Богдан скоса подивися на Ігоря, що сопів на лежанці навпроти. Розбудити його, чи що? Розпитати? Але ж, гарно спить. Мов дитина. Втім, він і є дитиною. Сніжанка, доня, як би вижила тоді, опісля аварії тієї клятої, не набагато молодшою за нього була б.
І гаряча хвиля якоїсь щемливої любові до сплячого хлопця тихесенько хлюпнула в серці Кременчука. Та й не лише до нього. До Такаманохари, наприклад, теж. Не дивлячись на усю норовливість її. А ще до знайомця їхнього нового, до Меру. І до мавпи Зайуса. До всього світу цього бурштинового, що є маненькою крихкою жевриною, яка, втім, не згасає, а кружеляє й кружеляє у вихорі мовчазного й величезного Всесвіту. Аж горло в Богдана перехопило. А різнокольорові цятки на екрані розпочали складатися в одне мерехтливе слово: л-ю-б-о-в… лю-бов… любов…
— Любові тобі, Богдане, — прозвучало зненацька з боку входу до келії. І тихесенько-тихесенько зашаруділа запона, яка прикривала його.
Від цього ледве чутного шарудіння волосся в капітана чомусь стало дибки, а по шкірі поповзли морозні лоскоти. Десь чув він нещодавно щось подібне, чув! Але чому, чому йому так моторошно від звичайного тихесенького звуку???
Безтямними очима Кременчук втупився в Меру, який, стоячи на порозі, тримав в руках два коротких мечи, схожих на скіфські акінакі. Богдан колись бачив подібні в гременецькому краєзнавчому музеї. Але тут вони до чого?! Про любов було забуто і до нестями в очах розпочала додаватись пекуча тривога.
— Спокійно, — мовив Меру, не спускаючи ледь напруженого погляду з капітана, — спокійно, Богдане, все нормально.
І обережно поклав зброю на долівку. Так обережно поклав, наче поранитись йому лячно було.
— Оберіть кожен собі по Мечу Безсмертя, оберіть… А я скоро буду.
Та й зник за запоною, що знову зашаруділа моторошно. А до Богдана, врешті решт, дійшло, що двері їхньої келії не зачинені. Тобто, їх сьогодні за бранців не тримають?… Он і мечі до того ж. А вчора… Чим же, чим же закінчилось те кляте „вчора”?
На лежанці завовтузився Норильцєв. Розплющив очі, сонно посміхаючись Богданові, потягнувся смачно і… І завмер, наштрикнувшись поглядом на лискучі клинки. Рвучко здійнявся на ліктях і обличчя його якось відразу набуло радісно-зацікавленого вигляду. Аж щелепа в нього відвалилась. Ото ще вояка трипільський!
— А це що таке? — запитав. — Звідки?
— Меру тільки-но притягнув, — трохи похмуро, дослухаючись до чогось всередині себе, відповів Богдан. — Озброюйтесь, каже. Чим це ми таку довіру та з повагою в нього викликали, не знаєш?
Норильцєв не знав. Він лише плечима знизав, всідаючись навпочіпки і благоговійно торкаючись вказівним пальцем прохолодного леза.
— Що, справжнє, не бутафорське? — не змінюючи тону, запитав Кременчук.
— А то!.. — вигукнув хлопець, рвучко здіймаючись на рівні і змахуючи одним з мечів. Лише вогники різнокольорові, відображені від екрану, на ньому спалахнули.
— А то! а то! — передражнив хлопця капітан, недовірливо беручи другого меча. — А то, що дивно усе це. Вчора ледь катувати не розпочали, а сьогодні… Слухай-но, — затнувся, — а ти не пам‘ятаєш, як ми вчора сюди повернулись?
— Звідки повернулись?
— Звідки?!.. Та з гілки ж!
— З гілки?… А що, ми кудись уходили?!
Земляни завмерли, здивовано дивлячись одне на одного.
— Та-а-ак… — за хвилину протягнув Кременчук. — Зрозуміло. Колективна амнезія. В тебе, до речі, більш прогресуюча.
— Яка ще…
— Цить! Така ще… Не подобається мені усе це. — Богдан зиркнув на стінку-екран і йому здалося, що мерехтіння вогників набуло зловісного вигляду, а слово „любов” взагалі зникло з нього. Наче й не було ніколи його, слова цього. — Та-а-ак, — знову протягнув капітан, — треба нам таки зі справами довколишніми розібратись. Ніхто за нас цього не зробить. А оскільки зачинити нас, здається, забули, то…
Він зробив крок до шурхотливої запони і, тамуючи незрозумілий жах, сторожко визирнув до коридору. В коридорі було тихо, спокійно й бурштиново.
