Всередині Кременчука щось вибухнуло пекуче і він, розкидаючи вусебіч лахміття безглуздого розгубленого заціпеніння, кинувся на Меру, тримаючи свого меча, наче гременецький урка — довгого фінського ножа. Лезом знизу вгору й трохи вбік. Він сам перетворився на холодний метал цієї злодійської зброї. І ніщо в цьому світі не мало змоги втекти від неї.
Меру зміг. Знову зміг. Богдану здалося, що його камуфляжне тіло майнуло крізь каламутну жовту тінь, так і не встигши остаточно скоординувати своїх рухів. Тому що в наступну мить капітан вже бецьнувся прямісінько об протилежну стінку коридору, аж наполовину всаджуючи клинок в пористу деревину. На невловиму мить знову завмер ошелешено, а потім рвучко озирнувся. Позаду нікого не було. Якщо, звісно, не рахувати перекособоченого Зоребора. А от і Меру, і загадкова дівчина, зникли. Наче й не було їх ніколи. Лише Норильцєв продовжував, продовжував дивитись нестямними очима на… Не на сороріанина. Не на місце, де тільки-но той стояв. Навіть не на Кременчука. А на власний бік. В якому не було не те, що ознак смертельного заліза, а й жодної рани.
Якийсь неясний спогад ворухнувся в голові Богдана і він кинувся до хлопця, обома руками обмацуючи його, ще напружене, тіло.
— Заспокойся, Ігорюню, заспокойся! — цокотів зубами. — То не насправді. То усе міражі, фата моргани якісь, гіпноз, розумієш…
І раптом згадав. Все й відразу. Неначе током його шандарахнуло.
Рвучко відсторонивши хлопця від себе, Богдан вдивися в його очманіле обличчя. Та ні, справжній, здається. Не фантом там якійсь учорашній. В туніці не порваній, в кольчузі не пробитій і зі шкірою не обідраною. Поки що не обідраною.
Так що, це їх оббілувати хотіли!?! Просто зараз?! Ось тобі й любов всесвітня!
— Якщо тобі хотіли б зробити щось погане, то давно вже зробили б, — раптом почувся збоку знайомий чоловічій голос. — Але в нас тут не Єресіархат. Ваші принципи нам не підходять.
Не випускаючи Норильцєва з рук, Богдан важко повернув голову. Так важко, що аж шия зарипіла. Ігор зробив такий само порух. Наче передражнював капітана.
— Але… Але, ди-и-ивно, — протягнув другий голос, жіночий, і дівчина в масці граціозно вийшла з медовокольорного серпанку, — такий блок потужний подолати! Чи всі Єресіархи такі міцні?
— Я б не наполягав на цій тезі, Корнелія, — знову почувся голос Меру. І оголений чоловік, врешті решт, виник поряд з такою само дівчиною. — Як мені здається, ми можемо спостерігати в них певний розподіл праці. Той, котрий зветься Богданом, краще захищений психічно. Той, котрий Ігор — фізично. Тобто, вдвох у них доволі потужний захист. Але поодинці… Мені цікаво, як вони проходитимуть Прояв? Один відразу збожеволіє. Другого ще перед Танцем Життя знерушить перша-ліпша мавпа.
— Ти казав, що поблизу є хтось третій?
— Дуже це підозрюю. Згідно доповіді Зайуса, вони вийшли збоку дивного утворення, поміченого Охоронцями з Дерева, а Безлицими — з Вежі. Утворення це вже названо Ковчегом Аристаса, оскільки Правічний теж з‘явився звідти. За ним, за утворенням, спостерігають з дальньої відстані, але підійти до нього без найвищого дозволу ніхто не наважується. Наскільки мені відомо, зараз це питання вирішується із Самим. Але… Але зараз, здається, усім не до цього. Головним зараз для усіх є підготовка до Великого Прояву.
Сорорійці розмовляли, не звертаючи уваги на збентежених землян і роздивляючись їх, неначе діти — комах. З цікавістю, без остраху і з цілковитим почуттям власної переваги.
Богдан кинув швидкий і тоскний погляд на свого меча, який не куди не зникав, який не з‘являвся нізвідки, а так і продовжував стирчати з протилежної стінки тунелю-коридору. Меч Ігоря був набагато ближчим, на долівці, під самими його ногами, але… Але чи треба в цій ситуації хапатись за зброю? Може, це знову фантоми наведені?
Фантом-Меру зітхнув і повернувся до фантому-Корнелії.
