Він проскакав повз кількох кавалеристів. Раптом хтось із них, уважно стежачи за наїзницею, вигукнув:
— Глядіть-но! Ця жінка тримається в сідлі із спритністю циркача. Нас обдурено — це шпигун!.. Вперед! Навздогін! За мною!..
Усі енергійно пришпорили коней, і погоня почалась. Пролунали револьверні постріли.
Кулі, пущені на повному скаку, рідко коли влучають у ціль, і все-таки вони свистіли біля самих вух втікача.
«Хай йому чорт! Діло наче йде на гірше», подумав Зірвиголова, пригинаючись до шиї коня.
Кінь домчав його до передового окопу, до стінки якого тулилися шотландці. Двоє з них спробували перегородити шлях штиками. Але Зірвиголова з незбагненною силою і спритністю примусив коня одним кидком перескочити окоп, залишивши позаду солдатів, штики — все!
— Вогонь! — скомандував командир шотландців.
Загриміли сотні пострілів. Проте, як завжди буває в таких випадках, стрільці, поквапившись, лише похизувалися один перед одним своїми промахами.
А тут і бури, з свого боку, зчинили стрілянину, і наш бідолашний Зірвиголова опинився між двох огнів.
Друзі-бури були зараз для Жана страшніші, ніж вороги-англійці.
Як подати їм знак, що він свій? Як припинити цю стрілянину, що при казковій влучності бурів може стати для нього згубною?
У нього немає білої хустини. Але в нього є чепчик! Зірвавши його з голови і тримаючи за одну з зав'язок, Жан почав шалено розмахувати ним на знак своїх мирних намірів.
Емблема миру припинила вогонь.
І вчасно! До трансваальських ліній лишалося всього триста метрів. Поранений у груди, кінь капітана Зірвиголови захрипів і став припадати на ноги. Ще хвилина — і він впаде. Втікач скочив на землю, зірвав з себе жіноче плаття і з'явився перед бурами у шерстяній сорочці і засуканих до колін штанях. Вій зберіг тільки чепчик, цю єдину приналежність свого жіночого одягу, і крутив ним, наче пращею.
Так добіг він до траншеї, де його дуже непоштиво схопили руки друзів.
— Хто ти? — добре струсонувши його, спитав зарослий аж до очей бородатий гігант.
— Капітан Зірвиголова, командир розвідників.
— Брешеш!.. А пароль знаєш?
— Йолоп! Ти, може, думаєш, що англійці сказали його мені? Мені пароль невідомий, а зате я знаю марш розвідників.
І дзвінким голосом він почав веселу пісеньку, що пролунала далеко в окопах, викликаючи посмішку на похмурих обличчях бурів.
А десь за дальшим насипом землі молодий смішливий і дзвінкий голос підхопив приспів:
І в ту ж мить, чоловік п'ять-шість покидали свої окопи і бігом кинулися до Жана Грандьє.
Той, хто біг попереду, вигукнув, усе ще не вірячи своїм очам:
— Зірвиголова! Хазяїн! Воскрес? Живий?.. — і, впавши в обійми втікача, заридав.
— Фанфан! Любий Фанфан! — вигукнув командир Молокососів. — Невже це ти?
— Атож, я… ти… ми… Не звертай уваги, хазяїне! Реву, наче теля… Знову разом! Радість, розумієш, радість душить!.. Ти живий, живий!..
— Але як же ти тут опинився під Кімберлі, старий Фанфан? Я ж залишив тебе під Ледісмітом.
— Потім розповім, тепер ніколи. Хіба не бачиш? Усі наші збігаються… Почули пісеньку. Жан-П'єр, Жан-Луї і просто Жан, і бури — Карел, Еліас, Іоріс, Манус, Гуго, Іохім…
— А я? Про мене забули? — вигукнув якийсь хлопчисько, кидаючись, як Фанфан, на шию юному капітанові.
— Та це ж Поль Поттер!.. Поль! — обняв його зворушений Зірвиголова.
