Богдан на повні груди глитнув м‘ятного повітря, підсвіченого бурштиновим серпанком, і метельнув головою, витрушуючи з неї усіляку сторонню ману. В ній відразу пояснішало, на серці полегшало, хоча й щось таки ще трохи муляло його. Кременчук прислухався до себе. Такаманохара… Сонька… Ну, звісно, Сонька!.. Сидить собі в апараті й ніяк не може долучитись до них. Аж шкода дівчину.
З точки зору внутрішніх систем корабель був цілком готовий до зльоту. З точки зору систем зовнішніх ця теза потребувала ретельної перевірки. Для котрої не вистачало отих десяти відсотків потужності бортового комп‘ютеру, для відновлення яких Сонька працювала останню добу. Ця потужність була необхідна для запуску роботів-ремонтників і мала б з‘явитись, за підрахунками дівчини, за пару наступних днів.
Добре, що ніхто у відкриту працювати не заважає. Вдалося, навіть, завершити, врешті решт, автономізацію двигуна. Ні, таки добре, що ніхто під ногами не вештається. Це — з одного боку… А з іншого… З іншого турбуватись Сонька розпочинала все більше й більше. Не подобалась їй ота протиприродна заспокоєність екіпажу під час гостювання в місцевих тубільців. Дуже не подобалась. Як і те, що за випадкових пересувань у просторі вже на третій планеті підряд „тарілка” зустрічається з розумною — до того ж гуманоїдною! — формою життя.
Втім, останнє поки що більше викликало подив, ніж тривогу. А перше… З першим треба було б самій на місці розібратись, але… Але алергія клята!.. От би ніколи не подумала. Адже ніяких ознак та протипоказань не було. Ну, нічого. От вона корабель до ладу доведе, а потім і чоловіками займеться. Роз‘яснить, що не можна увесь час байдики бити. Працювати треба. Хоча б час від часу.
В боковому полі зору, на екранах огляду, відчувся якийсь рух і Сонька відірвала погляд від розкуроченого пульту, в якому копирсалась останні пару годин. Вчасно відірвала. З ковилу-кноплу, що з усіх боків оточував їхній літальний апарат, повільно виїхала незграбна, вкрита патьоками рудої іржи, легка танкетка з двома, завмерлими на ній, постатями в глухих ядуче-жовтих балахонах. „Безлиці? — згадала дівчина усі оті телепатичні оповіді Кременчука. — Вони, здається. Власними персонами. Але я їх більш чепурними уявляла”.
Танкетка на декілька хвилин застигла, ледь погойдуючись на рипучих ресорах, а потім повільно поплазувала навколо „тарілки”. Коли вона досягла точки, протилежної точці свого виїзду, з заростей кноплу з‘явилась друга машина. Сонька занепокоєно спостерігала за ними.
Зробивши три кола навколо апарату, обидві танкетки завмерли навпроти одна одної. Сороріани про щось радились. Потім один з механізмів розчинився в заростях місцевої фауни, а другий сторожко завмер біля зачиненої шлюзової камери. Більш ніяких дій — ані ворожих, ані дружніх — він не здійснював. Безлиці мовчки сиділи на свої місцях, неначе величезні кокони, поставлені сторчма. І ця загальна нерухомість Соньці чомусь дуже й дуже не подобалась. А коли в передній площині проіржавленого прямокутного корпуса танкетки повільно з‘явилась вузесенька щілина, з якої висунулись тонкі жала стволів якоїсь зброї, подобатись їй усе це розпочало ще менше. Тим більше, що стволи були спрямовані просто на апарат.
— Агов, — кахикнув простір голосом Кременчука, — Сонько, ти як?
— А ніяк. Твоїми молитвами. Хіба що отут гості до мене завітали.
— Та ну!.. І хто ж?
— Безлиці твої. Це ви їх спрямували?
— Що ти! В жодному разі. Вони самі тебе побачили. З вежі золотої своєї. Я чув, як про це Меру казав. Тільки вони не знали, що воно далі робити. Наказу від Аристаса чекали.
— Дочекались, мабуть. Чого ще це Нкса вигадав?
— Нкса, Нкса… А, може, це й дійсно не Нкса зовсім. Може, дійсно, ми з Аристасом перетнулись. З Аристасом, котрий…
— Капітане, у тебе як, все нормально? З дурістю власною ви перетнулись. Мені здається, що у вас з Ігорем остаточно дах поїхав. Від байдикування тривалого. Може, досить? Може, пора на борт повертатись? Чим це вас там тримають? Медом, чи що? А, може, таки ув‘язнили вас остаточно, а ви не зізнаєтесь в упертості своїй чоловічій? Так я з цим швидко розберусь.
