Пляма долі зненацька сіпнулась якось по особливому сильно і щось процокотіла. Цокіт цей нагадував швидку фразу, мовлену китайською. Чого це воно?
Сонька здригнулась від несподіванки і спробувала трохи підняти „світляка”. Богдан з Ігорем мовчки спостерігали за нею. Істота повернула голову до Соньки і слабким порухом здійняла руку, вказуючи кудись над головою Зоребора. На ній, до речі, було п‘ять пальців. Богдан зиркнув у тому ж напрямку і йому здалося, що на стінці у вказаному місці спостерігається якась опуклість. Зробив туди крок і протягнув до опуклості руку.
Щось задзижчало.
Шарудіння за дверима вже явно підсилювалось і набувало загрозливих ноток.
А за спиною Соньки розпочали відчинятися інші двері, що відкривали шлях кудись до нутрощів апарату. В перспективі цих нутрощів можна було розрізнити щось, схоже на коридор, який впирався в нагромадження приладів.
„Світляк” щось знову процокотів і слабко махнув рукою в тому напрямку. Сонька підхопила його під пахви й потягнула туди. Нерухомий до того Норильцєв, раптом підхопився і кинувся їй на допомогу. Знайшов приклад для наслідування! Богдан хотів щось сказати з цього приводу, але стримався і сам мовчки посунув за дітлашнею.
Дітлашня плакала. Ігор гучно схлипуючи і часом розмазуючи рукою по обличчю кров з носу, розбитого Богданом. Сонька — намагаючись стримуватися, і до не можна закусуючи нижню губу. Та-а-ак, пішла реакція!.. Ранувато. Кременчук просто фізично відчув, що йому до останнього треба тримати себе в руках.
Шарудіння за спиною стрімко перетворювалося на скрегіт.
Звідкись потягнуло якимсь чадом. „Світляк” щось процокотів. Люди пришвидшили своє пересування і за півхвилини опинились в круглому приміщенні, до якого вело ще декілька дверей. Посередині приміщення стояв, теж круглий, стіл, вкритий безліччю великих і маленьких пластинок. Від цього його стільниця нагадувала панель величезного і незрозумілого приладу. А по периметру приміщення, майже під самою його опуклою стелею розташувався ряд чогось, схожого на прямокутні ілюмінатори. А ще від столу, зникаючи в одному з проходів, тягнулися товстелезні дроти.
Чимось вони здалися Богданові знайомими, але розмірковувати над цим не було часу. Бо сморід чаду з явним карбідовим присмаком ставав все відчутнішим. А скреготіння зовні підсилювалося, не дивлячись на зачинені за Кременчуком двері відразу ж опісля того, як він разом із дітлашнею ввалився до круглого приміщення.
„Світляк” щось процокотів і Сонька турботливо схилилась над ним, начебто розуміла Сонька оте цокотіння. Втім, сам Кременчук вже запам‘ятав рефрен „цуй сонь”, який дуже часто повторювався „світляком”. Якби ще знати, що воно означає! А дивна істота з фасеточними очима вже вказувала на одне з трьох крісел з високими спинками, що розташувалися навколо столу на рівній відстані одне від одного. І якось дивно застогнала. Вочевидь, їй ставало все гірше й гірше. А потім, коли Сонька з Ігорем таки вмостили її в крісло, зненацька рвучко, з останніх сил, вдарила по одній з пластин і…
І, по-перше, уся стільниця відразу замерехтіла різнобарвними вогниками.
І, по-друге, загрозливий скрегіт відразу розпочав зникати в зростаючому виску.
І, по-третє, в прямокутних ілюмінаторах, що розташувалися під стелею, відразу відчувся якийсь рух, а підлога раптом здригнулась під ногами.
А, по-четверте, виск зненацька обірвався, підлога завмерла на невловиму мить, а потім рвучко стрибнула вгору, розкидаючи людей в усі боки та й водночас переповнюючи свинцевою і болючою — до темряви в очах! — вагою кожну клітину нажаханих тіл. А враз знесиленого „світляка” усього перекособочило в кріслі з високою спинкою, в котрому він тримався якимсь дивом, на відміну від розпластаних на долівці людей.
Богдан рипів зубами, намагаючись вгамувати тваринний жах, що буквально розчавлював кожну клітину його тіла. Як і нещодавнє, раптово закінчене, перевантаження. Саме ж це тіло зараз пливло в повітрі, повільно пересуваючись над ледь опуклою поверхнею величезної блакитної планети, деінде вкритої клаптями піни білявих хмар.
