Писати записки військовому льотчикові, який випробовує нову техніку, — дуже потрібна, але й дуже небезпечна справа. Потрібна тому, що ніхто, крім нього, не розкаже краще про особливості нового апарата при випробуваннях, а небезпечна до краю тим, що кращої знахідки шпигунові годі й бажати. Та все ж пишу. За вимогою генерала Забралова. Шифром, відомим тільки мені та йому.
Ну, от… З чого ж почати? Наказано більше вдаватися до описів, бажано — художнього зображення польотів і подій, не загромаджувати записи технічними розрахунками. А якраз це для мене — найважче. І все — через кібернетичні пристрої та обчислювальні автомати: вони самі проводять і фіксують всі розрахунки краще за людину. Значить, мені — спогади і описи з натури.
Коли я намагаюся уявити останню операцію з початку до кінця, перед очима мигтять окремі кадри подій з кінця до початку, немов хтось показує мені кінострічку в зворотному порядку. Та спробую записати все від зав’язки до кінця операції послідовно.
…Гострі очі людини, що принишкла за скелею, напружено і жадібно вдивлялися в мерехтливу імлу. Але на березі було пусто. Людина підняла очі на місяць і скривилася, немов ображаючись на його надмірну запопадливість. В місячному світлі невиразно окреслилося обличчя з важким підборіддям, хижо блиснули жовті без вій очі. Людина піднесла до губ якийсь предмет, що віддалено нагадував сигару, і в нічній тиші пролунав жалібний крик сполоханої чайки. Жовтоокий прислухався і за хвилину почув, як далеко в морі пролунав такий же звук, приглушений плюскотом хвиль.
І відразу з тіні під скелями на берег моря вийшла висока струнка жінка в білому.
Людина за скелею щільніше припала до розколини. Минуло кілька хвилин. Жінка стояла біля самісіньких хвиль, нервово і напружено прислухаючись. Шум машини, яка раптом виткнулася з-за скель, змусив її здригнутись і зробити мимовільний крок назустріч. Та глянувши на скелі, перекреслені чорними тінями, жінка зупинилася, сіла на камінь, безсило опустила руки на коліна. «Чайка» вже шелестіла галькою біля самої води. В кількох кроках від жінки машина зупинилась. Гучно в нічній тиші клацнули дверцята, на берег поспішно вийшов високий чоловік у темному костюмі й крислатому капелюсі.
Людина за скелею напружилась, дослухаючись.
— Віро! Вірочко… Це ти? — тривожно задзвенів дужий чоловічий голос.
— Я давно чекаю на вас, Романе Андрійовичу, — відповів йому мелодійний альт жінки в білому.
— Вірочко! Що за офіціальність? Якого незрозумілого листа ти мені написала! Куди ти зібралася їхати? Хіба не завтра в нас весілля? І чому, нарешті, ти захотіла зустрітися тут? Ти ж знаєш, що від берега до кордону…
— Згляньтеся, Романе Андрійовичу! — нервово-весело, зриваючись, проспівав альт. — Скільки запитань відразу! А ще говорять, що цікаві тільки жінки…
— Але ж, Вірочко…
— Що, Вірочко?! — з гіркотою передражнила жінка. — Я дійсно цієї ночі назавжди їду звідси. А вас запросила, щоб попрощатися на тому місці, де ми вперше зустрілися. Це ж тут я мало не втонула, а ви мене врятували. Я вдячна за це, але заміж…
— Та що ти говориш, Віро? Хіба не сама ти об’явила друзям про наше кохання?
— Кохання? А чи можу я вам до кінця вірити?
— Ти ще й питаєш!
— Як знати, — почулося зітхання. — Чи готові ви, Романе, на все заради нашого кохання?
— Так. Я буду тобі вірним все життя, Вірочко… Жовтоокий побачив, як темна чоловіча постать хитнулася до тонкої і білої.
— Нікуди ти не поїдеш, Вірочко. Я розумію, що не жарт — назавжди з’єднати своє життя з людиною, яку знаєш всього місяць, але так нервувати не слід. Пішли звідси. Не місце тут для такої розмови.
— Не треба поспішати, Романе Андрійовичу, — почулись в голосі жінки крижані нотки. — Я хочу знати, чи могли б ви поїхати зі мною, куди я схочу?
— Ну, звичайно, Вірочко. Не все одно: чи ти зі мною, чи я з тобою? Головне — разом, але куди?
— Ну, хоч би за це море.
— Згоден і за океан! — радісно гукнув капітан Кравченко (це був він). — А тепер поїдемо в місто. Вже пізно, люба.
