Обережно, дуже обережно, Норильцєв розпочав подальше зниження, зиркаючи іноді на напівнепритомну Соньку й піррянську копицю, що вже лежали просто на долівці: до апарату розпочала повертатись очікувана вага.
Вочевидь, це відчув і капітан, бо загорлав від тріскучої динамо-машини:
— Агов, агов, Норильцєве, ти що там робиш?
— Намагаюся нас врятувати, — відмахнувся той, спостерігаючи за тим, як на екрани насувається великий золотистий континент з темними вінами річок, що покраяли його.
— Почекай, почекай! — захвилювався Кременчук, з‘являючись зненацька на порозі рубки.
Але було вже запізно. Континент на очах перетворювався на безмежну хвилясту рівнину, помережану деінде якимись, напрочуд прямими, лініями. Шляхи, чи що? На обрії лінії впиралися в річкове русло, примхливо вигнуте, як Дніпро біля Гременця.
— Та зачекай же ти! Розібратися треба! — загаласував Богдан, водночас втискуючись на вільне місце та й вслухаючись у посвист призупинених двигунів із щемким сподіванням того, що хлопець прийняв єдине правильне рішення.
Апарат стрімко, хоча й за дуже спадистою траєкторією, опускався на поверхню планети, яка поступово тьмяніла під ним. Бо невідоме сонце вже залишилось позаду, а попереду проступала ніч, у якій розчинялись прямі, наче доля фанатика, лінії загадкових „шляхів”, до котрих і линув апарат землян.
— Все одне треба було на орбіті перечекати, — буркотливо зауважив Кременчук, вдивляючись в зоряне небо, яке певний час тому нерухомо нависло над „тарілкою” та й відображувалось зараз на декількох екранах.
На інших екранах в тьмяному світлі увімкнутих прожекторів ледь коливалась стіна височезної — ледь не в два метри! — трави, схожої чимось на збільшений земний ковил, який оточив апарат з усіх його пожолоблених боків. В мікрофонах зовнішнього зв‘язку чувся стрекіт і якесь стомлене дзижчання: мабуть, місцева комашня влаштовувала своє нічне шоу.
— Яка орбіта? Яка така орбіта?!? — захвилювалась Сонька. Була вона ще блідою, а її рука, фахове вправлена Богданом, висіла на імпровізованій пов‘язці. — Все Ігор вірно зробив. Двигуни он знову скисли. Є в мене одна ідея, як їх автономно, без динамок усіляких, змусити працювати. Ще на Піррі ця ідейка виникла, але…
— Яка ідейка? Яка така ідейка?!? — в тон дівчині, але вкрай роздратовано, загорлав Кременчук. — Що ти в техніці тямити можеш?!.. Особливо в інопланетній.
— Капітане, я тобі вже якось зауважувала, що ще в школі у мене з фізики п‘ятірка була. З математики, до речі, теж…
— А з астрономії?… І за якою системою? Дванадцятибальною? — зневажливо пирхнув Богдан.
Ігор мовчки спостерігав за ними, а Нкса мляво вовтузився біля пульту. Неначе рани зализував Нкса.
- І з астрономії теж! — доволі пихато кинуло дівчисько. — На відміну, мабуть, від декого. І… І, певна річ… Певна річ, моїх знань вистачило для того, щоб зрозуміти одну дивну особливість неба в околицях Пірра.
— Яку? — коротко шмигнув носом Норильцєв.
— Ну-ну… — іронічно кинув і Богдан.
— Коли ми динамо до апарату затягнули… Вночі… Коли Ігор заснув…
— Ну-ну…
— В нашому апараті, до речі, наукове обладнання дуже гарне. Дослідницьким є наш апарат на відміну…
— Ти про апарат оповідати будеш?
— Ні, ні! — Здавалося, що Сонька й сама невпевнена в результатах своїх досліджень. Але за мить вона вперто метельнула головою й продовжила: — Так ось… Дивна річ, звісно, але у зірок Пірра не спостерігалось ефекту Доплера.
— Ну, то й що? — не зрозумів Богдан.
— Не може бути! — тихо ахнув кмітливіший і більш освічений, не дивлячись на свій юний вік, Норильцєв.
— Здається, що може. А для тупіших додам, що Всесвіт в околицях Пірра припинив свою фундаментальну дію. Тобто, своє розбігання.
— Не може бути! — зациклило Норильцєва.
— Яке таке розбігання?!? — зненацька пискнув Нкса. — Ніякого розбігання немає. Усі зірки просто рухаються. Від сходу до заходу. Це точно встановлено. Я ж казав тобі, Крчуче!