Гременець, Чоломай, Дніпро, вся Україна, залишились на темному боці Землі. На цей же бік планети повільно впливав ранок, синяве вливаючись в блакитну височінь з розпеченим до біла серпанком обрію і, не поспішаючи, втягував за собою в цю саму височінь напружене тіло капітана Кременчука.
Це було по нелюдському урочисто.
Це було по нелюдському жахливо. Не мала права людина на такі космічні відчуття. Не доросла ще. Навіть в божевіллі своєму не доросла.
Але планета, не звертаючи увагу на перелякану земну істоту, продовжувала урочисто випинатись на великому екрані, вкарбованому, виявляється, в самий центр круглого столу. В ілюмінаторах, що розташувались над ним, змерзала чорна крига простору з мертвими непорушними зірками, вмерзлими в неї.
До болю заплющивши очі, Богдан легенько вдарився об цю кригу і його тіло мляво попливло до протилежного ілюмінатора. Борюкатись було не варто. Це він зрозумів ще з півгодини тому. Відразу опісля того, як виламування усіх кісток тіла оскаженілим перевантаженням зненацька змінилось затерплістю невагомості.
І затерплістю розуму.
“Цікаво, — тихесенько виплеснулась крізь переляк тіла невиразна думка, — як я з боку виглядаю? Сплю на ліжку, наколотий антидепресантами, чи просто валяюся десь на Чоломаї?” В тому, що до нього таки повернулось оте кляте застаріле божевілля, з якого він ледве викараскався опісля загибелі доньки, Богдан не сумнівався. Бо не могло, не могло існувати в реальному світі ані істот з фасеточними очима, ані дивовижної променевої зброї, ані літальних апаратів, що за лічені хвилини викидають тебе на орбіту Землі. Не могло!.. Напівзабуті галюцинації з інопланетянами набули здатності до повернення.
Це був кінець. Кінець усьому. Роботі, кар’єрі, сподіванням. Це життю кінець був.
— За кінець спинки спробуй вхопитись, — почувся голос Такаманохари. — Ось так, ось так… Там ремені мають бути… Та не швиди ти!.. От вже нетерплячий!
Кременчук затримав дихання й рвучко розплющив очі. Осторонь екрану з блакитною Землею на ньому, Ігор-Зоребор намагався вмоститись в одному з крісел, висячи головою вниз і тіпаючи вгорі ногами. Відносно, відповідно, положення самого Богдана. Сонька керувала його маневрами, міцно тримаючись за спинку іншого крісла. Того самого, в якому мерехтів згасаючою шкірою поранений “світляк”, міцно припнутий до нього чимось, що нагадувало напівпрозорі ремені безпеки. І коли встигла?…
Нарешті, Ігор, відсапуючись, наче після важкої роботи, вмостився й собі. Сонька глипнула вгору на Богдана, що як раз пересувався над нею, і кинула:
— А ти чого розлітався?! Роби, як він!
Голос її аж бринів. Чи то від незрозумілого болю, чи то від цілком зрозумілої розгуби.
Богдан знову заплющив очі.
— Тьху ти!.. — злісно почулося в темряві, а потім цю темряву сколихнуло якесь шарудіння. — Тримайся, друже, тримайся!.. Йох, як же вони тебе… Та за що ж вони тебе?… Тримайся…
І це, наповнене пронизливим стражданням “тримайся!”, так нагадало Богданові його власні слова, розпластані зовсім недавно над тілом вмираючого Погосяна, що він знову розплющив очі. Не має права людина від смерті відвертатися. Якщо, звісно, вона є людиною.
Очі, до речі, розплющив він вчасно. Бо на екрані, який повільно пропливав під ним, на тлі закрутистих хмар якогось циклону, що пересувався над… “Флорида, здається”, — намагалось згадати мапу світу щось, ще остаточно не збожеволіле, всередині Кременчука… Коротше, над цією самою Флоридою з‘явилася малесенька цяточка, яка, втім, доволі швидко зростала, набуваючи форми чорного трикутника. Який рухався вперед своєю основою. Ніхто, окрім Богдана, ще не бачив його. Та й те, чи він сам насправді бачив цю картину, було під великим запитанням.
Внизу почулося слабке, на межі чутності, цокотіння. По тілу „світляка” ще пробігали брижі люмінесцентного сяйва, але раз у раз вони слабшали й слабшали. І шкіра істоти ставала тьмяною й зморшкуватою, схожою на шкіру ящірки, та ще й вкритою дрібнесенькою лускою. Доволі неприємною шкіра ставала.