— Ви мене не зрозуміли, — сухо зауважила жінка. — Я не жартую і дійсно виїду цієї ночі в іншу країну.
— Та це ж якесь марення! Або… Я нічого не розумію…
— Все простіше, ніж ви гадаєте, капітане. Романтика — для дурнів. Я буду вашою на все життя, якщо ви зі мною і «райдугою» Кедрова виїдете за кордон. Подумайте: досвідчений випробувач «райдуги» і така жінка, як я. Яке життя чекає нас в…
— Звідки ти… ви знаєте про «райдугу»? — запинаючись, вичавив Кравченко. — Цього ви не повинні знати!
— Не повинна знати майбутня дружина? — в’їдливо запитала. — Та я знаю все. Вирішуйте відразу, Романе.
Запало важке мовчання. І тут, приголомшений усім почутим, Кравченко раптом почув легке поскрипування гальки під чиїмись ногами в себе за спиною. Не оглядаючись, засунув руку в кишеню піджака, витяг рукавички і, здавалось, в задумливій неуважності одяг їх на руки.
— Вирішувати треба відразу, тут же! — несподівано пролунав за спиною хрипкий голос з ледь помітним акцентом. Підійшов жовтоокий. В його правиці тьмяно поблискував пістолет, в лівій темнів сигароподібний предмет.
— Ось навіть як? — вже спокійно сказав Кравченко, поправляючи рукавички. — Припустимо, питання вирішене. А далі — що?
— Мені подобається ваша витримка, капітане! — показав зуби жовтоокий. — В тридцять років такі нерви роблять честь випробувачеві «райдуги». Я передбачав це, і…
— І почали з підлабузництва? А якщо коротше?
— Будь ласка. Цим сигналом я викликаю підводний човен, і за півгодини ми будемо далеко в морі. За секрет «райдуги» ми даємо вам мільярд марок і найкрасивішу жінку Європи — фрау Ільзу Гофф.
— Віра Миколаївна — це Ільза Гофф? — напружено запитав Кравченко.
— О так! Ви покохали її, вона вас теж…
— За скільки ж ви покохали мене? — майже пошепки запитав жінку Кравченко. — Яка ваша ціна?
— Романе… — почала Ільза Гофф.
— Не смійте бруднити моє ім’я! Спритні ви, люба наречена, та стривайте. Що заспіваєте ви з оцим йолопом тепер, коли всі козирі ваші мені відомі?!
— Ви протестуєте?! — гримнув жовтоокий. — Тоді… Чорне око пістолета глянуло в обличчя Кравченка.
— Стріляй! — якось глухо, немов здалека, долинув до жовтоокого голос Кравченка. — Ось тобі!
В руках Кравченка під рукавичками щось хруснуло, і вмить всю його постать охопило бліде голубе полум’я. Остовпілий жовтоокий, немов уві сні, побачив, що капітана Кравченка охоплювала строго окреслена куля мерехтливого блакитного світла, майже невидимого в місячному сяйві. Ще мить — і навколо блакитної кулі утворилася блідо-рожева оболонка, з таким матово-фіолетовим відтінком, від одного погляду на який піднялося волосся на голові жовтоокого.
— Блискавка! Кульова блискавка! — ступив він крок назад, заворожено дивлячись на таємниче полум’я, яке щойно поглинуло людину.
— Це «райдуга»! — з жахом закричала Ільза Гофф.
— Звичайно, вона. Ви ж її хотіли мати? — глухо, крізь сяйво відповів Кравченко. — Тепер слухайте мене: складіть зброю і сідайте в машину.
Жовтоокий розгублено натиснув спуск автоматичного пістолета. Та черга бронебійних куль, спрямована в груди Кравченка, не досягла мети.
Кулі горохом відскакували від блідого світла, рикошетили в каміння скель. Жах спотворив обличчя жовтоокого: він рвонувся до скель, але й там ввижалося йому таємниче сяйво «райдуги»: місяць вийшов з-за хмар, і блакитні смуги його світла засяяли яскравіше серед вугільних тіней скель. Нарешті, немов згадавши щось, жовтоокий підніс до губ манок, і жалібний крик чайки розлігся далеко навкруги.
— В машину, інакше смерть! — наказав Кравченко.
Голуба куля піднялася на півметра над землею і поволі рушила на жовтоокого. Цього було досить: жовтоокий і Ільза Гофф, тремтячи, влізли в машину.
— Сидіти спокійно! — почули вони переконливу пересторогу, яка гучно пролунала тепер з радіоприймача машини. — Будете ще щось вигадувати — загинете.