— В будь-якому разі не можна залишати любимих братів наших, нехай вони будуть і заблудлими Єресіархами, без того, аби не спробувати ретельно підготувати їх до Великого Прояву. Бо в іншому разі не буде нам самим ані Любові, ані Безсмертя. Ти бери на себе того, котрого звуть Богданом і навчи хоча б азам двобою Танцю Життя, а я… А я спробую бодай трохи зміцнити психіку хлопця цього войовничого. Танцювати він і без мене зможе.
Зрозумівши, що мова йде про можливе їхнє розділення, Кременчук відразу ж забув усі свої „фантомні” сумніви і, відпустивши нарешті Ігоря, повернувся до нього спиною та й прикрив розведеними в повітрі руками. Неначе квочка нерозумного курчатка.
— Гей, гей, — гукнув, — почекайте! Ви що задумали? Які такі танки з гопаками? Краще скажіть, а що це у вас за шкіри людські сушаться?! Що тут взагалі відбувається!?!
Меру, не реагуючи, з кам‘яним виразом обличчя, дивився на землян. Який вираз мало обличчя Корнелії, приховане пістрявою маскою, було не зрозуміло. По тунелю майнув протяг, сколихнувши бурштиновий серпанок. В повітрі млосно запахло м‘ятою.
„А чого це я розійшовся? — подумав Кременчук. — Он люди допомогти нам, здається, хочуть. Навіть танцювати навчити. Ох, і полюбляв я колись в молодості ногами дригати! З дівчатками разом. Як згадаю, так і досі в голові паморочиться. А шкіри… Що ж — шкіри?… Розберемось зі шкірами, нікуди вони не втечуть”.
— Сконцентруйся, Єресіарху, сконцентруйся! Прагни! Радій!.. Прагнено радій, прагнено!.. Тьху, ти!
Норильцєв ніяково всміхнувся і заготовка, так і не створеної ним статуетки мавпи розтеклася по позолоті низенького столика, запарувала жовто-болотяним серпанком і розчинилась в м‘ятному повітрі. Хлопець лише руками розвів, зачепивши лівицею рукоять Меча Безсмертя, виділеного йому сорорійцями.
Знову не вийшло! Знову прийдеться до простих кубиків повертатися. Ті хоч по декілька хвилин реально існували. А більш складні форми… Здається, що створення живих істот йому загалом ніколи не вдасться. Це ж очевидно! Бо часу на навчання вже немає. Спасибі ще Кременчукові, що він, не дивлячись на свої виснажливі вправи, ретрансляцію мови втримує. В іншому разі Меру давно вже хлопця прогнав би, вважаючи його якщо не за глухонімого, то за повного дурня — точно. Яка вже тут магія! Але, все одне, шкода Меру. Він же так старається! Але ось учень йому трапився ні на що не здатний.
Зніяковіння Ігоря перейшло в розгубу, а потім скотилось у розпач. Навіть плакати Ігорю закортіло. Он навіть підборіддя в нього затрусилось.
— Що таке прагнена радість? — стомлено запитав сороріанин. Зайус, що в якості натурника для учня мага, стояв за ним, задумливо почухав у себе під пахвою.
— Це віра, — пискнув Норильцєв, намагаючись не дивитись на мавпу. Чимось вона його бентежила останнім часом. Остогиділо, мабуть, на неї дивитись.
— Правильно. Але, ось в чому справа… Так, я бачу, що ти маєш потяг до реалізації прагнення. Тобто, до Надії. Тобто, Надія, не дивлячись на всі твої слабкості, таки існує в тобі. Можливо, навіть і відокремлено від тебе…
Ігор чомусь пригадав своїх шкільних друзів. Потім — дружну команду рольовиків. Потім — Даринку з восьмого поверху, для якої вночі, сопучи й ховаючись в темряві від цікавих очей, писав на асфальті побажання доброго ранку разом з першим боязким освідченням у коханні. Цей напис був видний і з їхнього вікна. А мама з татом, не здогадуючись, що їхній син має безпосереднє відношення до нього, наступного дня добро й трохи сумно посміхалися, обійнявшись і дивлячись вниз з маленького балкону.
Мама… Татусь… Даринка… Друзі… Гременець, розкинутий, наче крила білої дніпровської чайки, по обидва береги прадавньої й вічно молодої української ріки. Величезна блакитна Земля, яку він, разом з Дніпром, побачив з орбіти. Тепла люба Земля… Рідна… Далека-далека… Я повернусь до тебе. Обов‘язково повернусь! Чекай на мене з терпінням та надією. Чекай…