— За Соню не знаю, а крчовнику… Він же на п‘яного капітана Дальта молиться!
— От, от… Релігія, брате Зореборе, опіум для народу. Так нас свого часу вчили. Зараз ми це й Нксі роз‘яснимо. Нксе, Нксе, хлопче, ти де?
І обидва землянина, посміюючись та весело штовхаючи одне одного, посунули в обхід апарату, в напрямку пуцьверка Нкси, що мав знаходитись десь там. Але піррянина ніде не було.
Перемазані жовтим пилком, що сипався на них з верхівок двометрового „ковилу”, Кременчук з Норильцєвим сунули слідом, залишеним Нксою. Куди того понесло, було незрозуміло, але нічого страшного в цій раптовій прогулянці Богдан чомусь не вбачав. Ну, загрався хлопець! Буває. Роз‘яснювальну роботу, звісно, треба буде провести. Але ж можна і спасибі йому сказати за цю витівку.
Золота трава, небо бурштинове, комахи якісь цвірінчать, пилок м‘ятою пахне. Гарно! Жити хочеться. Особливо опісля драговин піррянських. Ні, Нксу можна зрозуміти!
Соньку, щоправда, шкода. Непокоїтись вона розпочала. Але наказ залишитись в апараті знехотя, але виконала. Та й куди їй з її алергією та рукою хворою чужою планетою вештатись?! Нехай краще на господарстві попорається. Більше користі буде.
— Сонько! — телепатично гукнув Кременчук. — Як там, все нормально?
Цей тип зв‘язку його вже ані трохи не бентежив. Зручний такий тип, корисний. А що з членів екіпажу лише він до нього спроможним виявився, то це — закономірно. Бо ж він — командир. Капітан. Хоча б і гременецької водної міліції.
Богдан безжурно всміхнувся, спостерігаючи за тим, як попереду Зоребор вимахує своїм мечем, розширюючи вузесеньку стежину, залишену по собі Нксою. Гарні хлопці! Та й дівчина нівроку, але з нею треба поводитись строгіше. Аби місце свої знала. Це для неї ж корисніше.
— Такоманохаро! — гукнув, тамуючи безтурботні нотки в голосі. — Ти чого не відповідаєш?
— Та нормально на борту все, нормально, — відгукнувся нарешті простір Сончиним голосом. — От, якби й у вас так все нормально було! А то щось дуже веселі ви. Дивиться, як би плакати не довелось.
— Відставити! Не псуй нам короткого літнього відпочинку. І сама розслабитись спробуй.
— З вами розслабишся! Куди це вас по незнайомій планеті та без надійного зв‘язку понесло?
— А я тобі що, не зв‘язок?
— Ти є феномен. Який ще вивчити треба. Ось зараз телепатуєш, а за хвилину, скажімо, не зможеш. Що тоді робити? Бо, окрім тебе, ніхто з нас цією здатністю не володіє…
— Як це „ніхто”?! А Нкса?
— Він, по-перше, не є членом екіпажу. Пасажир він. А по-друге… Ти його чуєш?
— Ні.
— Отож.
Якась, майже непомітна, слизька тривога ковзнула в хащах променистих сонячних почуттів. І верткою змією зникла в них.
— Ми, по-перше, — ледь роздратовано передражнив Кременчук дівчину, — теж не екіпаж, а пасажири. А по-друге… Вмієш ти, Такаманохаро, приємне людям казати!..
І зупинився, наштовхнувшись на напружену спину Зоребора:
— Ти чого?
— Та ось, — ніяково показав хлопець на щось попереду себе.
Кременчук відсунув його вбік, перериваючи сеанс телепатичного зв‘язку: не вміє дівчисько себе пристойно з командиром поводити, нехай в тиші посидить. Втім, тиша настала й в хащах золотистого „ковилу”.
Перед землянами відкрилася витоптана галявина: неначе Нкса, остаточно розійшовшись, розпочав качатися по траві. А за витоптаною ділянкою… За витоптаною ділянкою пролягла жорстка стерня, якою наїжачилась земля впродовж найближчих метрів п‘ятисот. До самого напівкедра-напівбаобаба, одного з тих, яких Кременчук бачив з верхівки їхнього апарату.
Величезне дерево з кроною не менше двохсот метрів в діаметрі височило просто посередині викошеного поля. Трохи збоку в стіні гігантського ковила вгадувався ще якійсь відкритий простір. Богданові чомусь згадалися прямі смуги, побачені ними на поверхні планети під час посадки.
