На прим'ятій траві він побачив зрешечені кулями тіла п'яти солдатів і чотирьох коней.
А трохи далі, на деякій відстані один від одного, також валялися поодинокі жертви Молокососів — люди і коні. Пози, в яких вони лежали, їх перекривлені судорогою обличчя і тіла свідчили про те, що смерть скосила їх раптово.
Погляд Жана Грандьє впав на молодого англійця, трохи старшого від нього самого. Куля маузера вдарила його просто в потилицю, і він вмер, не встигнувши навіть скрикнути. Не завжди, мабуть, куля маузера буває гуманною.
Кавалерист був такий на зріст і будовою тіла, як і Зірвиголова.
Нелегко було наважитися роздягти мерця. Але вагання Жана тривало недовго. Нічого не вдієш: війна — є війна. Та й час був мало відповідний для того, щоб церемонитися з цими огидними завойовниками, з цими клятими грабіжниками без сорому й совісті, з цими жорстокими вояками за несправедливу справу.
Зірвиголова вліз у штани кольору хакі, одягнув мундир, надяг на голову каску також кольору хакі і тут помітив, що тіло улана обмотане кількома метрами гнучкого і непромокального шнура завтовшки з палець.
— Та це ж піроксилін, вибухівка англійських розвідників, той же динаміт! — зрадів Зірвиголова. — Прекрасна знахідка! Вона може стати мені у великій пригоді під час розвідки.
Він обмотав собі груди вибухівкою, застебнув доломан і пішов далі, пробираючись серед високих трав вельдту.
Присмерком він уже наближався до передових англійських постів.
РОЗДІЛ VI
У розвідці. — Передбачення збулися. — Як повернутися? — Норовистий кінь. — Догори ногами. — Бійка. — Удар головою і спритна підніжка. — Відчайдушна втеча. — У схованки! — У майора. — Сон п'янички. — Зірвиголова не розгублюється. — Вірний Біллі. — Знову тривога!
Немає в житті нічого страшнішого, ніж усвідомлювати себе загубленим у чужому таборі, самому блукати серед нещадних ворогів, почувати, що життя твоє залежить від найменшої випадковості, від фальшивого руху, від ненавмисно кинутого слова, і знати, що кожної хвилини тебе можуть схопити і розстріляти на місці як шпигуна.
І проте не небезпеки, що підстерігають розвідника на кожному кроці, і не ця необхідність бути весь час насторожі становлять головні його турботи. Все це в своєму роді ніби додаткове навантаження до основної його роботи.
Розвідникові треба всюди побувати, усе побачити, залишаючись у той же час непоміченим; наповнити голову, і так обтяжену турботою про свою особисту безпеку, безліччю відомостей про солдатів, коней і гармати, які є у ворога. Він має розібратися у ворожих позиціях, скласти в думці топографію табору, вникнути в пересування ворожих військ, збагнути задуми противника і до певної міри спробувати їх передбачити.
Усе це, разом узяте, становить собою нагромадження неймовірних труднощів і небезпек. Яку ж витримку повинен мати розвідник, яке самовладання, яку величезну винахідливість, яке вміння робити значущі висновки з незначних на вигляд фактів, яку спостережливість і слух, яку мужність, яку залізну енергію!
Нашого героя доля щедро обдарувала всіма цими якостями, що доповнювалися до того ж неабияким і невластивим такому юнакові досвідом.
Йому, наприклад, нічого не коштувало, ковзаючи, мов ящірка між високими травами, пересікти лінію сторожових постів.
Зараз ми в цьому переконаємося, бо вже з'явилися передові пости англійців, на кожному з яких по двоє вартових.
Томмі розкурювали коротенькі верескові люльки і тихо розмовляли про свою далеку батьківщину, за якою страшенно скучали.
Тютюновий запах, приглушений шепіт, поблискування штиків допомогли Жану точно визначити їх місцезнаходження.
Йому не було чого або майже не було чого боятися вартових. Англійці ж люди цивілізовані, а, як відомо, «цивілізовані» нічого не тямлять у таємній війні.
