смолоскипів. Дерева на Піррі займалися миттєво і тому проблем з їхнім розпалюванням не було. З цього погляду боязнь піррянами пожеж була цілком виправдана. Й корисна в цій ситуації.
Щодо корисності, то це зайвий раз підтвердилося опісля того, як за одним з багать Богдану почулося зловісне булькотіння. Саме за цим багаттям, до речі, в заскленій площині даху розташувався ряд отворів, через які вони дісталися сюди. Ще декілька таких ділянок лежало за іншими вогнищами.
Кременчук обережно оминув його, розуміючи, що скоро воно згасне остаточно — дров на даху не лишалося зовсім — і зазирнув до найближчої діромахи. Зазирнув він, значить, і відразу сахнувся назад.
Бо внизу, в колишньому просторому й світлому приміщенні, пухирилась напівпрозора каламутна маса, що здійнялася вже до самої стелі і ось-ось мала виплеснутися на дах. Щось тріснуло ліворуч. Богдан рвучко повернувся і побачив, як ще за одним багаттям злетіли до зеленкуватого неба скалки розбитого скла і каламутна рідина грузько сплеснулась слідом за ними для того, щоб розпочати розтікатися дахом Фабрики. Остання, наскільки зрозумів Богдан, зараз уявляла собою каструлю, по вінця наповнену киплячим супом, який вже переплюскувався через її краї. Про те, що сталося з грдянами, думати було ніколи. З собою б розібратися!
Ось ще за одним багаттям з тріском луснуло скло і дві напівпрозорі маси поплазували назустріч одна одній, відрізаючи втікачам шлях до краю даху. Втім, самогубцями їм ставати аж ніяк не хотілося: стрибок з висоти декількох десятків метрів жодним чином не сприяв тривалості життя. Так само, втім, як і повернення до надр Фабрики.
Богдан в розпачі запалив свою гілляку і, вимахуючи нею в бік каламутних патьоків, що чомусь потяглись до нього, заметушився на вільній частині даху. Картина на ньому всюди була однакова. Жахлива картина на ньому була. А коли він помітив, що двійко драглистих ручаїв майже зімкнулися навколо Нкси, що не метушився, а героїчно завмер біля труби, то вилаявся, сунув палаючу гілку просто в мацавку, що було виникла з рідини, й кинувся до крчовника.
Навкруги щось лускалось, шипіло, булькотіло й белькотіло. Камуфляж Кременчука був вкритий слизькими бризками, а сам він був вкрай розгубленим. Хоча й не бажав навіть самому собі зізнаватися в цьому. Впертим був капітан Кременчук за характером. Дуже впертим.
Саме через цю свою кляту впертість він, кинувши ще одну палаючу гілляку до того з ручаїв, що плазував до Нкси, знову вхопив його за поперек та й потягнув до, кістяних на вигляд, скоб, які зовсім по земному були вбиті в стінку труби й вели до її верхівки.
Ручай, до якого втрапило палаюче гілля, зашипів по-зміїному й сахнувся убік. Нкса слабко пручався під пахвою. Подвійна сила тяжіння з подвійною злістю тягнула вниз, до каламутної драговини, що вже вкрила собою геть увесь дах і розпочала переливатися через його край. Втім, не лише переливатися, а й закручуватися навколо труби, повільно, але впевнено, здіймаючись до впертого мента з невеличкою копицею під пахвою та декількома покрученими гілками, засунутими за пояс. Мент сопів, хрипів і шмаркався, але затято ліз до верхівки споруди.
Хто зна, чи вдалося б йому видертись на неї, якби вона не була зруйновна ледь не на третину своєї вишини. А так він, вкрай засапавшись, кинув, врешті решт, Нксу на край поламаної цегли і, крекчучи, завис на останній скобі. А потім обережно роззирнувся довкола.
Панорама звідси відкривалася чудова і за інших обставин нею можна було б замилуватись. Під ніжно-зеленим хмаровинням застигли смарагдові хвилі піррянських лісів, хитромудро поточених сріблясто-зеленкуватою гладінню Жви. На обрії над лісами завис якийсь лискучий простір. І, примружившись, Богдан зрозумів, що те — океан, якого вони побачили ще в перший день свого аварійного прибуття на цю планету. Жвий…
Капітан трохи повернув голову. І вкляк.
На іншому березі Жви, серед зеленої піни рослинності, зблиснув краєчок лискучої сріблястої луски. На котрій вовтузилась якась чорна цяточка. Апарат! А по його поверхні хтось повзає. Ігор, мабуть. Чи Сонька.
