— Що відбувається, Богдане Івановичу? — спитав. — Як це ви контакт з цими тваринами налагоджуєте? Та вам дресирувальником в цирку виступати треба. Дуровим!
„Дурова” Богдан вирішив пропустити повз вуха й відмахнувся від нав‘язливого хлопчиська:
— Не заважай!
А мавпа вже зовсім розпласталася по стерні, наче намагалась в землю втиснутись, й поквапливо відповідала:
— Ми знаємо, знаємо, що ми грішні… Ми знаємо, знаємо, що ми винні… — Сотня її співплемінників цілком уподобалися їй і від того простір під кедробабом став нагадувати простір, вкритий мавпячими трупами. — Ми вже зрозуміли! Зрозуміли, що лише для того, аби ще раз довести нашу гріховність і перевірити нашу здатність до захисту любові, Аристас з‘явився саме до нас, а не до Ієрархів. Але ми вже оповістили Безлицих. Відразу ж оповістили. І розпочали підготовку до цьогорічного Прояву. Повірте, Ієрархи! І перевірте…
Можна було, звісно, розпитати про те, хто є ці кляті Безлиці, що так зажахали приборканих — не ворухнуться без наказу! — мавп. Та й про Ієрархів теж, теєчки… Але, як на думку Кременчука, кращим було розпочинати слідство з виявлення головного мотиву.
— Гаразд, гаразд! — знову здійняв руку Богдан. — Розберемось. А зараз, друже, ти показав би нам таки отого Аристаса.
Мавпа щось коротко проверещала. Так коротко, що навіть телепатичні здібності Кременчука не дозволили йому щось зрозуміти. Але її зрозумілі інші. Бо майже водночас із цим вереском килим з розпластаних мавп ворухнувся й поміж волохатих тіл з‘явилась пряма, наче лінійкою викреслена, стежина, що вела до самого кедробабу. Богданову чомусь знову згадалися утворення, яких вони засікли з орбіти, а Ігор, в захваті почухав потилицю й, забувши про впалого меча, зробив крок в напрямку відкритого простору:
— От дають!.. Та хто ж їх так видресирував? — І раптом проспівав голосом Пугачової: — Куди уїхав цирк? В які такі міста?
Богдана це теж цікавило. Але для початку треба було хлопця до тями привести. Ач, розійшовся!
— Ти куди поперед батька в пекло лізеш? — шарпонув він Зоребора за плече. Той аж ледь не впав. — За мною тримайся.
І пішов до кедробабу слідом за дуже довгорукою, дуже старою й дуже говорючою, мавпою, що перевальцем зашкандибала попереду. Пов‘язка на стегнах надавала їй відвертого клоунського вигляду. Зоребор позаду було замовк на хвилину, а потім затупцював слідом, посміюючись на ходу. Вочевидь, настрій в нього був нівроку. Втім, у Кременчука теж. Бо йшов він ледь не карбованим кроком, пихато кидаючи зверхні погляди на мавпяче військо, що лежало ниць по обидві боки його шляху. Отож, незграби! Знайте, де ваше місце! Лежати й не вякати, коли цар природи суне.
Богдан відчув себе гордим конкістадором, якому вклонялися мешканці переможеної країни. Не Богдан Кременчук, а сам Кортес, розумієш! Завойовник Америки й шукач Ельдорадо.
Він поправив на голові кашкет і вперше за весь час пожалкував, що в нього немає зброї. Не годиться! Це все одне, що перед ворогом подоланим раптом голим-голісіньким встати. Суцільна тобі компрометація ідеї!
— Агов, — зупинився він, повертаючись до Норильцєва, — Зореборе, дай меча поносити. Я на ньому акт капітуляції прийму від декого, а потім віддам.
Хлопець зупинився й знічено розвів руками:
— А я його позаду залишив. На стерні. Забрати?
Капітан пожував губами. Мавпа попереду тупцювала на місці, час від часу кидаючи на людей розгублені погляди. Норильцєв зиркав назад з тупезною посмішкою олігофрена. Інші тварини непорушно лежали. Кедробаб стояв. Крона його закривала вже півнеба.
— Гаразд, — вирішив Кременчук і роз‘яснив кошлатій істоті: — Церемонії усілякі потім проводитимемо. А поки що роззнайомимось з Аристасом вашим.
Стара мавпа аж підскочила на місці:
— Нашим, Ієрарху, нашим! З тим, що з‘являється в любові своїй, коли схоче, і щезає, коли потрібно. З тим, що підтримує лад любові в цьому світі й десницею своєю…
— Та пішли вже!
