Меру, до речі, зовсім не помітив тимчасової „німоти” свого візаві, бо спочатку заплутано й тривалий час молився за надання безсмертя й любові, тобто — безсмертної любові, усім живим істотам Сорори. Навіть тим, хто затято відмовляється від цього, блукаючи в хащах забобон та заростях кноплу й порушує тим самим усталений ряд речей. При цьому він зітхав і кидав швидкі косі погляди на землян. Земляни — певною мірою, один з них, молодший і емоційніший — відповідав йому тим же.
Потім Меру відвернувся від стіни-екрану, до якого й спрямовував свої молитви, і запитав про щось Норильцєва. Той безпорадно глипнув на Кременчука і Богдан лінькувато налаштувався на їхню розмову, не заглиблюючись, втім, до її сенсу. Бо того самого сенсу там взагалі не було. Було якесь прощупування. То те, мовляв, то інше. Як погода? Як настрій? Що було? Чим серце заспокоїться? Тьху, ти!
Насторожений Ігор совався на місці, скоса зиркав на Кременчука й прямих відповідей уникав. А того цікавило інше: Сонька їх вже шукає чи ні? Адже, як, не знаючи броду, в кнопл сунеться, то і її пов‘яжуть. І останнє було саме тим, що роздвоювало свідомість капітана та боляче муляло його серце.
— Мені з напарником, — серйозно мовив Богдан, відриваючи, врешті решт, спину від дерев‘яної стінки, — мені з напарником ваш кнопл десять тисяч років потрібний не був і ще стільки ж потрібний не буде. Мені свіже повітря зараз потрібне. Зрозуміло?
— Десять тисяч років? — куточками губ посміхнувся Меру. — Тобто, ви народились в часи ВОВ — Великої Оновлювальної Війни?
— Ага, саме тоді.
- І вижили під час ВНБ — Великого Небесного Бомбардування?
— Ага, в бомбосховищі відсидівся.
- І в якому ж тоді році ви пройшли ОПЛ — Обезсмертювальний Прояв Любові?
Богдан трохи знітився і Меру, користуючись цим, миттєво перехопив ініціативу в розмові:
— Першими опісля Великого Небесного Бомбардування ОПЛ пройшли Мавпи. Бо саме вони мали покласти початок наступному витку нашого нескінченного Колообігу. Адже саме під час їхнього панування і саме під час їхньої війни могутність Мавп дозволили їм знищити Соро — природний супутник Сорори, на якому знаходились наші наукові бази, бази Людей…
— Тобто?! — ахнув Норильцєв.
А Кременчук згадав астероїдне кільце, крізь яке проскочили вони і не проскочили їхні переслідувачі під час наближення до цієї планети. Згадавши, він зрозумів. А зрозумівши, став орієнтуватися набагато швидше.
— Тобто, — зиркнув він на Зоребора, — розколошматили вони супутник і ще слава Богу, що планета цілою залишилась. Так? — це вже до Меру. І додав, примруживши очі: — А бази, значить, у нас лише наукові були?
— Так, — спокійно підтвердив той. — Наукові. І ви це знаєте не гірше за мене. Розпочинався новий Цикл, Цикл Людини. Але дух Аристаса зійшов на Сорору й встановив терміни та черговість Проявів. Сто двадцять п‘ять років Люди є проявленими Ієрархами і допомагають стати Безсмертними через Любов свою Охоронцям своїм — Мавпам. А потім вони міняються місцями. Безлиці ж мають спостерігати та сприяти цьому процесу. В час же, коли Аристас знову зійде на Сорору, Безсмертними водночас стануть усі без винятку. Навіть ті, що померли в Любові до Аристаса під час не свого Прояву. Тоді вони воскреснуть і доторкнуться до Нього. І ось це сталося! Сталося!.. Сталося…
Меру щось забурмотів, закочуючи очі під лоба, і Кременчук суворо подивився на нього, перед тим не менш суворо зиркнувши на Зоребора-Норильцєва. Той здригнувся і обома руками заторсав сорорійця за плечі. Меру затрусив головою і за мить обличчя його набуло осмисленого вигляду.
— Лише той, хто не всотав у себе Любові Аристаса, — тепер вже очі оголеної людини суворо дивилися на камуфляжного Кременчука, — той, хто не увірував у власне Безсмертя, або намагається скористатися ним позачергово, саме той руйнує освячений стан речей і кидає Сорору до дикунських часів її бездумного нищення. — Він раптом замовк на невловиму мить, а потому продовжив: — Невже ж ви не розумієте, що тваринний потяг до кноплу без віри в Любов остаточно загубить ваші душі і Меч Безсмертя махне лезом повз вашого обличчя, зникаючи у нездійсненому?
