— Ви ще й досі не спите, пане Вілбі? Невже і ви, чорт забирай, любите вештатися вночі? Будьте обережні! Через кілька днів патрулі з «Селезня» прочісуватимуть Уайтхейвен, і було б дуже неприємно, якби ви потрапили до їхніх рук.
— Патрулі! — збентежено промовив Вілбі. — Що, капітане Пленкетт, їм робити у нашому місті?
— Те саме, що і в інших містах: кораблям його величності потрібні моряки.
— Невже «Селезню» потрібні моряки?
— Та ні, чорт забирай! — заперечив Пленкетт. — На борту «Селезня» є сто тридцять спритних хлопців, і цього досить для служби у внутрішніх водах. Але за кілька днів сюди мають прибути на допомогу нам кілька фрегатів — їхні екіпажі укомплектовані тільки наполовину. Ходять неймовірні чутки, ніби філадельфійські заколотники збираються послати в Європу свої кораблі, можливо навіть під командуванням самого Поля Джонса, найжорстокішого з морських розбійників. Це налякало всіх.
— Поль Джонс, — вигукнув із сміхом капітан піратів, міцно стискуючи руку Вілбі, — це небезпечний головоріз, перед яким усі тремтять.
— Хіба що боягузи та старі баби обох статей, — з презирством промовив Пленкетт. — Хай він тільки з'явиться тут, і йому вже не вдасться більше лякати людей. Дай, боже піймати його.
— Це зовсім не виключено і може статися швидше, ніж ви гадаєте, — зауважив Джонс визивним тоном.
— Що ви хочете цим сказати? — пильно глянув на нього англієць. — Що вам відомо про Джонса і хто ви?
— Я служу першим штурманом на кораблі пана Вілбі «Ранкове сонце», — не змигнувши оком, сумирно відповів пірат. — А щодо Джонса, про якого я тільки-но, ваша милість, говорив, то я собі так думаю. Якщо піратські кораблі й справді збираються напасти на Англію, цього слід чекати саме тут, у протоці, де торговельний флот не має ніякого захисту і де панує надто вже безпечний настрій.
— Он як, — промовив Пленкетт, уважно придивляючись до співбесідника. — Розумні слова, юначе. Ви подобаєтесь мені і, незважаючи на вашу молодість і досить тендітну фігуру, я схильний думати, що ви путящий моряк. Якщо у вас є бажання служити на королівському судні під моїм командуванням, то ви одразу можете стати помічником штурмана з перспективою дальшого просування по службі.
— Мені б хотілося обміркувати цю пропозицію, ваша милість, і якщо пан Вілбі не заперечуватиме, то я завтра відрекомендуюсь вам на борту «Селезня».
— Чудово, — сказав задоволено Пленкетт, — приходьте, і ми разом зловимо Поля Джонса, якого ви так боїтесь. Ось побачите: яким би страховищем не був цей розбійник, наш «Селезень» проковтне його, наче муху.
Сказавши це, Пленкетт попрямував вулицею, а Джонс, посміхаючись, промовив:
— Кажу ж вам, пане Вілбі, завтра, ще до заходу сонця, я на борту «Селезня» запропоную капітанові Пленкетту свої послуги.
— Ось мій дім, — пригніченим голосом промовив купець, — заходьте, капітане.
На стук клепачкою їм відчинила молода вродлива служниця. її заспане, надуте обличчя свідчило, що вона незадоволена пізнім приходом хазяїна. Дівчина уважно придивлялась до незнайомого гостя, освітлюючи його ліхтарем.
— Відчини верхню кімнату, Поллі, — звелів господар, — розпали вогонь у каміні та принеси нам чого-небудь поїсти.
— Будь ласка, не турбуйтесь пане Вілбі, — чемно втрутився Джонс. — Нехай це гарненьке дівча, що стомилося від цілоденної роботи, йде собі спати. Проведіть мене до ваших покоїв. Ви ж знаєте, що часу в нас обмаль і нам треба якнайшвидше уладнати справу.
— Але, капітане, — Вілбі аж тремтів з переляку, — я вважав, що Поллі… мені не хотілося б, щоб ми отак… наодинці…
— Що ви, пане Вілбі, — засміявся Джонс. — Невже ви хочете, щоб оце тендітне створіння приєдналося до нашої компанії? Гляньте, як зашарілася ваша служниця. Вона не хоче залишатися з нами, і це її право. А тому відпустіть її. Якщо ж вам хочеться неодмінно почастувати мене, то я не відмовлюся од склянки вина.
— Внизу, у вашій кімнаті, є дві пляшки вина, пане, — роздратовано промовила служниця. — З вашого дозволу, на добраніч, пане.
Грюкнувши дверима, вона пішла, а Джонс потягнув Вілбі в іншу кімнату. Зухвальство Джонса викликало в купця все більший жах, тому він з рішучістю відчаю промовив:
— Нарешті ми дома. А тепер, пане, робіть, що задумали: вбивайте мене чи грабуйте, тільки швидше.
— Схаменіться, пане Вілбі! Невже ви не вірите моєму слову? — озвався Джонс. — Зі мною ви можете почувати себе безпечніше, ніж у бога за пазухою, якщо ви, звичайно, додержите свого слова.
— Що я повинен зробити? — тихо спитав Вілбі.