Кость Лемешев
КАПIТАНИ КОСМОСУ
ЧАСТИНА ПЕРША
НА ЗЕМЛІ
«Не можна не бути ідеї: виконанню передує думка, точному розрахункові — фантазія».
«SOS! SOS! SOS!»
Третя, остання година робочого дня закінчувалася. Черговий радист міжпланетної станції зв’язку «Земля» Олег Денисов все частіше відводив погляд від численних приладів, підхоплювався з крісла і робив крок до дверей. Але радиста Шао Лі, який мав змінити Олега, все не було.
— Бач, який точний! — докоряв про себе друга Олег. — Знає ж, що о шостій я маю зустрітися з Наташею…
При згадці про дівчину юнак аж оглянувся довкола: чи не висловив він своїх думок вголос? Та в радіозалі на всю широчінь високих стін лише сяяли блиском панелі з приладами, рясніли різнокольоровими сузір’ями кнопки, м’яко відбивали світло згаслі екрани телезв’язку.
Нікого. Він сам, наодинці з своїми несміливими, але радісними думками. Наташа! Олег силкувався уявити її усміхнені очі, згадати слова, які вона говорила вчора на прощання, і не міг. З пам’яті чомусь зринуло несподіване і випадкове: легкий подих вітру підхоплює пасмо пушистого волосся дівчини і м’який дотик обпікає Олегові щоку. Невже вона тоді догадалася, чому він нараз знітився і розгубився, чому відмовився від цікавої роботи на Камчатці і опинився тут, на Новій Землі?
Олег поглянув на годинника і зітхнув: хвилинна стрілка підіймалася до зеніту. Ну, хоча б хвилин на п’ять піти з роботи раніше! Тоді б вони з Наташею встигли злітати в Москву, на прем’єру нової феєрії, створеної поетами після польоту на Венеру. А тепер? Що він скаже Наташі? Затримався в справах? Де там! За місяць робота в міжпланетній радіостанції на Новій Землі Олегові ще ні разу не пощастило чергувати в нічних змінах, коли проводилися найголовніші сеанси міжпланетних радіозв’язків. Всі свої три години вечірньої зміни Олегові доводилося приймати і передавати за адресами інформації з автоматичних станцій на супутниках і хіба що — якнайбільше — радіограми від різних геологічних партій на Місяці. Все це робили автоматичні прилади, кібернетичні пристрої та обчислювальні машини. Олег стежив за їх роботою і дуже рідко втручався в злагоджений ритм автоматики…
Різкий і тривожний сигнал центрального приймача змусив Олега здригнутися. Голубим сяйвом засвітився великий екран головного відеофона.
— Земля! Земля! — залунав дужий голос з репродуктора. — Слухайте і дивіться Венеру! Земля! Земля! Слухайте і дивіться Венеру!
Олег кинувся до пульта, рвучко повернув важіль двостороннього телезв’язку. Стривоженим бджолиним роєм загули прилади, налагоджуючи зв’язок. Телевізійний сигнал блискавично шугонув від антени станції до системи рухомих і нерухомих по відношенню до Землі ретрансляційних станцій на супутниках, відбився, посилився, миттю перетнув простір, досяг приймальної апаратури на таких же станціях навколо Венери, знову відбився, знову посилився і, заспокоєний в озерці екрану, зобразив перед тим, хто викликав Землю, збуджене обличчя Олега.
А перед Олегом на великому екрані головного відеофона все чіткіше вимальовувалося обличчя радиста з станції «Венера». Ще мить — і на пульті засвітилася зелена лампочка. Гудіння шукаючих і пізнаючих пристроїв завмерло.
— Я — Земля! — закричав Олег. — Я — Земля! Слухаю і бачу Венеру!
— Та й я тебе, хлопче, бачу, — не втрималась від посмішки людина на екрані. — Кричиш, аж у вухах лящить. Мабуть, новенький?
— Черговий радист Денисов! — підвівся Олег.
— От що, товаришу Денисов. Я радіоінженер з Венери Павлов. Терміново дай мені телерадіозв’язок з Почесним Президентом Академії Наук Сергієм Петровичем Кедровим. Термінова і закрита розмова. Зрозуміло?
— Є дати термінову і закриту!! — натиснув першу кнопку на пульті Олег. Широка ліва панель з екраном посередині зробила плавне півколо і застигла проти екрану, з якого дивився на Олега Павлов.
— Готуй ще один екран, — сказав Павлов. — Доки я буду говорити з Кедровим, треба буде розшукати і підключити до нас льотчика-космонавта Віктора Юрійовича Чуєва. Коли саме — скаже Кедров.
