— Зрозуміло чи ні, бурштинові? — гарикнув позаду Погосян. Значно так гарикнув. Зі знанням справи.
— Так! — тонесенько пискнув хтось з хлопців. Єгор, мабуть.
Але Богданові дуже хотілося почути отого розвідника орійського. Зоребора, чи як там його? Ігоря Норильцєва, коротше. Але той мовчав.
Втім, думати про хлопця було вже ніколи. Бо по обличчю раптом захльостало невидиме віття. Бо за руки міцно хапалося колюче гілляччя. Бо ноги постійно втрапляли в якісь байраки. А попереду спалахував блідий диявольський вогонь, до якого стрімголов ломилися крізь дурнувату ніч два вельми дужих і вельми роздратованих чоловіки.
На беріг вузької затоки, про яку згадував Погосян, менти буквально вивалилися з густого підліску, злі, з обідраними в кров обличчями і з непереборним бажанням поставити крапку в усьому тому неподобстві, що відбувалося навкруги. Вивалилися вони, значить, і вклякли.
Просто поряд із берегом в чорнющу воду затоки був вплавлений катер рибнагляду, як те і передбачав Едгар Фрунзикович. З борту його мертвою зміюкою звисала обірвана мотузка, а надувного човна видно не було. Згубила десь човна клята Сонька! А сам катер, через те, що відображення його у воді не було видним, здавався якимсь білим кашалотом, таким собі Мобі Диком, завислим в грузькому чорнилі безмежного простору. Але не ця сюрреалістична картина вразила Погосяна й Кременчука.
З верболозу, в який впирався кінець порівняно вузької затоки, виглядав опуклий сріблястий бік якогось великого апарату. Більша частина його ховалася у воді, а те, що знаходилося зовні, було схожим з їхньої точки огляду на борт літака середнього розміру, ретельно прихованого поміж дерев під віттям верби. Лише чорний отвір входу контрастно вирізнявся на ртутній поверхні. А не віддалік від нього…
Богдан почув, як позаду перелякано гикнув Погосян.
Не віддалік від входу метушились дві істоти з лискучою, такою, що світилася в темряві люмінесцентним сяйвом, шкірою. Або в трико, які нагадували ту шкіру. Ще щось невиразне, як здалося Кременчуку, метушилося всередині захованого „літака”. Істот з люмінесцентною „шкірою” в цілому можна було б прийняти й за людей, якби не величезні фасеточні очі, розташовані майже по боках їхніх, не менш великих, голів з якимись дурнуватими вусиками на самих маківках. Тобто, ні дати, ні взяти — люди з головами комах.
„Комахи” плигали, бігали, перекочувались по землі, намагаючись не втрапити під біло-блакитні промені, якими цілили в них трійко інших істот, котрих зопалу міліціонери й не помітили.
Та й важкувато було їх помітити. В чорних комбінезонах, які майже повністю зливалися з тінями, що мелькотіли на узбережжі затоки, вони начебто вистрибували з пітьми, аби за мить знову зникнути у ній. А за ту мить, що вони матеріалізувались на березі, „чорні комбінезони” з роботоподібними головами на прямокутних плечах встигали кинути пару-трійку в’юнких променів з кострубатих пістолетів, стиснутих в їхніх, не менш кострубатих, руках.
Загалом, цілковита тобі феєрія фантастичної бійки не менш фантастичних істот з якогось там серіалу про „Зоряні війни”. Це вам не іржавим фентезійним залізяччям вимахувати!
Режисера, втім, цього епізоду ніде не спостерігалось. Самі тобі персонажі з бутафорськими ліхтарями, замаскованими під чудернацькі бластери.
Певною мірою, саме так подумав Кременчук, ґрунтовно висуваючи свою кремезну постать на оперативний простір узбережжя.
— Агов, ви, рольовики недороблені, щоб вас!.. Як же ви мене дістали! Одні з минулого аж ніяк видертись не можуть, іншим в сучасності жити, чи бачите, знудило. Що, я за вас цю сучасність облаштовувати буду? — спитав Богдан. А потім загорлав аж на напів-Чоломаю: — А ну, стояти де стоїте, панове інопланетяни! А то без солодкого залишу! Дитячий садок, розумієш…
На узбережжі настала якась раптова тиша, котру не порушував, а лише підкреслював тихесенький плюскіт води біля борту катера.
Погосян незвично невпевнено тупцював позаду Кременчука.
— Сонько! — гукнув Богдан вбік рибнаглядовського плавзасобу. — А ну, вилазь, нечисто сило! Годі тут забавками бавитись!..