— Ніхто нас не ув‘язнював. Це спочатку певні непорозуміння були. І, взагалі, Любов, Сонько, ув‘язнити неможливо.
— Що-о-о-о???
— Та ні „що”, а „до чого”. Нас до свята готують. Проявом зветься. Ось завтра відсвяткуємо і…
— Завтра?!?
— Та так Корнелія казала…
— Яка ще така Корнелія!?…
— Н-ну… Дівчина тут одна. Місцева. Фехтуванню мене вчить. Гарна. З одягу, щоправда, лише маска з пір‘ями та пов‘язка вузесенька на стегнах. Вражає… А б‘ється як! Тобто, танцює.
— Танцює, кажеш?… В пов‘язці лише?… Любов, кажеш, ув‘язнити неможливо?… Ах, ти!.. Ах, ти, бабій клятий! Я тут працюю без відпочинку, а він за пов‘язками стелеться. Я їй покажу — пов‘язку!!! Я вже їй те пір‘ячко-то з маски та повисмикую!..
— Сонько, ти ревнуєш, чи що?
Дівчина наче з усього розбігу об стінку залізобетонну гупнулась.
— Я!?… Ревную?!? Йолоп! — Зиркнула на екрани, на яких іржава танкетка на тлі бурштинового кнопплу загрозливо спрямувала на „тарілку” чорні отвори дул своєї зброї. Важко зітхнула. І раптом тихо спитала: — Ти додому повертатись думаєш? Чи вічно тут святкувати станеш? Я ж сама на борту. Ти хоч про це пам‘ятаєш?
— Пам‘ятаю, пам‘ятаю, — голос Кременчука став трохи метушливим. — І Ігор пам‘ятає. Постійно мені про це торочить. Вітання ось тобі надсилає. Коротше, давай так. Ми завтра лише на свято подивимось, і відразу — на апарат. Нксу, я думаю, умовимо. Якщо, звісно, він не Аристас.
— Знову за рибу гроші, — скривилася Сонька і додала: — Я, до речі, приладами тут побавилася, як ти казав. Щодо поведінки Всесвіту. Так от, Всесвіт тутешній і не розбігається, як на Землі, і не лине кудись, як на Піррі, а… Не повіриш!.. Він тут, капітане, крутиться на місці. З годинниковою, розумієш, стрілкою…
Вона оповідала про незрозумілу поведінку зірок та сузір‘їв, намагаючись відволіктись від почутого, а перед очима в неї хтиво вигиналась оголена дівчина в масці. Була та дівчина чомусь товстелезна, з величезними клубами й стегнами, покоцаними целюлітом. Цікаво, яка вона насправді, та Корнелія?
З ранку в кедробабі відчувалось якесь піднесене метушіння. Повітря було по особливому м‘ятним, імла по особливому бурштиновою, а вогники на екрані, здавалось, намагалися випалити його площину зсередини, аби потім спалахнути в повітрі різнокольоровою веселкою.
Веселка, втім, теж була. Вона нависла над величезним деревом, здіймаючись вгору з того місця, де Богдан, під час посадки на Сорору, бачив дивну золотисту вежу. Більше того, з цього самого місця здіймалося ще декілька веселок і різнобарвними струменями феєричного фонтану линули в інші боки жовтого неба. Видиво було не лише урочистим, а й якимсь мультяшним, від чого серце наповнювалось щемкою дитячою радістю.
Мешканці кедробабу великим загоном, з Меру на чолі, простували широким шляхом, прорубаним в неосяжному океані кнопплу. І з лівого, і з правого боку, до нього було метрів із двісті. А оскільки жодного повороту ця широченна траса не передбачала, то Кременчук остаточно впевнився в тому, що саме ці просіки вони бачили з орбіти. І вели вони від величезних дерев до стрімких веж, що гордовито впиралися своїми маківками в купол високих жовтих небес.
Ширина шляхів, наскільки вже знали земляни, мала уберегти тих, хто простував їхньою серединою, від марева пилку кноплу, що здіймався обабіч: був саме сезон його розповсюдження, а безконтрольне вдихання наркотичної речовини властиве було лише бешкетуватим Єресіархам. Велика ж вишина веж сприяла тому, що верхівки цих не тільки храмових, а й сторожових споруд з‘являлися в полі зору за тривалий час до наближення до них.