Зброя в руках чоловіка, до речі, не справила на неї жодного враження. Як і міліцейський кашкет, міцно прип‘ятий до його голови. Дурна вона, чи що? Тим більше, що Богдан вже впізнав її. І відчував певний сором від того, що ця шпана врятувала його від ганебного падіння у воду.
— Є мені що робити, — прохрипів, намагаючись за цим трохи робленим хрипінням приховати свою збентеженість, — є, на жаль, Сонько. Куди ж це нас несе, пані капітане? Хто ще на борту є?
Ліворуч щось плюснуло й Богдан відчув легенький поштовх: Погосян пришвартувався до катера.
— Що там? — гукнув.
— Та спокійно. Поки що, — буравлячи поглядом дівчину й не повертаючи голови, відгукнувся Кременчук. — Залазьте сюди, Едгаре Фрунзиковичу. — І повів дулом автомату в бік дівчиська: — Ну, кого питаю? Хто ще на борту є?
Навіть неприхована демонстрація зброї не вразила обгорнуту тільняшкою особу.
— Та нікого, дурню! — хіба що язика не показала вона й труснула своїм жорстким і, судячи з запаху, давно не митим з милом, волоссям. По тому пробігли якісь дивні сині іскри. Та й все воно синяве-чорне було. Відьмацьке. — Нікого немає. Сама я.
— Сама? — Богдан навіть не спробував приховати здивування. — Як це — сама? Хто тебе пустив-то сюди саму?
— Ну, що тут? — з‘явилась над бортом голова Погосяна.
— Та ось… Рибачка Соня власною персоною. Знаєте ж її?
Едгар Фрунзикович примружився, вдивляючись в біляву пляму обличчя.
— Сонька? Така-в-мами-харя, чи що?
Дівчисько було сіпнулось, але враз ізнову завмерло, сторожко переводячи очі з одного чоловіка на іншого. Її маленькі груди ледь торкались дула, спрямованого на неї, автомата. Богдан спеціально не відводив його убік: нехай похвилюється. Та й…
— Агов! — раптом вигукнув він вбік чорного отвору входу до каюти. — Вилазь звідти по одному. І щоб без зброї мені!.. А то від вашої подруги лише смужки на тільняшці залишаться!
Не дивлячись на напруженість ситуації, дівча весело пирснуло, здійнявши до губ маленький кулачок.
— От дурень так дурень!.. Не треба було тебе на борт витягати. Хай би в Дніпрі охолов трохи. Я ж кажу тобі — немає більш нікого на катері.
Богдан зиркнув на Погосяна, немов допомоги від нього очікував, і попросив:
— Ліхтаря дайте-но, Едгаре Фрунзиковичу!
Той засопів. Мовчки переліз через борт. Не поспішаючи, прив‘язав мотузку човна до низенького леєра, об котрий боляче вдарився Кременчук під час свого невдалого абордажу. Сів там, спустивши ноги в кокпіт. І лише потім передав Богданові ліхтаря, якого увесь час тримав у руці.
— На, дивись, — мовив з якимсь придихом. Немов сміх стримував.
І вже за хвилину стало зрозумілим, що на катері й дійсно нікого немає, окрім молоденької бомжихи на прізвисько „Рибачка Соня”. З‘явилася вона в Гременці нещодавно, пару місяців тому. Декілька разів була затримана міліцією і рівно стільки ж разів відпущена. Потім прибилася до рибальської артілі з Раківки — району Грюкова, який, в свою чергу, був правобережною частиною Гременця. Хлопцям вона сподобалась своїм веселим норовом, справними руками й вмінням, як непогано куховарити, так і непогано битися. Певною мірою, казали, що знаменита бійка з конкуруючою артіллю з Гранітних Потоків, була виграна у великій мірі завдяки Рибачці Соні.
Сама вона мала якесь далекосхідне походження і її японського прізвища, Такаманохара, ніхто толком виговорити не міг. Тому поряд з Рибачкою Сонею ходило й більш дражливе прізвисько „Така-в-мами-харя”. Призвісько, зрозуміліше для гременецького обивателя. Але й небезпечніше, з огляду на згадані генетично-самурайські здатності дівчини до вимахування кулаками й ногами. По батькові ж її ніколи не кликали.
— Та-а-ак, — протягнув, не встаючи з борту, Погосян. — Слухай, громадянко Такамама… Такамаха…
— Та-ка-ма-но-ха-ра, — тихо й по складах вимовила Сонька.
— Ось-ось, — згідно захилитав головою Погосян. — Ти яким чином, громадяночко моя діамантова, сама, вночі, посеред Дніпра, на казенному плавзасобі опинилась?
