В цій ситуації першою знову зорієнтувалася Сонька. Вона стрибнула до Кременчука, кинувши меча в бік Зоребора, який із задоволенням перехопив повернуту зброю, випускаючи з рук дурнуватого Меча Безсмертя. Бачили ми оте безсмертя тільки-но!.. А Сонька вже вихоплювала з Богданових рук волохате тільце крчовника і здіймала його над головою.
— Розійтись! Всім розійтись!!! — зарепетувала вона. — Якщо хтось лише порух зробити спробує, я в‘язи скручу вашому Аристасу. Ох, скручу!
А сама сунула, сунула просто на Безлицих, намагаючись дістатись до ряду танкеток, що вишикувались за ними. Жовті балахони завагались. Але завагались якось невпевнено. Богдан відчув це, лихманково думаючи про те, як допомогти голій бомжисі. За Нксу він не переживав. Був певен того, що нічого лихого Такаманохара тому не зробить. А ось Безлиці… Не довіряв чомусь капітан цій гусені, зовсім не довіряв.
Він скоріше відчув, ніж побачив, як один з сорорійців розпочинає висуватись вперед, уповільнено здіймаючи дуло своєї зброї на лінію пострілу. І в цей час щось клацнуло в капітановій голові, а на стерні з нічого виникло ще з десяток Такаманохар з Нксами-Аристасами над головами. Богдан навіть не очікував, що він за один раз стільки фантомів нагородити може. Та ще й живих. Та ще таких, що метушаться не слабко. На вправах з Меру в нього лише речі-фантоми виходили. Щоправда, виходили гарно. Не те, що в Норильцєва.
Справжня Сонька, до речі, теж не очікувала нічого подібного. Вона рвучко повернула до нього своє спітніле обличчя й видихнула з-під пов‘язки:
— Ну, знаєш, капітане, я вражаюсь твоїм талантам. Мови усі він розуміє, телепатує потроху, а тут ще…
Втім, Богдан не менше Такаманохари був вражений власними здібностями. А ще тим, що Безлиций, який вже здійняв свою зброю, вагався лише мить перед тим, як використати її за прямим призначенням. Але цієї самої миті вистачило на те, щоб Богдан з місця плигнув просто на нього, збиваючи його з ніг і ударом навідліг спрямовуючи ствол пістолета в іншому напрямку.
Вогненний згусток майнув крізь одного з фантомів і вп‘явся в стінку барака, пропалюючи її та розбризкуючи вусебіч краплі розплавленого металу. Ах, ти!.. Заряди тут, здається більш потужні, ніж нагорі були. Клуби чорного диму оповили вхід до бараку.
Богдан вирвав зброю з рук Безлицього, перехопив його згином однієї руки за те місце, де мала б знаходитись шия, а другою рукою спрямував дуло пістолета на верхівку балахону, аж заверещавши, як ото Сонька нещодавно:
— Наза-а-ад!!! Всім назад! Крок лише зробите, від вашого кєнаря лише недопалок залишиться!..
А сам заштовхував, заштовхував членів своєї команди в щілину, що утворилась в шерензі Безлицих, спрямовуючи їх до найближчої, вкрай іржавої — треба ж, а раніше золотими здавалися! — танкетки. Зброя Безлицих повільно оберталась услід за ними і Кременчук тоскно розумів, що її ось-ось задіють. Бо наплювати було чомусь Безлицим і на них, і на товариша свого, і, навіть, на Аристаса, Первісного та Правічного. Разом з усією Любов‘ю його. А до танкетки залишалось ще метрів із двадцять.
Хто знає, чим би закінчився цей смертельно небезпечний рейд, якби в тилу Безлицих, що вже майже усі повернулися в напрямку втікачів, не виникло якесь раптове метушіння.
— А-а-ай-я-я-я!!! — галасувала оголена дівчина в пов‘язці не на стегнах, а на обличчі, виринаючи зі смоляних клубів, що вихорилися біля входу до бараку. — А-а-а, кляті Безлиці! Так ото таке ваше Безсмертя, таке?! Та що ж це робиться, лю-ю-юдоньки!.. Та куди ж це ми втрапили, мавпи, скажіть мені? Тож отака їхня Любов, отака?!?
І, вигнувшись в довгому стрибку, Корнелія своїм коротким мечем вже діставала спину одного з Безлицих, що так і не встиг обернутись до неї. Балахон його миттєво заюшився червоною кров‘ю, а дівчина вже вихоплювала в нього зброю і з повороту всаджувала полум‘яні кулі в жовту гусінь, що з невиданою швидкістю розпочала розповзатись по полю. Деякі з гусениць встигали уникнути цих куль, а деякі спалахували вогненними квітками і з несамовитим вереском качалися по стерні. Шмаття полум‘я літало зусібіч і, нарешті, одне з них дісталося таки краю кноплу і той спалахнув миттєво, наче порох, затягуючи усе довкілля чадним чорним димом.