Якби Олег знав, що через кілька днів кращі художники візьмуться за пензлі, щоб відтворити на полотні цю історичну подію, де він буде зображений в оточенні славнозвісних людей на екранах, він, мабуть, подбав би про відповідний до моменту вираз обличчя і особливу поведінку. А тепер Олег просто працював. Працював з насолодою. Нарешті ж, і він веде міжпланетний зв’язок!
Ось вже м’яко засвітився екран лівої панелі — прилади почали налагоджувати телезв’язок з Москвою. Міцна рука лягла на плече Олега. Юнак знав, що це прийшов Шао Лі, але навіть не оглянувся.
— Дізнайся, друже, — пошепки сказав він Шао Лі, — де зараз льотчик-космонавт Чуєв. Хай він чекає зв’язку з нами.
— Та він же на лікуванні. Опромінювання на Меркурії. Пам’ятаєш, півроку тому був випадок попадання метеорита у фотоелементу станцію?..
— Знаю. Годину тому я приймав повідомлення, що Чуєв уже видужав. Значить, кудись вилетів. Ось і дізнайся, де він, та підготуй зв’язок. Он на третьому пульті…
— Земля! Земля! — дзвінко пролунало з лівого екрана. — Москва до телерадіозв’язку готова.
Олег підвів голову від пульта і побачив на екрані радиста Московського радіоцентру Берідзе.
— Шота Олександрович! — чомусь пошепки звернувся до старшого колеги Олег. — Венера просить зв’язку з Кедровим. Термінова і закрита розмова.
— Венера? З Кедровим? — перепитав Берідзе. — Мабуть, щось надзвичайне, коли турбують дідуся Кедрова. Ну, що ж. Чекай.
Кілька хвилин на обох екранах нікого не було. Потім на правому з’явилося обличчя начальника космічної станції на Венері академіка Лебедєва, а на лівому — відома всьому світові сива голова Почесного Президента Кедрова. Екрани височіли над пультом, і Олег, закінчивши операцію з’єднання, сидів, затамувавши подих, немов самітній глядач в центрі незвичайного амфітеатру.
— Добрий день, Сергію Петровичу! — ґречно вклонився Лебедєв. — Даруйте, будь ласка, що потурбував вас. Ваші роки…
— Та ви що, всі змовились кожну розмову із згадки про мій вік починати? — сердито насупився Кедров. — Чого це вас так гіпнотизують мої сто двадцять років? Та я всім на собі доводжу благотворний вплив негативних йонів, друже. Заждіть, скоро не те буде! Всі люди житимуть кілька сторіч… Словом, киньте це й давайте ближче до діла. Здрастуйте, значить, Валентине Михайловичу. Слухаю вас.
— Незвичайна подія, Сергію Петровичу. Радісна і водночас гірка звістка для вас.
— Ви, я бачу, на Венері зовсім розучилися по-земному говорити, — посміхнувся Кедров. — Ходите навколо діла, мов олімпійський красень навколо богині Венери. Кавалер та й годі!
— Вибачте, Сергію Петровичу! Справа в тому, що… Нами одержана звістка про плазмольот «НБК-3» і ЙОГО капітана Юрія Чуєва. Вчора, тобто чотирнадцятого квітня за земним часом… Та що з вами, Сергію Петровичу?
Олег прикипів поглядом до екрана. Кедров раптом зблід, схопився за серце, хвилину стояв непорушно, потім потер долонею чоло і глибоко зітхнув.
— Все, вже все добре, Валентине Михайловичу. Тридцять шостий рік чекаю на цю звістку, а от бачите — не підготувався… Ну, ну, далі.
— Вчора наша радіостанція прийняла чіткі сигнали: «SOS! SOS! SOS!». Спершу ми думали, що вони сповіщають про якусь біду на одному з рейсових міжпланетних плазмольотів. Та всі наявні в польоті кораблі заперечили це. Результати обчислень з урахуванням ефекта Доплера показали, що джерело сигналів, прийшовши з міжзоряного простору, переміщувалось з потухаючою швидкістю по витягнутій орбіті навколо Сонця…
— Значить, це не був плазмольот Чуєва? — перебив Кедров. — І ви…
— І ми негайно послали туди плазмольот останньої вашої конструкції, Сергію Петровичу. Вечір і ніч тривала погоня, а годину тому відбулася зустріч з космічним посланцем.
— І це був…
— Так. Це був невеликий автоматичний плазмольот-розвідник, посланий до Сонячної системи з борту корабля Чуєва.