Богдан спочатку не зрозумів, що це воно таке і лише за хвилинку до нього дійшло, що це — кільце навколо планети з залишків її потрощеного супутника. Те саме кільце, в якому загубився чорний трикутник літального апарату їхніх переслідувачів. Землянам явно пощастило більше. Але, в якому напрямку лежить зараз їхня щаслива „тарілка”?
Розуміючи, що він аж ніяк не зможе розрізнити її цієї глупої ночі, та ще й на досить великій відстані, Богдан сторожко покрутив головою і подумки покликав:
— Сонько! Такаманохара!
Навкруги було тихо. В розпачі думаючи про те, що кляті мавпи таки схопили й дівчину, Богдан встав на коліна, імітуючи заглиблення до урочистої безгучної молитви. Знаком наказав зробити те саме й Зоребору, а потім…
— Ох! — охнула нічна темрява. — Капітане! Та куди ж ви… Ти… Та як же ви… Слава Богу!
— Не Богу, а Аристасу, — за інерцією сварливо відгукнувся Кременчук, в глибині душі аж здригаючись від радості. — Доповідай, як справи в тебе.
— Та… та… Та які в мене справи!.. Що у вас відбувається? Куди ви поділись? Я ж чекала-чекала, а потім таки за вами спробувала посунути. На стерню якусь вийшла, бачу: меч Ігорів валяється. Попереду — деревина якась покручена. Вдалині — вишки сторожові. Ледь не збожеволіла!
Про покручені деревини й вишки Богдан не зрозумів, але уваги цьому вирішив не приділяти: мало чого жінці з переляку ввижатися може.
— А потім… — продовжувала між тим Сонька, — потім задихатися я розпочала. Алергія клята! Ледве назад до апарату дотягнула. В перший раз оце шлюзову камеру за призначенням використала. Зараз всередині сиджу, думки — в різні боки, з рук все валиться. Ну, хіба ж так можна!
— Не можна, — погодився Богдан і декількома штрихами, не виходячи з ритму молитви, обмалював ситуацію Норильцєву, що вислухав його уважно, але якось відсторонено. Навіть згадка про знайдений меч не вивела його з цього стану. Майже невидимий в темряві, Меру мовчки спостерігав за ними.
— А у вас? Що у вас трапилось? Чому досі на корабель не повернулися? — не вгавала Сонька.
— Ми, подруго, завдяки Нксу нашому, бранцями… Ні… Тобто… Ну, гостями аборигенів стали. Дуже, розумієш, Нкса наш відомий та шанований на цій планеті…
— Звідки це відомий? — щиро здивувалась Такаманохара.
— А звідти!.. — І Богдан знову коротко, намагаючись не витрачати дарма часу, обмалював ситуацію, що склалася. В затишних тонах обмалював. Хоча збоку здавалось, що молитва його ставала запальнішою й запальнішою.
— Та… та… — захвилювалась Сонька. — Та ви почекайте трохи! Та я!.. Я… Я до ранку щось вигадаю, корабель здійму, а потім…
— Не швиди! — перебив її Богдан, б‘ючи поклони мерехтливому небесному стовпу й краєм ока намагаючись роздивитись невидимого Меру. — Не поспішай ти! Куди тобі з алергією твоєю та рукою хворою! Як вона, до речі?
— Та нічого, — хлипнуло в просторі. — Завдяки тобі. І де навчився кістки вправляти?
— Я ж — мент, — хмикнув Кременчук. — Не лише в‘язи крутити, а й першу медичну допомогу організувати можу. Але… Але, я ось що подумав… Ця братва мавпяча, треба розуміти, за звичаєм своїм на гілляках кедробабу живуть. Люди ж, немов короїди, до стовбуру його по тунелям в корінні сновигають. Але є ще Безлиці та вежі якісь. Подивись відеозапис посадки. Бо ці сам вежі непокоїти мене розпочали. Опісля того, як взнав, що аборигени сорорійські колись у військових діях супутника свого розколошкали… Воно, звісно, це, можливо, й звичайнісінька тобі легенда. Дума така про козака Аристаса… А, може, й ні… А як і насправді щось таке відбувалось? А як якась там зброя збереглась? Загалом, я думаю, ранувато буде апарат здіймати.
— А як же?!..
— А ніяк. Нас поки що більш-менш нормально сприймають. Я ж кажу, в основному, як гостей. — Якийсь чоловічий гонор заважав Богданові викласти всі свої неприємні враження. — Ось, бачиш, до якогось місцевого Прояву запрошують. Отже, і ти не швиди. Розбирайся з апаратом, вивчай матеріальну частину, налагоджуй, що зможеш, і спробуй господарям планетним на очі не втрапляти. Все одне ні з чим втрапляти. Нема чим захищатись. Але, якщо вони й досі тебе не потурбували, то… А потім розберемося. Зв‘язок будемо щоночі тримати. Я нібито щоночі молитися стану. Тут цю справу, здається, поважають.