— А ми непогано попрацювали, поки тебе не було, — сказав син розстріляного бура, грюкнувши об землю прикладом свого карабіна з шестикутним отвором великого калібру.
Це була солідна зброя рідкісної сили і влучності — старовинний і страшний «роєр», з яким досі ніяк не можуть розлучитися старі мисливці-бури.
— Ну, що ж? Чи друг я вам тепер, чи ні? Чи командир Молокососів, чи вже ні?
— Друг, друг! Командир!..
— То чому ж мені не дають рушниці з патронами? Боротьба за незалежність обох республік не закінчена. Попереду ще багато жорстоких випробувань…
Кінець першої частини
ЧАСТИНА ДРУГА
БОРОТЬБА ВЕЛЕТНІВ
РОЗДІЛ І
Знову бій. — Усі в хакі. — Що таке хакі? — Знову шотландці. — «Роєр» Поля Поттера. — Білі шарфи. — Дванадцятий. — Без страху і докору. — Смерть сміливця. — Поразка. — Марні умовляння. — Псалом. — Пророцтво.
Обидві армії — бурів і англійців — стояли під Кімберлі. Сутичка між ними була неминучою. Лорд Мітуен мав намір визволити місто, обложене військами Кроньє, а Кроньє готувався непохитно захищати свої позиції.
Англійська регулярна армія так само, як і добровольча армія [42] бурів, спішно закінчувала останні приготування до бою. Над обома таборами нависла зловісна тиша, як завжди перед ураганом бою.
Бури, ці свідомі противники наступальної стратегії, усі свої сподівання покладали на оборону.
Добре прикриті скелями, пагорбами і окопами, бури спокійно чекали англійців, уважно стежачи за кожним їх рухом.
І все-таки добровольці були трохи спантеличені. Їх ворогів наче підмінено. Куди поділися білі каски, султани на шоломах, яскраві мундири і шкіряна амуніція англійців! Наче крізь землю провалились мідні і жерстяні воїнські брязкальця. Не лишилося й натяку на яскраві кольори: ні сліду білої, чорної або іншої різкої барви. Тьмяний, побляклий стрій англійської піхоти рухався на бурів якимсь розпливчастим громаддям. Що б це значило?
Фанфан, лежачи поруч із Зірвиголовою, знайшов влучне слівце для характеристики цієї дивної зміни в англійській армії:
— Можна подумати, що англійчики викупалися в патоці. Га, хазяїне?
Зірвиголова засміявся:
— Вони одержали форму хакі.
— А що таке форма хакі? Поясни, якщо можеш, поки не почалася бійка.
— Ну, що ж, це зовсім неважко. Англійці, щоб стати менш помітними для занадто вже зірких очей наших друзів-бурів, ввели нову форму кольору чи то іржі, чи то іспанського тютюну. Цей тьмяний колір диких каштанів майже зливається з землею, ось чого війська на великій відстані стають невидимими. Тим більше, що в них пофарбоване в колір хакі геть усе: шоломи, каски, куртки, штани, ремені, ранці, піхви шабель і штиків, ковдри, фляги, гетри і патронташі. Тому, куди б ти не кинув оком, воно всюди натрапить на однотонне тьмяне забарвлення, ніщо не звертає на себе уваги.
— Хитро придумано! Та коли вже пани англійчики взялися за це, чому б їм не пофарбувати собі за одним заходом руки і обличчя? Оце був би маскарад!
— Ти думаєш, що жартуєш? Не знаю, чи дійшли вони справді до того, щоб фарбувати обличчя і руки, але в санітарному поїзді розповідали, що білих і сірих коней перефарбовують на хакі.
— А чому б не пофарбувати і полкових собак? Тоді хакі став би національним кольором англійців.
Національним кольором?
Так, це правильно! Фанфан мав рацію. Перетворивши армію на одну тьмяну пляму, хакі знебарвив і всю англійську націю. За якихось кілька днів цей колір став символом крикливого, брутального, неспокійного і кровожерливого імперіалізму,