— Корнелія! — тіпнувся було Богдан і отримав стусана від розлюченої Такаманохари.
— Я тобі покажу Корнелію! Ось я тебе!.. Давай швидко до танкетки!
А сама вже застрибала на неї, лантухом кидаючи Нксу попереду себе. Норильцєв плигав слідом, усім тілом притискаючи крчовника до іржавого металу. Лишень Богдан ще тупцював на місці, охопивши за горло свого жовтого бранця й вдивляючись в клуби диму, де, наче бронзова блискавка в чорних хмарах, мигтіло засмагле дівоче тіло.
— Швидше, кому кажу! — крізь старече кахикання заведеного двигуна, прорізався дзвінкий Соньчин голос. — Кинь ти того таргана, кинь!
— Ні-і-і! — хрипів Кременчук, затягуючи жовтий згорток на площину танкетки. — Мені з ним ще поспілкуватись треба! Ох, треба!..
Рипуча машина розпочала набирати швидкість і, брязкаючи усіма своїми з‘єднаннями, посунула до вузької просіки, прочавленій чимось в безмежному морі кноплу. „Танкеткою, — зрозумів Норильцєв, — на якій Сонька сюди дісталась”.
Здіймався вітер. Чорні смерчі диму, з яких іноді вигулькували червоні язики полум‘я, бігли просто за неоковирним транспортом і відставати, здається, не збирались. Навпаки, вони ставали ближчими й ближчими, нагріваючи повітря і вкриваючи усе довкілля їдким сірим туманом. Дихати, навіть крізь ще вологі пов‘язки, ставало дедалі важче й важче.
— Ч-чорт, спечемось тут! — вилаялась Сонька, краєм ока спостерігаючи за тим, як, жестом попрохавши в Ігоря меча, капітан схиляється над Безлицим, знерушеним його хльостким ударом.
„Грохнути його хоче, чи що?” — Норильцєв переводив зляканий погляд з Такаманохари на Кременчука і назад, щосили притискаючи напівнепритомного Нксу до гарячої обшивки танкетки.
Під лезом клинка затріщала жовта тканина: Кременчук зрізав верхівку балахону, особливо не турбуючись цілістю того, що ховалося під нею. А потім, смикнувши відрізаний клапоть вгору, недбало кинув його в полум‘я, що гналося за ними. І на світ білий, чи то — чадний, з‘явився… з‘явилося… З‘явилась, коротше, кошлата голова істоти, яка уявляла щось середнє між мавпою та людиною і при певній фантазії дійсно нагадувала вшляхетнену копію піррянина. Або вкрай здичавілу — земного неандертальця. Було в цій істоті щось і від снігової людини. „Такої, якою її, рідну, уявляють вітчизняні уфологи”, — мелькнуло в Кременчука.
— Так, — крекнув Богдан, — приїхали.
І спробував трохи притримати розкуйовджену кебету, що хилиталася збоку вбік на гойдливій площині танкетки.
— Так, — підтримав його й Норильцєв, — здається, маємо третій різновид розумних істот на одній планеті.
— Або тупик розвитку, — вставила п‘ять копійок і Такаманохара, уся вкрита потом та кіптявою.
— Не знаю, не знаю, — знову прокректав Кременчук. — А, можливо, початок? Того самого розвитку? Хоча, з точки зору сучасної біології, мавпа, наприклад, є тупиковою галузкою еволюції людини.
— Або людина? — кинув Ігор. — З точку зору мавпячої науки… Замкнене коло якесь!
Кременчук зміряв його трохи божевільним поглядом і розпочав щосили гатити долонями по волохатому писку, намагаючись привести до тями колишнього Безлицього.
— М-м-му-а-а… — врешті решт, застогнав той. — Що… Де?… Що… Що ви наробили?… Кляті Єресіархи!.. Світ… Ви світ зруйнували…
— Я тебе зараз зруйную, — вишкірився Богдан, намагаючись не лише втримати „неандертальця”, а й самому втриматись на хиткій поверхні. — Ви, виродки, чого це тут на людьми знущаєтесь?
- І мавпами? — вставив Норильцєв. А Такаманохара промовчала, намагаючись не згубити шляху в чадному смерку. Та й свідомості в ядучій спеці.
— Ц-це… це ви… знущаєтесь… А ми вже сотні років… Опісля війни останньої… Ми лад на Сорорі втримуємо…
— Чим це ви його втримуєте?
— Вірою.
— Цікаво, — втрутилась таки Сонька, — як ця віра… Народ сам в щось намагається вірити, чи ви таки його якось ґвалтуєте на це?
„Неандерталець” розпочав мовчки закочувати очі під лоба. І як би не черговий ляпас Кременчука, обов‘язково б знепритомнів.