Кременчук розпочав закипати, певним чином вже розібравшись у ситуації:
— Шановний, я вже тобі роз‘яснив, що кнопл ваш мені до…
— Нам на вулицю треба, — зненацька пискнув і Норильцєв, — аби під чистим небом помолитися Великому Аристасу, та святиться ім‘я його!..
Ач, ти!.. Ні, є щось в цьому хлопцеві, є! Молодець!
Меру, втім, цього не відчув.
— Помолися на Вікно Світу, — знизав він плечима і кивнув на екран, якому сам нещодавно вклонявся, — як це роблять усі Вірні.
— Але ж ми… — сіпнувся Кременчук. — Ми лише намацуємо шлях до Правічного. Нам треба останній раз подивитись на зірки та помолитись на них. А потім спробуємо і на ек… На Вікно Світу спробуємо.
І раптом відчув, як щось холодне й слизьке заплазувало в його мозку. Відчуття було настільки неприємне, що він було трусонув головою, але скам‘янів, наштовхнувшись поглядом на очі Меру. Вони болюче свердлили його наскрізь, наче пробуючи видобути з надр сірої речовини Богдана усі його думки. За мить він трохи розслабився й Кременчук відчув, що його теж попустило.
— Дивно, — мовив сорорієць, — але я дійсно не відчув в тобі потягу до темної безвірної сили кноплу. Але те, що я таки відчув, виглядає ще дивнішим… — Він уважно подивився на капітана. — Мені чомусь здається, що ти набагато небезпечніший, ніж це уявляє Зайус і навіть Безлиці… В інший час… А з другого боку — наказ Аристаса… Гаразд. Ризикнемо. Але, лише на гілці. На галявину чи на дорогу я тебе не випущу.
— Та на гілці, на гілці! Звісно, що на гілці, — аж заспівав Кременчук, схоплюючись з місця. — Ігорю, йдемо!
Той було смикнувся за ним, але Меру застережливо підняв руку:
— Ні! Піде один. Другий залишиться тут.
Богдан завагався. Таке розділення йому зовсім не подобалось. Хоча й можливість налагодження зв‘язку з Сонькою втрачати не можна. Але, якщо щось з хлопцем трапиться, він цього собі ніколи не подарує. Такаманохара, до речі, теж.
— До дідька! — врешті решт, похмуро визначився він і знову сів на лежанку. — По одному аж ніяк не можна. Нам вдвох помолитися необхідно. Віра в нас така…
— Віра на Сорорі одна, — примружився Меру, — аристиянство. Усе інше — єресь. І мені здається, що лише така визначна подія, як з‘явлення Аристаса, рятує вас від ретельного дізнання. Але… — раптом на хвилинку замислився він, а потому трохи пом‘якшив свій тон. — Але, Безлиці знають, що роблять. І ми, до речі, теж. Гаразд, ідіть вдвох.
І не мигтючим, важким, як оце нещодавно, поглядом втупився в Кременчука. Той повів шиєю і йому здалося, що на якусь невловиму мить Норильцєв, що так і сидів на своїй лежанці, дивним чином роздвоївся. Один хлопець залишався нерухомим, а іншій м‘яко встав і рушив до Богдана. Той аж головою затрусив: і треба ж такому ввижатись!
А Меру вже підходив до виходу, здіймаючи на ходу правицю:
— Йдіть за мною!
Отже, таким чином і пішли: попереду — голий, прикритий лише коротесенькою пов‘язкою, Меру, за ним — камуфляжний Кременчук в міліцейському кашкеті на голові, а замикав ходу патлатий Норильцєв з порожніми піхвами, що так і бовталися в нього на поясі.
Богданові здалося, що вони знову сунуть в якомусь бурштиновому тумані. Певною мірою, стінок тунелю, що невдовзі розпочав здійматись крутою спіраллю, видно не було. Лиш попереду, немов метроном, погойдувалась золотаво засмагла спина Меру. Відчуття складалось доволі нереальне і Богдану здавалося б, що вони просто сплять, якби, врешті решт, в повітрі на потягнуло м‘ятною прохолодою і вони не опинилися б на шерехатій поверхні, яка трохи вигиналася в боки. Гілка!
На дворі було вже темно. Небозвід, деінде розцяцькований негустими сузір‘ями, витікав з-під мороку верховіття, спадаючи усіма своїми лякливими вогниками ліворуч і праворуч завмерлих мандрівників. А попереду в зеніт урочисто здіймався мерехтливий стовп з мільярдів сріблястих жеврин, які разом лили примарне таємниче світло на темно-притихлий степ Сорори. Стовп сягав найвищої точки неба, тьмянів, перекреслюючи його і знову опускався до степу, зникаючи за протилежним обрієм.