Кременчук відчув, що тягар з його спини раптово зник і тіло відразу наповнилось болісною легкістю. Звільнення, воно завжди спочатку болючим буває. Закон життя.
— З Ієрархами, з людьми моїми улюбленими, я, мабуть, поспілкуюсь на самому святі. А з Охоронцями, з вами відважні мавпи, стражі Любові й Безсмертя, нехай завжди буде благословення моє. І сьогодні. І завтра. І завжди на усьому колі Нескінченності.
Не відомо, що відбувалось на тому колі, а навкруги занило:
— Осанна! Осанна!..
Богдан сторожко встав на коліна, а потім важко здійнявся на рівні, з-під лобу зиркаючи довкіл. Мавпа з сивим смухом, що ледь не зламала йому шию, стояла поперед нього на напівзігнутих ногах, молитовно склавши під підборіддям долоні своїх довгих волохатих рук. Можливо, це було б і кумедним, якби за нею в такій саме позі не завмерло б безліч інших подібних істот. І загальна картина, як на Богдана, виглядала доволі зловісно. Наче кошлата диявольська пародія на земних ченців, що вишикувалась навколо кедробабу. Нкса, до речі, теж зовсім не мав подоби святого. Скоріше навпаки.
Трохи попереду їх і майже поряд з Кременчуком та Норильцєвим завмерло дві постаті в жовтих балахонах. Оскільки, як вже помітив Богдан по своєму недавньому сусіді, загорнуті в них вони були аж по самі маківки, то облич їхніх видно не було. Навіть прорізів для очей на жовтій клейонці не спостерігалось. Як вони на світ дивляться, було незрозуміло. Зате стало зрозумілим, чому їх кличуть Безлицими.
Кременчук смикнувся було до них, але його випередили.
— Ваші Вічні Світлості Безлиці й Безіменні, той, що стоїть праворуч, і той, що стоїть ліворуч, чи не буде Вашої ласки дозволити мені звернутися до Правічного за роз‘ясненням з приводу того, що робити нам з тими, хто відмовляється від Любові та Безсмертя?
Нагорі щось задзижчало і мавпа відразу схилила голову, знову склавши долоні під підборіддям. Втім, перед цим такий саме жест зробили і безлиці балахони, і усі навколо. Окрім водного міліціонера та патлатого любителя рольових ігор з міста Гременця далекої планети Земля. Хоча треба зауважити, що, на відміну від Норильцєва, який як вибалушив язика, так і вкляк з роззявленим ротом, Кременчук теж нахилився вперед. Аби підібрати свого кашкета, що й досі лежав на землі, перемазюканий брунатною пилюгою.
Коли ж Богдан випростався, то легенький поміст, на якому стояв Нкса, вже спустився вниз, завдяки тоненькій линві, й крчовник повільною ходою рушив до Безлицих. Піррянин намагався рухатись як найурочистіше, пробуючи не перевалюватись з боку в бік. Але від цього вигляд його ставав ще кумеднішим. Боже, та невже ж ніхто цього не помічає!
Кременчук злісно роззирнувся вусебіч і, нарешті, наштовхнувся на очманілі очі Норильцєва. Той аж здригнувся від його погляду.
— Мати Сва Гіперборейська, — прошепотів, — ось що воно значить — гра долі! Хто ж знав, що на Піррі ми зустрінемо того, хто створив Сорору! А, можливо, й не лише її.
Тьху ти! І цей туди ж! А, може, й дійсно щось того… Ну, теєчки… Богдан роздратовано ляснув кашкетом об коліно й з того знялася хмара жовтого пилу. Так він і вибивав свій головний убір доти, допоки Нкса не наблизився майже впритул до нього. Зупинився на невловиму мить та й пошкандибав далі. Підійшов до лівого Безлицього і щось прошепотів йому. Наче той вуха відкриті мав. А потім в супроводі обох „балахонів” потупцював до екіпажу, схожого на земну легку танкетку. Вочевидь, саме на ній Безлиці й прибули на місце подій. І вже перед тим, як сісти в транспорт, один з них повернувся до старої мавпи й глухо кинув:
— Цих двох, Зайусе, відведи до тунелю. Ієрархи вже на під‘їзді. А щодо Єресіархів… Нехай вони й відмовляються від Любові та Безсмертя, порушуючи усталений ряд речей, але Кінець Часу усе розставить на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Нехай Ієрархи підготують їх.
Ну, Нксо!.. Ну, Аристасе!.. Ну, постривай!!!