Кременчук намагався заспокоїти дівчину. Але іноді йому здавалося, що він заспокоює самого себе. А треба ж ще й Норильцєва заспокоїти. Капітан повернув обличчя в його бік і… І вкляк.
Зігнуте в поклоні, тіло хлопця залишалось нерухомим. Відносно нерухомим. Бо його контури, осяяні мерехтливим небесним стовпом, якось дивно коливались. Наче дивися на них Богдан крізь непрохану сльозу, що набігла на його очі. Він аж випростався й обома руками ті самі очі протер. Десь збоку завовтузився Меру. Контури тіла Норильцєва ще більше розпочали коливатись. Більше того. Вони розпочали прозорішати і ось вже Богданові здалося, що крізь них проступило тьмяне листя, розташоване за Ігорем. Капітан знову, до болю, почав протирати очі, а коли, нарешті, розплющив їх, то… То поряд з ним нікого не було. За виключенням Меру, який насмішкувато спостерігав за ним.
— Що?!? — рвучко скочив на рівні Кременчук. Так рвучко, що навіть здалося нібито гілка під його ногами ледь гойднулася. — Що відбувається? Де Норильцєв!?
— Що там таке? — пискнула собі здалеку й Такаманохара.
— Заспокойся, — здійняв правицю Меру, — твій друг в келії. Він вже давно відпочиває.
— Як це в келії?! Як це — відпочиває!?! Та він же тільки-но поряд був!!!
— Я просто хотів випробувати тебе на здатність до втечі. Вів ти себе добре, але молитва в тебе дивна якась була. Зі зворотнім зв‘язком молитва. На мові незрозумілій. Кому ти молився? І хто тобі відповідав, цікаво? Що це за зірки такі в нас з‘явилися говорючі?
— Цікаво йому! Випробував він! Де Норильцєв краще скажи, випробувачу?
— Я тобі вже роз‘яснив. Втікати ти не став і то є добре. Але я не міг випустити тебе на гілку без заложника. Отим заложником став твій Норильцєв. І зараз він в келії. І весь час був саме там.
— Капітане, допомоги не треба?
— Ні!.. Так!.. Тобто… Тобто ти що, загіпнотизував мене?
— Капітане?…
— Цить!.. На здатність, кажеш? До втечі, мовляв? Я зараз влаштую тобі і здатність, і втечу, і гіпноз з окрошкою влаштую!
Кременчук в стрімкому стрибку підскочив до Меру, збиваючи його з ніг і кидаючись до отвору, через який вони дісталися до цієї гілки.
— Сонько! — подумки гукнув на бігу. — Без мого наказу нічого не роби! А я тут зараз розберуся швиденько з витівками деякими, а по тому…
І пірнув у бурштиновий туман, який трохи пахнув прохолодною м‘ятою. За декілька метрів туман розтікався двома димчастими потоками. На два проходи туман розтікався. І те, з якого вони нещодавно вийшли з Меру, Богдан не пам‘ятав. Хоч вбий його, не пам‘ятав! Та й згадувати не було часу. Тому, цілком поклавшись на власну ментівську інтуїцію, Кременчук кинувся до лівого відгалуження.
Дарма поклався. Це він зрозумів за пару хвилин, зі всього розгону влетівши в якесь шарудливе приміщення. Спочатку Богдан не звернув уваги на це шарудіння. А потім… Потім він, щосили примружившись, вдивився в золотавий серпанок, який повільно розвіювався легесеньким протягом. Спочатку йому здалося, що попереду зібралися сотні людей, які повільно й синхронно, наче в трансі, розхитуються з боку в бік. Мовчки й від того трохи моторошно.
Втім, по справжньому моторошно Богданові стало тоді, коли він ще більше примружив очі, а серпанок в цю мить ще більше розвіявся: на тоненьких, майже невидимих, мотузках погойдувались напівпрозорі пергаментні шкіри, цілком зняті з колись живих людей. „Ш-ш-ш… — шаруділи шкіри, — ш-ш-ш… ш-ш-ших-х-хо…”
Кременчук відчув, що його міліцейський кашкет ледь не звалюється з голови волоссям, що здійнялося сторчма. Він заціпенів і тому навіть не зреагував на голос, що зненацька зазвучав за його спиною.
— Спокійно, — казав Меру, — спокійно… Ти не відчуваєш… Ти не відчуваєш нічого… Ти засинаєш… Засинаєш… Заси…
Екран мерехтів різнокольоровими вогниками. Красиво так мерехтів. Значуще. Богдан як тільки прокинувся, так сонними очима й втупився в нього, намагаючись згадати, яким це чином він повернувся вчора до цієї тісної келії. Як на гілку видерся — пам‘ятає, як із Сонькою зв‘язався — пам‘ятає, а потім… Потім — порожнеча якась… Ядуче-жовтого кольору… Та як же вони з гілки повернулися?!? Та що ж це за провали в пам‘яті такі?! Нічого подібного з ним ніколи ще не траплялось. Навіть коли Сніжанка загинула. Маячня якась! Дивно. Все дивно. Навіть Норильцєв он якось дивно спить — не ворухнеться.