І раптом відчув, що крихка рівновага, яка настала було на узбережжі у мить їхньої з‘яви, розпочала порушуватись. Швидко й безповоротно. Наче низка поставлених руба кісточок доміно опісля падіння першої з них. Спочатку сяючі “комахи” синхронно позадкували в бік входу до апарату, присипаного верболозом. Потім двійко “чорних комбінезонів”, по-механічному здіймаючи ручиська з кострубатими “бластерами”, загрозливо посунули на них, а третій, з грацією кронбалки розвертаючи свій корпус, рушив до Кременчука. “Бластер” в його руці був спрямований просто на нього.
— Ух, ти!.. — вражено почулося десь збоку і Богдан краєчком ока побачив, як з чагарів висковзнула гнучка постать у кольчузі, накинутій на коротку туніку. Зоребор, здається… Чи як там його?…
А потім, наче ставлячи крапку в першій фазі розпочатого ворушіння й стрімко перетворюючи його на довершений безлад, звідкись здалеку — Богдан навіть не зрозумів, звідки — у ніч вгвинтився Соньчин крик:
— Куди-и-и!?! Куди вас прине-е-есло!.. Тікайте, тікайте, звідси-и-и…
Крик зненацька обірвався, наче захлинувся. В нього ще встигло зануритися чергове шипіння променів зі “зброї”, яку тримали в руках ті двоє “комбінезонів”, що сунули на “комах”. Останні ж кинулись врізнобіч і промені розсипалися на мертвотні іскри, вдарившись об сріблясту поверхню чогось, вкритого верболозом. Втім, здається, одну з “комах” таки зачепило. Бо вона якось дивно підстрибнула, крутнувшись в повітрі, і розпочала валитись на чорну траву. Шкіра її розпочала стрімко тьмяніти, а поверх неї з‘явився легенький серпанок. Чи димок? Інша “комаха” кинулась було до неї, але була зупинена новою серією бластерних променів.
В цей же час “комбінезон”, що цілив Кременчука, розпочав розвертати свій корпус в бік хлопця, що захоплено вигулькнув з лісу на берег.
Усе відбувалось миттєво.
Ствол “бластера” вже знайшов нову ціль.
А за спиною Богдана почулося якесь вовтузіння і гладкий Погосян, сопучи й чомусь постогнуючи, зненацька великим переляканим ведмедем вивалився на вузьку смугу поміж берегом та чагарником.
— Наза-а-ад!!! — краяв повітря крик Соньки.
Кременчук навіть нічого ще зметикувати не встиг, а вірменин вже підпірнув під ствол “бластера” і, опинившись на прямій поміж ним та хлопцем, кинувся на рольовика. Та й, вже в падінні, завалив Ігоря-Зоребора просто в кущі, прикриваючи його своєю широченною спиною.
Втім, впасти він не встиг.
Вірніше, не встиг впасти вцілілим.
Бо блідо-синявий промінь уп‘явся в ту саму широченну спину, вивертаючи з неї разом з обпеченими — аж зашкварчало! — м‘язами тваринний крик нелюдського болю. Який поступово переріс у вологий хрип, навіки злитий з нажаханим репетуванням хлопця.
Одяг на Погосяні спалахнув, а в повітрі якось миттєво запахло горілим м‘ясом.
Скам‘янілого Богдана немов розчаклували. Боляче й раптово. Так раптово, що первісні інстинкти так і не встигли перетворитися хоч на якісь думки.
Мовчки, без галасування, і від цього враз ставши набагато небезпечнішим, Кременчук кинувся просто на чорну постать, що завмерла в півоберту до нього. Та розпочала було розвертати руку з дивною зброєю в бік мента, але явно не встигала закінчити цього руху. Час немов застиг. І в ньому, важелезному й грузькому, лише Богдан зберігав здатність до різких порухів.
Ось він рвучко здійняв автомат і довга черга майже впритул вгатила по “чорному комбінезону”. Кулі задзенькали, вдаряючись об щось тверде й відлітаючи вусебіч. Складалось враження, що тіло зловісного стрілка, який поцілив Погосяна, було вкрито лицарськими латами. Або металевим скафандром. Тіло тіпалося на місці, але не падало. Через те Кременчуку довелося у стрибку, боковим ударом ноги, щосили вкарбувати в нього каблука свого мокрого армійського черевика. Допомагаючи тим самим “комбінезону” впритул познайомитись з піщаним ґрунтом узбережжя. А сам Богдан, вперекидь, вже кидався до Едгара Фрунзиковича, збиваючи з нього полум‘я та й тягнучи до прихистку низенького чагарнику.