Сонька скривилась, необережно ворухнувши хворою рукою, і з певним здивуванням зиркнула на крчовника:
— Дивно, але він правий!..
— Але цього не може бути! — затято випростався Норильцєв. — Це цілковито змінює картину світобудови і…
— Змінює, не змінює, — знизав плечима Кременчук. — Та начхати мені на цю вашу світобудову! Все одне вона… — Але про своє переконання щодо примарності усього навколишнього світу він розповсюджуватись не став. — Все одне вона, — кивнув на Соньку, — помилятися може. Навіть не може, а обов‘язково помиляється. Теж мені, відмінниця бойової і політичної підготовки! Втім, якщо є бажання, он скільки зірок, — ще один кивок, але вже у бік екранів, — нехай ще раз перевірить.
- І перевірю! — закопилила губу Такаманохара. — Зараз?
— Зараз переб‘єшся. Потім, коли час буде. Зараз зрозуміти б, а куди це нас знову занесло?
— Це не Пірр, — твердо оголосив Норильцєв. — А якщо зважити на зміну малюнка сузір‘їв, то…
— Та зрозумів, зрозумів я вже, що цей апарат, наче коник навіжений, по космосу стрибає, — роздратовано повів шиєю Богдан. — От би зрозуміти, як воно до Землі дострибнути?… Та й до Пірру… — Він скосився на Нксу. — Он малий взагалі сам-один залишився.
— Судячи з того, що там відбувалось під час нашого відльоту, йому краще туди не вертатися, — тихо зауважила Сонька. — І взагалі. Мандрувати все ж таки краще, ніж на місці сидіти та мохом заростати. Певним чином, лихо не встигає серце закошлатити. За власним досвідом знаю.
— Бомжам, звісно, це краще знати…
В рубці запанувала ніякова й напружена тиша.
— А ось, — за хвилину спробував порушити мовчанку Ігор, — цікаво, як Гаррісон про Пірр взнав? Про назву планети я навіть казати не буду. Тим більше, що всі оті „крчовники” та „грдяни” — це просто перекручені назви корчовників та городян, що зустрічаються в повісті. А, може, він сам піррянином був? — раптом у напівобличчя розчахнулися очі хлопця. — Тхнарем отим, що на Землю якось втрапив.
— Ага, Язн Дальтом, — пирхнула Сонька.
— Знову ж, Язон дин Альт є головним персонажем „Неприборканої планети”. І ще цілого ряду повістей.
Норильцєв раптом зіскочив з крісла й пошкандибав до машинного відділення. За пару хвилин повернувся й поклав на пульт невеличку табличку з опуклими літерами:
— Ось. Це я, коли ми з Сонею динамо до апарату затягали, з баржі приніс. В трюмі висіло. Взнати б, що то воно таке.
Нкса зацікавлено підстрибував біля столу-пульту, але через свій невеличкий зріст ніяк не міг добре роздивитись річ, що лежала там. Врешті решт, Богданові це набридло і він здійняв малого собі на коліна. І відразу ж відчув, як той напрягся.
— Та це ж… це ж… — прошурхотіло в мозках землян.
— Що? — здається, водночас, видихнули усі троє.
Крчовник витягнув зі смух-трави свої тонесенькі рученятка й благоговійно доторкнувся до опуклих літер.
— „Поллукс Вікторі”, — прочитав. — Зоряний ковчег, на якому Великий Язн Дальт та Світла Мта відправились у свій нескінченний політ.
Норильцєв, вичяривши несамовиті очиськи, ледь не ляпнувся повз свого крісла.
— Що?!? — скинувся на нього Богдан.
— Так… так… „Поллукс Вікторі” — це, за Гаррісоном, назва міжзоряного транспорту, на якому колоністи прибули на Пірр.
Не лише освіта, а й молода пам‘ять Зоребора була набагато кращою за професійну, але вже трохи зношену, пам‘ять Кременчука: адже і він колись цю фантастику читав. Такаманохара стурбовано зиркала то на одного чоловіка, то на іншого: вона явно цим літературним жанром ніколи не цікавилась. Нкса обережно, обома руками, гладив табличку.
— Так! — рявкнув Кременчук і піррянин перелякано зіскочив з його колін. — Досить! Пропоную свою версію. Старий п‘яндалига, капітан іржавої баржі „Поллукс Вікторі”, Язн Дальт допився до білої гарячки і розпочав проповідувати свої візії зеленої ідеології. Оскільки на той час вони були жадані, то швидко перетворилися на релігійне вчення, а сам капітан став святим. Як вам таке?
— А Гаррісон? — невпевнено пирхнув Норильцєв.