З гнучкістю кота і спритністю акробата Жан почав дертися на гору каміння; але перед тим як стати на її вершок, він, припавши до каменів, озирнувся. Тиша, дуже, проте, відносна, мало заспокоювала його.
Раптом він здригнувся: за п'ять кроків, обличчям до берега, стояв, спираючись на рушницю, англійський солдат, його силует чітко вимальовувався на фоні ясного неба. Зірвиголова розрізнив навіть головний убір: фетровий капелюх з піднятим по-мушкетерському лівим бортом. Такі капелюхи носили волонтери англійської піхоти.
Що ж, знову повзти вниз по камінню, яке під ногами хитається і зривається в річку? Знову кидатися в воду і шукати іншого місця? Ні, це неможливо!
За всяку ціну треба пройти повз волонтера, незважаючи на його штик і на тривогу, яку він безперечно зчинить, незважаючи ні на що!
«Буде діло», — вирішив Зірвиголова.
Авжеж, буде діло, коротке, але гаряче.
З тією розсудливістю, що в нього завжди прекрасно поєднувалася з шаленою відвагою, Жан обмірковував, як розпочати дії. Він згадав, що, живучи в Капі на посаді служниці, він бачив цих щойно прибулих тоді з Англії волонтерів. Вони були одягнуті з ніг до голови в хакі і носили крислаті фетрові капелюхи, на піднятих лівих бортах яких красувалися три літери: CIV (City Imperial Volunteers [46] ). Ці карикатурні солдати, наскрізь просякнуті ідеями найвойовничнішого імперіалізму, вважалися героями.
«Пройду!» вирішив Зірвиголова.
Він весь підібрався, міцно вперся ногами в камені і приготувався стрибнути.
Раз-два… гоп!
Волонтер, побачивши людину, що, наче чортик з скриньки з секретом, вискочила як з-під землі, відступив на крок і, нахиливши штик, вигукнув англійською мовою:
— Стій, ні з місця!
Чи доводилося вам, читачу, спостерігати погану виправку новобранців, коли інструктор командує: «До штикового бою …вся!»?
Права рука в них буває піднята надто високо, ліва нога надто витягнута, права недосить зігнута. Замість того щоб стояти твердо, немов брила, новак перебуває в стані нестійкої рівноваги. Досить найменшого поштовху, щоб перекинути його, чим і користуються інколи деякі інструктори, любителі потішитись. Вони хапаються за вістря штика, злегка штовхають і без особливих зусиль збивають новака з ніг.
У голові начальника Молокососів, як тільки він впізнав у солдаті волонтера, блискавично визрів план дій.
«Ти, мабуть, стоїш мов на ходулях, любий мій…»
І події цілком виправдали цей здогад, дивовижний своєю проникливістю для такого юнака.
Так! Наш Молокосос не марнував часу. Звертаючи на штик, що ось-ось готовий був проткнути його, не більше уваги, ніж він приділив би якомусь цвяху, Зірвиголова зробив другий стрибок, ще спритніший, ніж перший, і, схопивши рушницю волонтера за дуло, з усіх сил штовхнув його.
Але в такому зусиллі і не було потреби.
Волонтер — воїн такий же старанний, як і хоробрий, — орудував штиком із вправністю сільського пожежника. Він зразу ж перекинувся навзнак, піднявши в повітря руки й ноги, а рушниця, якої він звичайно, не зміг утримати, лишилася в руках капітана Зірвиголови.
Та хлопець почав горлати, мов на пожежі.
«Він зчинить тривогу, приверне увагу сусіднього посту», подумав Жан.
Хай йому чорт! З двох зол треба вибирати менше. Жан так і зробив. Пришпиливши волонтера до землі штиковим ударом в груди, він зірвав з нього капелюх, натягнув його на себе і з усіх ніг кинувся навтіки.
І вчасно! Хоч сам волонтер уже перестав дихати, заклик його почули. З найближчого посту прибігли солдати і, побачивши мертве тіло, насамперед почали лаятися.
На війні багато і часто лаються.
А Зірвиголова щодуху мчав туди, звідки лунав гуркіт маузерів і лі-метфордів. То захисники бронепоїзда і Молокососи вели перестрілку, хоч, проте, й без особливого успіху для обох сторін.
Відкрили вогонь і солдати патруля. Але й ці теж стріляли навмання. Словом, звідусіль неслася стрілянина, нікому не завдаючи шкоди.
Та Жану загрожувала нова небезпека, його підбиті залізом чоботи лунко стукотіли по камінню. Почувши тупіт, Молокососи подумали, що до них наближається ворог, і найзавзятіші з них перевели приціл своїх рушниць у його бік.