Легко обманувши пильність вартових, Жан опинився у горбистій місцевості, де, наче зубці пилки, стирчали гострокінцеві намети англійського табору.
Зірвиголова налічив уже до сотні цих наметів. Він пробирався плазом, при найменшому шурхоті припадаючи до землі, потім знову вирушав у дорогу і знову завмирав. Він обминав пагорби, переповзав їх, керуючись розташуванням наметів, яким, здавалося, не було кінця.
Коли він приблизно підрахував кількість наметів, йому було легко обчислити, скільки в них людей. Сума вийшла досить солідна. На тому місці, де два дні тому стояло всього чотириста уланів майора Колвілла, тепер зосередилася десятитисячна армія.
Продовжуючи повзти, Зірвиголова помітив, що на білих перистих хмарах, які вкривали обрій, вимальовуються нескінченні лінії конов'язей, а трохи далі — гармати з зарядними ящиками: чотири батареї по чотири гармати в кожній, а ще далі повозки з круглим брезентовим верхом.
Польова пекарня виказувала себе ароматом свіжоспеченого хліба, а удари молота по ковадлу свідчили про наявність кузні.
«Та тут цілий армійський корпус! — подумав Зірвиголова. — Передчуття не обмануло мене. Ворог, безперечно, спробує зайти в тил армії Бота, обійшовши її з лівого флангу. Ні, я не помилився! За всяку ціну і якнайшвидше треба попередити генерала. Час не жде!»
Зірвиголова — людина швидких рішень. Вирішити — значило для нього діяти. План повернення був готовий за мить. Пішки!.. Ні, це забрало б занадто багато часу. Отже, потрібен кінь.
Кінь? Що може бути простіше! Їх тут, мабуть, тисячі. «Трохи сміливості, більше самовладання, а головне, тверда віра в успіх», вирішив Зірвиголова.
Набравши дерев'яної виправки англійського солдата, Жан розміреним кроком томмі наблизився до ланцюжка коней, які гучно жували біля конов'язей своє місиво.
Перед кожним конем у зразковому порядку були розкладені сідла і вуздечки.
Куняючі вартові легко пропустили Жана, прийнявши його за одного із своїх товаришів по зброї і навіть не окликнувши, так далеко від них була думка, що по табору може спокійнісінько походжати ворожий шпигун. Вони вважали його за солдата при виконанні своїх обов'язків і проводжали довірливим поглядом.
Зірвиголова, не кваплячись, загнуздав коня, розв'язав повіддя, прикріплені до вірьовки зашморгом… і отут він припустився грубої помилки.
Всього не передбачиш!
Йому слід би осідлати коня, не відв'язуючи повіддя, але, поспішаючи втекти і побоюючись, щоб у вартових не виникла підозра, він квапливо скочив на коня.
— Ти помилився, друже, — запобігливо сказав йому найближчий вартовий. — Це кінь Діка Мортона, норовистий кінь. Він поламає тобі всі ребра.
На жаль, попередження спізнилося! Зірвиголова, тепер уже остаточно переконаний, що його викрито, дав шпори коневі.
Але кінь, замість того щоб зрушити з місця, низько опустив голову, підібрав круп, вигнув спину, поставив докупи разом усі чотири ноги і почав несамовито битись то передом, то задом. Потім, наче якийсь геральдичний кінь, став дибки, підкидаючи передні ноги, після чого зробив те саме задніми. Далі став на всі чотири ноги і почав підстрибувати на місці, присідати і знову стрибати, — коротше кажучи, зайнявся неймовірною гімнастикою, результат якої не примусив себе довго чекати.
Приборкати кляту тварину було б під силу тільки ковбоям американського Заходу, цим чудовим наїзникам, які ніби воскрешають у своїй особі легендарних кентаврів стародавніх часів.
Зірвиголова був чудовим наїзником, але не тієї сили, до того ж, сидячи на неосідланому коні, він не мав точок опори у сідлі і стременах.
Якийсь надто вже сильний ривок коня примусив його розтулити шенкелі і перевернутися в повітрі, в результаті чого він важко гепнувся на землю, а кінь, звільнившись, гарцюючи понісся в поле.