— Н-ну… Той… Як його… Покататися закортіло… — І раптом Сонька рвучко нахилилась до Погосяна. — Покататися, їй-бо!.. Хоч разочок капітаном себе відчути… Командиром… Я ж нічого не поламала. Я ж вмію катерами керувати. Ну, покаталась би трохи, а потім на місце поставила, так той дурень…
„Той дурень” визирнув з темної каюти:
— Покататися, — кинув презирливо. — Без вогнів, розумієш. Звісно, злодії, вони вогнів не полюбляють. — І знову зник в чорному отворі.
— Злодії… Вогнів… — не менш презирливо кинула Сонька в напрямку каюти. — Та як би я злодієм була, то якого б дідька я тебе, дровиняку незграбну, на борт витягала? Та я б без зупинки кебу твою недоумкувату гвинтом-то відрихтувала! А так… Виправдовуйся перед ним, недоробленим, тепер…
І затихла, скоса поглядаючи на Погосяна. Той сумовитими вірменськими очима мовчазно зблискував на неї.
— Едгаре Фрунзиковичу, — почулося з каюти, — а зазирніть, будь ласка, сюди на хвилинку.
Той повів головою, змірюючи Рибачку Соню поглядом від смолянистої копни волосся до розбитих кросівок під обтріпаними колошами витертих джинсів, а потім вказав підборіддям в той бік, де чимось тихесенько шарудів Кременчук:
— Йди…
— Чого? — не зрозуміло дівча.
— В каюту, кажу, йди.
— Чого? — заклинило Соньку.
— Чого-чого, — передражнив її Погосян. — А того! Того, що як сиганеш у воду, то я не буду тебе всеньку ніч по усьому Дніпру виловлювати. Йде вже, мал-лахітова! — рявкнув наостанок.
Вмів Едгар Фрунзикович бути переконливим, коли хотів.
В темній каюті Богдан, що не спускав насторожених очей з постаті дівчини, вказав коротким дулом автомата на якісь скриньки, прикриті брезентом прямо на вузенькому проході. Один край брезенту був трохи здійнятий.
Кременчук зачепив його кінцем дула й відвів убік. Поряд зі скринькою, що мала передню стінку у вигляді лицьової панелі якогось приладу, завмерла ще одна, більшого розміру, з цілим рядом чи то головок великих бовтів, чи клем, розташованих на її поверхні. Від клем в напрямку першої скриньки тягнулися товсті, товщиною не менш, як у палець, дроти. Втім, декілька з них, з якимись пласкими круглими пластинами на кінцях, були акуратно скручені в бухти і покладені просто на дно катеру.
Погосян стверджувально подивися на Богдана. Той згідливе мотнув головою.
— Правильно, Едгаре Фрунзиковичу, правильно. Це саме вона і є. Електровудка власною персоною. Судячи з розміру акумулятору — я такого ще в житті не бачив! — потужністю, мабуть, із Гременецьку ГЕС. Пів-Дніпра риби за раз вколошкає. Разом з водолазами та ікрою на п‘ять років вперед.
Старший з ментів усім корпусом повернувся до Соньки, яка напружено скам‘яніла поміж чоловіками.
— Що скажеш, алмазна? Звідки апаратура?
— А я знаю?! — вишкірилась та своїми, на диво білими, зубами. — Кажу ж: покататися взяла! Звідки я знаю, що тут господарі за собою тягають. Це вам, як спорідненій організації, краще знати. А я навіть і не зазирала в каюту. Я ж не нишпорка якась, як дехто тут.
— Угу, угу, — розсудливо покивав Погосян і знову подивився на Кременчука. Але тепер вже запитально.
— Знає вона, знає! Все знає! — захвилювався той. — Я от що думаю, Едгаре Фрунзиковичу. Хлопці з рибнагляду хитрішими, ніж я гадав, виявилися. Вони отаких от Соньок, — він зло зиркнув на дівчиська, — цілу команду назбирують, роз‘яснюють їм, що воно робити, техніку відповідну дають, а самі потім вершки знімають. Дешево й сердито. І, головне, безпечно.
— Угу, угу, — знову покивав Погосян і по тому протягнув так саме тоскно, як і нещодавно в засідці: — А докази?…
Богдан, немов ожила скеля, посунув на Соньку:
— Докази? Будуть вам зараз докази!
— Відстав… — рявкнув було Погосян. І осікся.
Кременчук теж не закінчив свого загрозливого руху, а Сонька рвучко повернула голову до виходу з каюти: звідти розпочало доноситись якесь тихесеньке дзижчання. Немов тупим кінцем олівця по голій стільниці повели. Або десь далеко-далеко почувся звук великого водоспаду. Погосян висунувся в кокпіт. Богдан відсторонив з проходу Соньку і собі зиркнув вгору: що там воно таке?