— Ці дурні, здається, вирішили вибити мені око. Не вистачає тільки, щоб і Поль надумав пальнути з свого «роєра»… — бурмотів Зірвиголова, прислухаючись до дзижчання куль.
З обачності він припав до землі і став обдумувати, як би його дати знати про себе товаришам.
— Ну й йолоп же я! — вигукнув він. — А марш Молокососів!.. Нічого кращого не придумаєш!
І він почав насвистувати марш Молокососів.
Задирливий мотив пісеньки, що дзвінко розлягався в темряві, долетів до слуху хлопчаків, Фанфан перший почув його і радісно вигукнув:
— Хазяїн!.. Гей, ви! Годі стріляти!
Жан почув ці слова, але з обережності все ще насвистував, не рухаючись із місця.
— Ти, чи що, хазяїне?.. Не бійся! Впізнали! Іди на єднання.
Фанфан хотів сказати: «на з'єднання». Але в такі хвилини не дуже звертаєш увагу на всякі тонкощі, особливо коли знаєш, що тебе й так зрозуміють.
І Зірвиголова зрозумів. Підвівшись, він гімнастичним кроком попрямував до Молокососів.
Фанфан зустрів його за десять кроків попереду загону:
— Ну, що, хазяїне, повернувся? Усе гаразд?
— Так, друже Фанфан! Усе в повному порядку: підірвав міст, утопив одного ірландця, насадив на штик одного волонтера, загубив свого капелюха, зате знайшов інший і, на додачу до всього, промок до нитки.
— Ну й мастак же ти, хазяїне! Тільки й ми також не марнували часу: добре-таки покалічили колії і пом'яли бронепоїзд. Усе, як ти наказав.
— Ну, це тільки початок. Зараз треба прикінчити його, — сказав Зірвиголова,
— Правильно, але для цього нас замало. Потрібне підкріплення, — відповів Фанфан.
— У таборі, звичайно, почули вибухи і, треба гадати, вже послали підмогу, — сказав Зірвиголова. — А все-таки краще з'їздити туди, розповісти про все Кроньє і попросити у нього дві-три сотні бійців.
— Я поскакаю! — відповів Фанфан і зірвався, був з місця, але до нього долетів розмірений крок загону, що швидко наближався до них.
Почулась знайома мова. Бури!.. Так, це, справді, були бури. Примчавши з табору, вони, як і Молокососи, недалечко покинули своїх коней.
Їх близько трьохсот чоловік. Вони притягли з собою легку гармату і снаряди, начинені мелінітом. Кроньє послав їх сюди на всякий випадок, і вони прибули якраз вчасно. Поки Молокососи вели перестрілку, щоб відвернути увагу ворога, бури стали копати окопи. Спритно орудуючи своїми кирками і лопатами на коротких держаках, вони викопали першу траншею для прикриття стрільців, потім другу, з редутом для гармати. Вся решта ночі пішла на цю роботу, що посувалася надзвичайно швидко.
Але тільки на світанку і бури і англійці змогли розібратися у позиціях один одного. Результати огляду були далеко не втішні для англійців, які з подивом побачили проти бронепоїзда укріплений бастіонами і наїжений штиками ворожий фронт. А поки вони розглядали лінію ворожих окопів, бури навели свою добре замасковану гілками гармату на велику гармату бронепоїзда. І, звичайно, ця гармата не гукнула англійцям: «Обережно!», пославши їм замість ранкового привіту гарненький снаряд у дев'ять з половиною міліметрів. Броньовану стіну корпусу зняло, немов різцем, а снаряд, начинений отією диявольською речовиною — мелінітом — вибухнув на лівій цапфі [47] англійської гармати.
Страшний удар вщент розтрощив потужний стальний лафет, зім'яв механізм наведення і припаяв гармату до башти, жахливо покалічивши при цьому п'ятьох солдатів.
Це була помста за «Довгого Тома».
Англійці, завивши від люті, послали бурам кілька залпів із своїх лі-метфордів, не завдавши ніякої шкоди.
Бурська гармата відповіла новим снарядом, який пробив бліндаж корпусу другої платформи і розкидав гарматну обслугу, примусивши одних артилеристів тікати і поклавши на місці інших. Все-таки англійці, виявляючи дивовижну сміливість і стійкість, дали ще залп. І тоді втретє прогриміла бурська гармата.
47
Цапфи— старанно обточені циліндричні частини, переважно кінці вала або осі, якими вал або вісь спираються на підшипники.