— Нксе! Нксе! — загорлав Кременчук. — Ти ж якось казав, що для встановлення зв‘язку на великій відстані тобі треба нагору вилізти. Ось ми й нагорі! Нагорі, Нксе! Встановлюй свій бісовий зв‘язок, встановлюй!!! Бачиш, он там…
І Богдан, врешті решт, повернувся до крчовника. Вчасно повернувся. Бо якби він не вхопив його за смух-траву, то полетів би здичавілий нащадок „зелених” радикалів прямісінько до драговини, що пухирилася внизу. Або до середини труби полетів. Запаморочилось йому, чи бачте. Вишини вони, чи бачте, бояться. Отакі в нас кактуси лякливі пішли!
А в голові вже торохкотіло:
— Соню, Соню, я, здається, капітана почув. Здається, Богдан Іванович поблизу десь є…
Кременчук зиркнув на Нксу, якого влаштував таки на краєчку труби.
— Очі заплющ! А то вниз зверзешся!
— Та нічого, я вишини не боюся, — пискнув Нкса Ігоревим голосом.
І тільки зараз до Богдана дійшло, що він сам чує Норильцєва. Сам! Без допомоги Нкси. Але розбиратися в цій дивовижі було ніколи, бо каламутний драглистий слиз, що оповивав трубу, вже подолав половину свого шляху й зупинятися не збирався.
— Та я не тобі! — гукнув Кременчук до телепатичного простору. — Я до Нкси це!
— О!.. Богдане Івановичу, де ви є? Знаєте, як ми хвилюємось! Соня аж змарніла вся.
— Де вона?
— До апарату пішла. Ми тут — хоч вірте, хоч ні! — динамку знайшли. Тож Соня зараз акумулятор заряджає. А ви, ви де? Щось я вас не бачу.
— На інший беріг подивись. Трубу бачиш?
— О!..
— О, о! Якщо ви нас з неї за півгодини не знімете, то… То сплетуть тут нам личаки, товаришу Зореборе. Так що ви пошвидіть там, будь ласка!
Сонька винаходила велосипед. Їй остогиділо, час від часу міняючись з Ігорем, руками крутити колесо динамо-машини. Крутити ногами мало бути набагато зручніше. І для здоров‘я корисніше. Але до остаточних зручностей справа не дійшла.
Тому що на порозі машинного відсіку виник розкуйовджений Ігор і зарепетував:
— Соню, Соню, Богдан Іванович знайшовся!!!
Опісля цього їй вже зовсім не до недоробленого велосипеду стало. А стало до терміново зльоту. Ось тільки лихо їхнє полягало в тому, що вони не знали, чи вистачить потужності апарату для того, щоб той здійняв самого себе в повітря. Та й самого повітря Соньці стало не вистачати, коли вона, вкрай захекавшись, влаштувалась за пультом керування. Набурмосений Ігор залишився у відсіку крутити динамо. В незачиненому проході було видно, як мірно перекочуються його плечі.
Срібляста тарілка завібрувала усіма своїми з‘єднаннями, намагаючись остаточно не розвалитись, і з якимсь натужним свистом знялась таки над деревами. Захилиталась на місці, наче розмірковуючи, а чи не впасти їй назад, і боком-боком пішла над лісом, а потім і над річковою гладінню. Втім, остання такою вже не була.
— Ч-чорт! — засичала Такаманохара, намагаючись втримати апарат на курсі і краєм ока спостерігаючи за тим, що відбувалося за бортом.
— Що там? — гукнув з машинного Норильцєв.
— Річкова параноя, — рипнула Сонька зубами. — Якщо ти розумієш, про що я кажу.
Втім, остаточно й вона сама не розуміла того, що відбувається. Поверхня Жви на всьому видимому обширі вкрилась величезними пухирями, які безгучно лускались, викидаючи вусебіч драглисті струмені-мацавки. Ті, в свою чергу, знову вкривалися пухирями й процес розпочинався з початку. Різниця полягала лише в тому, що відбувалось це вже на березі, який швидко зникав під каламутними бульбами. Бульби теж лускались і їхні струмені намагались дістатись до апарату. Про те, що відбувалось внизу з крчовниками, Сонька намагалась не думати.
— Ах ти, ч-чорт! — знову вилаялася вона й гукнула до машинного відсіку: — Ігорю, хлопчику, давай, давай, ворушися! Бо, здається, не люблять нас на цій клятій планеті!