Біля кедробабу, як подумки назвав рослину міліціонер, відчувався якійсь рух. Примружившись, земляни розрізнили малесенькі постаті, що метушилися навколо стовбура і навіть на ньому. Здалеку здавалось, що усі вони вдягнуті в незграбні чорні комбінезони. Чорні?… Згадка про таємничих переслідувачів ворухнулась в мозку Кременчука, але так і не змогла порушити загального чудового настрою. Подумаєш — „комбінезони”! Та ми однією лівою отих „комбінезонів”! Тим більше, що істоти, які метушились навколо деревини відрізнялись від нападників: спостерігалась в них якась неправильність у порівнянні з тими. І тільки трохи пройшовшись по жорсткій стерні, Богдан з Ігорем зрозуміли, в чому полягає ота неправильність: руки істот були напрочуд довгими. Аж нижче колін. А самі чорні комбінезони, з наближенням до них, більше стали нагадувати вивернуті кожухи, натягнуті на великих мавп. Мавп?!..
Земляни враз зупинились, спантеличено зиркаючи одне на одного. А потім перевели погляди на кошлатих істот з коротенькими пов‘язками на стегнах. В матеріалі пов‘язок вгадувався зів‘ялий „ковил”. А в маленьких очицях, спрямованих на них, якась дивна побожність, від чого навколишній, залитий сонцем світ, знову набував нереальної диснеївської мультяшності: бо ж не властиві тваринам такі погляди! А мавпи з пов‘язками на стегнах повільно, але доволі синхронно, вже припиняли усю свою метушню. Кам‘яніли мавпи.
А потім, опісля нетривалої, але цілковитої загальної зупинки, водночас вибухнули швидкими рухами й забігали, застрибали, заверещали, оточуючи людей широким на півколом.
— Ну, цирк на дроті! — вражено ахнув Кременчук. — А це що за зоопарк?
І раптом напружився, відчувши в какофонії верескливих звуків певну структурованість. Яка час від часу складувалась в незрозумілі поки що слова.
Мавпи розмовляли! Звісно, дещо односкладово та примітивно, але чого ще можна було очікувати від нижчої форми життя? Хіба що побожних поглядів на вищу?
— Люди! — чулися навкруги явно вражені телепатичні вигуки. — Ієрархи! Але чому з кноплу? Та вони ж ієрархи! Може, так для любові потрібно? Це не ті, котрих викликали? Ні, ті з безлицими мають прибути. Але по тунелю. Шануйте їх, шануйте! Бо ж — ієрархи! А то непереливки буде…
З кедробабу, немов павуки, спритно чіпляючись кінцівками за нерівну кору, буквально посипалося ще безліч мавп. І їхнє півколо вже перетворювалося на замкнене коло. В центрі якого стояли земляни.
Ігор, який не розумів навколишного гукання, блаженно посміхався, поклавши меча на стерню й ляскаючи пальцями в повітрі:
— Але ап! А ну, а ну, мавпочки, покажіть, на що ви здатні, покажіть! Але ап!
Передні ряди тварин раптом бухнулися на коліна, простягаючи свої довгі руки до людей:
— О, Ієрархи! — чулося навкруги. — Великі в любові своїй! Охоронці не винні! Ми не винні! Аристас сам прийшов до нас і ми вже повідомили про це диво Безлицих. Аристас!.. Аристас!.. Та святиться ім‘я його!
— Цить, бандерлоги! — якось по п‘яному хилитнувся Богдан, поправляючи кашкет. — Цить, я вам кажу! А ну, хтось один і докладніше!
Йому зненацька здалося, що він на млі ока може навести лад на цій планеті. А то й в цілому Всесвіті. Будь де. А що? На Піррі це ж вдалося! Про те, що лад, наведений на зеленій планеті, більш скидається на суцільний безлад, Кременчук чомусь не думав.
Наперед на колінах виповзла крупна мавпа, вкрита тьмяно-брунатним, як і в інших, але трохи побитим сивиною, смухом. Богданові чомусь згадався підв‘ялий Рс, який знаходився від цієї планети за мільярд мільярдів кілометрів.
— Вибач, Ієрарху! Покарай нас, покарай, в ім‘я любові Аристаса. Того, хто уходить і приходить. Того, хто був початком і стане кінцем. Того, хто спостерігає та виправляє. Того, створіннями й невільниками любові котрого ми є. Від Верховного Безлицього до останнього Охоронця.
Невідомо, чи тривалий час він перераховував би незрозумілі Кременчуку терміни, якби той не здійняв руку у владному жесті:
— Досить, досить! По суті давай.
Ігор трохи очманіло дивився на них: