— Смерть тобі, трипільський шпигуне!..
— Великий вождь арктів Рама скарає і тебе, і всіх твоїх орійських овець, на горло!..
— Поверта Сварог часу колесо! Мати Сва співа віщим голосом…
— Співай, співай!.. Зараз скуштує твоя пелька гіперборейського заліза!..
— …що приходить час, час жертовності, бути до борні нам в готовності!..
За хвилину стало зрозумілим, що троє хлопців в балахонах, підперезаних широкими поясами, намагаються взяти в облогу четвертого, з довгим волоссям, перехопленим чорним паском, і одягнутого в широку туніку й коротку жилетку, в якій Богдан лише за хвилину впізнав якусь музейну кольчугу.
Цирк та й годі!
Втім, цирк — не цирк, але мечі здавалися справжніми, та й вимахували ними хлопці непогано. Майже професійно вимахували. І де тільки навчились? Особливо вирізнявся отой, в кольчузі, що вправно відбивав напади супротивників, не забуваючи водночас наспівувати якусь баладу про стародавніх слов‘янських богів. Немов молився їм. І від того бійка набувала рис таємничого прадавнього ритуалу, під час котрого довговолосий з небезпечною зміїною грацією струменів поміж балахонів. В інший раз можна було б навіть залюбуватися ним. Але не зараз.
Холодно було ментам в мокрому одязі, та ще й соромно за те, що якесь дівчисько недолуге обвело їх навколо пальця. Нехай навіть і якісь трикутники летючі їй в цьому допомагали. Комарі до того ж…
— А ну, припиніть! — гарикнув Богдан, виходячи, врешті решт, на галявину з притоптаною травою. За ним обачливо вийшов і Погосян. — Що це за ігриська тут у нас такі? Повбивати одне одного вирішили? Очі один одному кортить повиштрикувати, чи що?
Раптова з‘ява справжнього кремезного мента в камуфляжному комбінезоні, з відповідним кашкетом на голові та ще й з автоматом у руках, справила неабияке враження на опівнічних фехтувальників. Не дивлячись навіть на неоковирного гладкого чоловічка, що тупцював за ним. Втім, цей чоловічок теж в однострії був. Ще й ревонув зненацька з-за плеча автоматника:
— Ну, чого мовчите? Відповідайте, гранатові, коли старші запитують!
“Гранатові” трохи ошаліло перезирнулись поміж собою і знехотя поопускали свої мечі. Один з них, вгодований, з дурнуватим пасмом маленької борідки, приклеєним до зовсім хлопчачого обличчя, вийшов наперед.
— А що? — спитав у свою чергу. — Ми що, комусь спати заважаємо? Акустичний режим порушуємо, чи що?
— Хто це “ми”? — не піддався на провокацію Кременчук. Не ніч, а дитячий садок якийсь: спочатку — Сонька, тепер — оці.
— Н-ну, — розпочав було невпевнено хлопець з борідкою, але враз немов схаменувся й гордовито скинув голову, рвучким порухом прикладаючи до лоба, а потім опускаючи свого меча, — дозвольте відрекомендуватися: Арктросс Білосніжний, когорт першої Мангазейської дружини Його Зоресяйної Величності Трисмегістора всея Гіпербореї Рами Вишнього Трійного та святиться ім‘я його серед усіх материків Атлантичних, Надполярних та…
Не дивлячись на пишні титули, з кожним словом пиха клаптями злітала з пана Арктросса, бо принципово не титулований Кременчук впритул буравив його своїми, вкрай роздратованими, очиськами. Не сприяв цій грі капітан водної міліції Богдан Кременчук.
Врешті решт, зовсім вже невпевнено, хлопець закінчив:
— А це, — кивок праворуч, — Кригобій Нестерпний, мій перший заступник, пальчак-маніпул. А ото, — кивок ліворуч, — сотовий ар’єргардний Ду Гін Навіжений…
Арктросс пару разів кахикнув і затих.
Богдан мовчки перевів погляд на четвертого хлопця з довгим волоссям, що завмер трохи осторонь трьох „гіперборейців”. Той правильно зрозумів його погляд, відповівши на нього просто й зі смаком:
— Зоребор Сталева Десниця, гіперон розвідницького загону гременецького нуклону Вільної Оріяни…
— Тьху ти! — не стримався за спиною Богдана Погосян.
— Нишпорка ти клята, шпигун смердючий, а не розвідник! — визвірився на нього Арктросс. — Навіть взнавши за наш ар‘єргард ваші вівці нінащо не здатні!
— А оце ми вранці з‘ясуємо, коли перша лава оріїв на Чоломай висадиться і…
— Ша! — наче прицвяхував Богдан до дерев, що оточили улоговину, початок чергової, хоча й словесної, баталії, а потім люто прошипів, переводячи злі очі з одної постаті на іншу: — А тепер — те ж саме, але українською!
Першим його зрозумів Зоребор. Котрий — Сталева Десниця. Кмітливий хлопець.
— Та це… — пересмикнув він плечима, засовуючи свій короткий меч в дерев‘яні, вкриті хитромудрою різьбою, піхви, що бовталися в нього на поясі. А потім трохи потупцював на місці ногами, взутими в дещо, яке нагадувало щось середнє між давньогрецькими сандалями та російськими личаками. — Та це… — повторив. — З Гременця ми. Клуб історичних рольових ігор „Оріон”. Зараз відпрацьовуємо навалу гіперборейців з Арктиди на Трипілля Оріяни. Мене Ігор Норильцєв насправді звуть. — Це „насправді” прозвучало якось запитально, наче хлопець не зовсім довіряв цьому терміну. — Я за тиждень чотирнадцяту школу закінчую. В політех наш поступатиму. А це, — він повернув голову до своїх нещодавніх супротивників, — друзі мої: Артем Бутейко, Єгор…
— Тьху ти! — перебиваючи його, знову почулося за спиною Богдана і Едгар Фрунзикович, висунувся до багаття. — А ну, дай, — простягнув він руку до меча одного з хлопців.
Арктросс, в миру — Артем Бутейко, розгублено подивися на друзів, а потім таки віддав свою зброю Погосяну. Той обережно зважив її на руці, провів пальцем по лезу, а потім зненацька, не розвертаючи корпусу, вдарив нею по гілці акації товщиною не менше, ніж в два пальці. В червоній, від багаття, напівтемряві щось вискнуло і гладенько обрубана гіллячина впала Богданові під ноги.
— Тьху ти! — третього разу за дуже короткий час сплюнув Погосян, обертаючись до напарника. — Та це ж справжня холодна зброя! — І раптом вибухнув: — Під статтю захотіли, чортові діти? Повбивати одне одного захотіли, мельхіорові? Ось зараз ми протокол-то складемо! Будуть вам інститути!.. Буде вам від батьків!.. Вам що, робити нема чого? Нема?!? До іспитів треба готуватись, а не в ігри дурні гратись!..
— Зараз іспитів немає. Зараз — співбесіди, — зауважив Артем. — А ігри мають сприяти. Тобто, проходити в реальних умовах і з реальною зброєю для отримання відчуття…
— Фентезі — сила, сайнс — могила, — зненацька тоненьким голосом кукурікнув Єгор, прізвища якого менти так і не почули.
Богдан не знав, що то воно таке „сайнс”, але так досвідчене зиркнув на хлопця, що той рвучко посунувся назад, ледь не обпаливши свій зад полум‘ям багаття.
— Отже, громадяни гіперборейці, отже, панове орійці… — розпочав було Кременчук, але початок його виваженої фрази так і залишився незакінченим.
В небі, із західного боку Чоломаю, там, де це небо здавалось найчорнішим і в напрямку якого зник загадковий літак, зненацька щось гучно зашипіло й спалахнуло величезною, у напів-Дніпра, електрозварювальною дугою. У Богдана навіть в очах заломило. А опісля, тоді, коли та дуга вже згасла, полум‘я багаття здалося йому неприродно тьмяним. Якимсь картонним здалося йому полум‘я багаття. Дива цієї ночі тривали й надалі. Чи то літак той бісовий таки долітався?
— Ух ти!.. — вражено видихнув хтось з хлопців, спостерігаючи за тим, як вдалині розпочали зблискувати якісь мертвотно-блакитні блискавиці, кидаючи сталеві відлиски на ошелешені обличчя.
В західному напрямку щось відбувалось. Початкове гучне шипіння вже розсипалось на затухаючи відлуння-жевринки. Але звідти знову й знову виплескувалось якесь дзижчання, що чимось нагадувало оте, нещодавнє, яке линуло понад нічним Славутою.
Кременчук мигцем перезирнувся з Погосяном і суворо глипнув на хлопців:
— Так, лицарі гучного образу, наказую: усю зброю скласти докупи й не торкатися до неї. Це — по-перше. По-друге, самим сидіти в курені й носу з нього не висовувати. — І вже на бігу, чавкаючи мокрими черевиками, з іншого боку галяви, кинув через плече: — Зрозуміло?
Відповіддю йому була насторожена мовчанка.