— Пішли! — заклично махнув рукою, не обертаючись і твердо впевнений в тому, що хлопець не наважиться не послухатись його.
Хлопець, звісно, розчаровувати капітана не став. Тим більше, що полюбив він цей затишний світ золотавого кольору, а той полюбив його. І тому нічого поганого трапитись з ними не могло. Та й до того ж, про всяк випадок, зброя улюблена в руках у нього була. Хоча й звісно, не така, яку він забув на стерні… І як це його вгородило!? Ігор відчув, як від пекучого сорому запашіло його обличчя. Втім, може й не від сорому?
Бо Кременчук, що сторожко йшов коридором попереду Зоребора, раптом рвучко зупинився і розгублено зиркнув через плече на хлопця. А перед капітаном… Перед капітаном завмерла вишукана дівчина у масці, вкритій яскравим пір‘ям місцевого птаства. В руці вона тримала такого самого коротенького меча, якими були озброєні й земляни. Але не цей загрозливо здійнятий клинок вразив їх. Ні, зовсім ні. Інше. Адже вдягнута дівчина була за звичаєм цієї планети. В одну лише пов‘язку на стегнах дівчина вдягнута була. Від чого у своїй пістрявій масці набувала чарівного, але нереального вигляду танцівниці з кордебалету, закинуту на Сорору через усі огроми космосу.
Великі, довершеної форми, груди звабливо здригались і змушували Кременчука спиною прикривати цей еротичний міраж від свого неповнолітнього напарника. Ти бач, розбещувати вони тут підлітка будуть! А сам аж їв цю з‘яву очима, відчуваючи у серці тягучу солодку млість. Адже опісля того, як Олена пішла від нього, гірко й несправедливо звинувативши чоловіка в смерті доньки, з жінками в Богдана був напряг. А тут!..
Втім, тут теж вийшов напряг. Бо дівча, не кажучи ані слова, зненацька зробила високий випад ногою — аж під пов‘язкою, здається, дещо цікаве майнуло! — й опустила клинок на голову Кременчука. Той ледве встиг підставити під удар свого меча. В золотавому коридорі кровожерно дзенькнуло залізо.
— Ти чого?!? — залементтував Богдан. — Сказилась!?
А сам вже незграбно відбивав наступний удар, усім тілом пробуючи увернутись третього.
Хто знає, чи вдалось би це йому, як би щось не смикнуло його за плече, кидаючи до стінки коридору, а вперед би не вискочив Норильцєв зі своєю зброєю напоготові.
Вчасно, до речі, вискочив. Бо з іншого боку бурштинової імли зненацька випірнув Меру з таким само мечем, як в дівчини та землян. Ігор, прикриваючи Кременчука і явно згадуючи свої трипільсько-гіперборейські забавки, схрестив зброю з обома нападниками. Чулися стишені вигуки, подзенькував метал об метал, а Богдан, притиснутий до стінки, ледь тремтів від збудження і лихоманково намагався, врешті решт, зрозуміти, що воно відбувається.
А відбувався звичайнісінький і затятий двобій, якщо так можна було назвати підступний напад двох людських одиниць на одну. І те, що однією з цих одиниць була тендітна дівчина, нічого не змінювало. Бо вимахувала мечем ця дівчина на відмінно. Зі знанням усіх тонкощів фехтувальної справи вимахувала.
Ось її клинок майнув майже перед самим обличчям Зоребора, що ледве встиг відсахнутись від нього, водночас чимдуж парируючи удар з боку Меру. Останнього аж розвернуло на місці. Але він не став припиняти свого обертального руху, а крутнувся за інерцією на триста шістдесят градусів і витягнутою рукою знову спробував дістати Норильцєва. І дістав би, якби в цю мить той не присів — меч Меру аж свиснув у повітрі над його головою! — намагаючись з низу дотягнутися до пружних грудей дівчини. І ні про яку еротику вже не йшлося. Не до того було.
Ігор не дотягнувся до зграбного тіла лише якусь частку сантиметру. А Меру… Меру дотягнувся, з другої спроби аж по рукоять всаджуючи клинок в бік Зоребора Сталевої Десниці. Крізь коротеньку Ігореву кольчугу залізо пройшло, наче крізь масло, а сам хлопець здригнувся відразу усіма своїми м‘язами, уповільнено, наче в старому кіно, випустив свого меча і застиг перекособочено, обома руками ухопившись за страшну рану та знетямленими очима втупившись в обличчя сороріанина.