Мавпа відразу ж замовкла й знову зашкандибала попереду. Неба вже майже не було видно. Але густе листя не могло сховати величезних покручених гілок, якими це небо було покраяно. В самому ж листі чулися зойки жовто-зелених птахів, дзижчання смугастих комах, шурхіт чогось яскравого й живого: крона жила своїм життям, не звертаючи уваги ані на туземних мавп, ані прибульців з інших світів. Все вірно. Бо саме ці прибульці мали звертати на неї увагу. Не дивлячись на усі свої царські родоводи.
Богдан раптом зловив себе на якихсь непевних сумнівах. Наче цупка тінь від чогось небезпечного майнула в його свідомості. Згадалась і хвора Сонька, що залишилась сама-одна на борту апарату. І те, що він давно не зв‘язувався з нею. І те, що сама їхня поведінка дещо дивна для поведінки на чужій незнайомій планеті. До сумнівів додалося щось похмуре, насторожене й тривожне. Але розвинутись усім цим почуттям не дала мавпа-поводир, яка раптом знову зупинилась і, чомусь втелющивши очі в землю, запитала:
— Чи насміляться Ієрархи здійнятися до того, хто з Любові своєї створив і саме Життя, і саму Смерть, і саме Безсмертя?
Вони стояли перед величезним дуплом, виваленому в могутній, наче закам‘янілій, корі велетенського стовбура. Вхід до дупла звужувався до гори й тому нагадував вхід до готичного собору. За краєм стовбура Кременчук розрізнив початок широченної просіки, що вела кудись в надра двометрового „ковилу”. Це могло б нагадувати й дорогу, що своїм кінцем впиралася в коло скошеної трави із кедробабом посередині нього. А, може, й дійсно дорога? Адже щось таке вони з орбіти бачили?
Капітан знову перевів погляд на чорне дупло. Лізти до нього йому чомусь дуже не кортіло. Та й взагалі. Мавпи оці дресировані. Хто знає, що у них в голові? Тварини, все ж таки. А телепатія його не рахується. Оскільки, нарешті дійшло до Кременчука, і не телепатія це зовсім, а… А перетворення коливань, якимось чином пов‘язаними з акустичними, в безпосередні коливання мозку. Зрозумілих для нього. Бо в іншому випадку дивися б він зараз на мовчазні мавпячі писки, як баран на нові ворота.
Кременчуку ставало все не затишніше й не затишніше. Зиркнув на Норильцєва. Посмішка того здалася навіть не олігофренною, а взагалі неприродною. Приклеєною до пластилінового обличчя.
— Та це, — кахикнув капітан, намагаючись остаточно не розгубити свого відчайдушно-веселого настрою, — може, ми… А давай-но спочатку здалеку глянемо на… на начальника ва… вашого. Мо‘ це й не Аристас зовсім. Мо‘ ви й помилилися зовсім. Буває ж таке?
— Ми не могли помилитися, — раптом випросталася мавпа. — Він такий само, яким є в „Скрижалях скрижалей”. Такий, яким увічнений образ Його в усіх сорорійських храмах. На усіх екранах. Такий, яким сприймають Його Безлиці, Ієрархи та Охоронці усієї Сорори. Ми не могли помилитися!
— Сорори?!? — раптом пискнув Норильцєв, але мавпа не звернула на нього жодної уваги.
— Ми, ті, що впевнені в ницості й недолужності своїй, насмілилися, врешті решт, зважитися… Зважилися насмілитись… Ми самі спитали Його про це, хоча не буде нам за це прощення!..
Богдан раптом звернув увагу на те, що поблизу кедробабу мавпа почала розмовляти впевненіше й осмисленіше. Зовсім як людина мавпа почала розмовляти. Хіба що вкрай пригнічена людина. Немов заарештований крутій, до котрого дійшло, що алібі в нього наразі немає. Але, ось що дивно, впевнений, одначе, в тому, що воно обов‘язково знайдеться. Безмежно впевнений.
- І ось впевнились ми в недовершеній любові своїй, бо Аристас Великий, Сяйний і Вічний, сам прийшов до нас, до негідних Його осяяння й доторкання. Сам вибрав місце, з якого… — Мавпа зробила значущу паузу і зненацька аж вигукнула: — З якого зараз спостерігає за нами, рабами Його й невільниками Любові всесвітньої.
І тицьнула довженним кострубатим пальцем кудись вгору. Кременчук з Норильцєвим аж здригнулися з несподіванки, здійняли очі і… І веселий настрій зненацька знову заполонив мандрівників. Разом із реготом, якого, мабуть, навіть Сонька в апараті почула.
— Га-га-га! Ой, не можу! — заходився Кременчук, ледь не ламаючись навпіл і ляскаючи себе по камуфляжних стегнах.
— Хі-хі-хі! Ось дає! — вторив йому Норильцєв, метеляючи головою, від чого його довге волосся розміталося пухнастою гривою.