Богдан пручався щосили. Міліцейський кашкет просто дивом тримався на своєму місці. Але з таким же успіхом його власник міг би пручатись в дубових лабетах грдян. Норильцєва взагалі чутно не було.
А в самому дуплі їх потягли вже не вгору, куди планувалось, мабуть, спочатку, а кудись вниз, до самих коренів цієї велетенської деревини. По чисто прибраному тунелю, залитому теплим бурштиновим світлом. Назустріч неясним силуетам, що проступали в ньому. І цупкішали, цупкішали, цупкішали… І ставало зрозумілим, що їх тягнули до… Богдан аж пручатись перестав.
Бо попереду їх чекало трійко…Трійко… Трійко звичайних людей, чий тіла прикрашали лише такі само пов‘язки на стегнах, які були й в мавп.
— Зайусе? Що скаже нам безстрашний охоронець Любові й Безсмертя?
— О, Ієрархи, Великі в Любові своїй! Візьміть оцих двох. Вони вийшли з кноплу й знущалися над іменем Правічного. Вони заблукали в єресі своїй, але сам Аристас — та полюблять його усі вороги Вічного Колообігу! — вивів їх до нас. Безлиці — та святиться безіменність їхня! — наказали підготувати таки їх до Прояву, бо Кінець Часу має усе розставити на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Адже на нас чекає незвичайний Прояв, Меру!
Меру?!? Ну, звісно! І Зайус, і Аристас. Та й сама Сорора… Французький письменник П‘єр Буль. „Планета мавп”. Можна розслабитись. Божевілля триває.
Кременчук сидів на вузесенькій лежанці трикутної камери. Або келії. Там, де сходилися дві її стінки, розташувався такий же трикутний вхід на неї. На третій стінці приміщення висіла чи то велика картина, чи то великий екран, розцяцькований зараз різнобарвними цяточками. Цяточки мерехтіли й складалися в різні літери та картини, на яких за бажанням іноді можна було розрізнити зображення Нкси. Чи то Аристаса. Він і дійсно був схожим на піррянина. Чи навпаки — піррянин на нього.
На лежанці навпроти, під кутом до Богдана, розташувався Норильцєв разом з людиною, що зустріла їх в тунелі під корінням кедробабу, який, до речі, виявився не лише великою деревиною, а й величезним будинком. І це поєднання являло суцільну тобі єдність із тутешньою природою. Куди там Пірру до цього!
Втім, здається, єдність тут існувала не лише з природою. Певним чином, так випливало з розмови Зоребора з їхнім новим знайомцем. З Меру.
Сам Кременчук до бесіди не встрявав — все одне усе це цілковиті ілюзії та самоомана! — і слугував лише пасивним ретранслятором-передавачем. Ця роль йому подобалась. Спокійна така роль. Затишна. Без усіляких там переживань дурнуватих. Втім, одне з них чомусь таки ятрило серце, хоча й мозок розумів усю глибину власного божевілля.
Врешті решт, Богдан не витримав і втрутився в занадто тягучий плин слів землянина й сорорійця.
— Послухайте, шановний, — мовив, — а чи не можна мені трохи прогулятися? Нагору.
— Навіщо? — знизав плечима Меру. — Все одне мавпи не пустять тебе побавитись кноплом.
„Кноплом”, як вже знав Богдан, називалася ота двометрова трава, через яку вони пройшли стежиною, протоптаною Нксою-Аристасом, від апарату до кедробабу.
— Та на біса мені якісь там забавки потрібні!?! — щиро здивувався Кременчук.
— А що — ні?!? — здивування Меру було не менш щирим.
Вони якусь мить з подивом дивились одне на одного. І з боку Богдана це був перший прояв емоцій від того часу, як їх привели до цієї невеличкої камери. Апатія цілком оволоділа капітаном і навіть здавалася фізично болісною опісля тієї ейфорії, яку він відчував зовсім нещодавно. І хто знає, чи спромігся би він вийти з цього стану, якби не необхідність перекладати розмову, що зав‘язалась поміж Норильцєвим та Меру. Без цього той уявлявся б останньому дивакуватим глухонімим іноземцем. А чи потрібно це було в їхньому становищі — велике запитання. Хоча з іншого боку — яке таке становище? Тобто, остаточно заплутавшись в існуючих проблемах, Богдан знехотя взявся за допомогу в налагодженні контакту між двома — нехай і існуючих лише в його мозку! — цивілізаціями.