— Апарат вони не візьмуть, — з останньою втіхою прошепотів капітан і з зусиллям зробив видих, щоб вдихнути воду і відразу покінчити з агонією тіла. Та в цю ж хвилину він відчув, що в каюті щось змінилося. Ага, так: це урвався шум прибуваючої води.
Стиснуте у напівсфері стелі повітря своїм тиском врівноважило тиск води з пробоїни. Але вода була вже біля самого підборіддя. І так вже створена людина: найслабкіша надія на порятунок миттю сповнила все єство Кравченка жадобою життя і боротьби. Однак, відчувалося перенапруження сил: думки, то мчали швидко і ясно, то плуталися і затьмарювалися.
…Так минуло близько години. Боліла отерпла шия, стало важко дихати стиснутим у напівсфері стелі повітрям.
І коли вже не було сили триматися, двері каюти поволі відкрилися і в каюту в легких водолазних костюмах, розбризкуючи воду, зайшло кілька моряків.
— Ну, на цей раз ви повинні нам дякувати за порятунок! — підійшов до Кравченка Клейн. — Ще кілька хвилин і ви, капітане, розпрощалися б з життям. Подумайте про це і будьмо друзями.
— Не вийде, бароне, — відповів Кравченко. — Дружба, як відомо, вимагає інших зв’язків, не вірьовок.
— О, розумію! — немов нічого не сталося, усміхнувся Клейн. — Гей, хто там? Розв’язати капітана!
Кравченко, звільнений від ременів, з зусиллям підвівся і сів на столі, спустивши ноги у воду.
Розтираючи затерплі коліна, він гарячково створював плани своїх дій. Він розумів, що на човні після одержання ним пробоїни змінилася обстановка, але як її використати — не знав. Йдучи в супроводі Клейна по довгому вузькому коридору, з якого вже майже викачали воду, Кравченко відзначив, що човен відчутно підіймається вгору. Скоро його ввели в рубку головного перископа.
Барон Клейн, безцеремонно відштовхнувши від перископа капітана човна, заволодів коліщатками приладів. Підйом припинився, і човен завмер, тихо хитаючись від бортової качки. Клейн довго дивився в окуляри перископа.
— Тисяча чортів… Нічого не видно: суцільна злива і гроза. Гей, капітане. Давайте повне сплиття. Мені треба вийти на палубу.
— Мені заборонено це робити, доки не буде встановлено зв’язок з підводною базою.
— Якого диявола ви боїтесь? Ми за дві тисячі миль від російського берега, а при такій грозі ви години три будете налагоджувати радіозв’язок. Не забувайте, капітане, що поки я на човні, ви виконуєте всі мої накази!
Капітан зсудомився під поглядом Клейна і неохоче натис кнопку на пульті управління. Човен здригнувся, плавно піднявся вгору і знову зупинився. Бортова качка відразу посилилась.
— Відкрийте головний люк, капітане! — командував Клейн. Капітан мовчки натиснув кнопку, і частина стелі каюти поповзла вбік, а зверху м’яко ковзнули трапи. Ще один дотик до кнопки — і вибитим з пляшки корком відкрився головний люк. Рубка відразу сповнилася шумом зливи і гуркотінням грому. Всі неохоче направлялися до трапу, який круто, немов з колодязя, підіймався на палубу. За хвилину Кравченко почув, як Клейн вже щось кричав на палубі, та слова його зносило шаленим вітром, заглушало громом. Нарешті всі, хапаючись за перила, згинаючись від вітру і зливи, вибралися на палубу.
— Ось! — кричав Клейн, вказуючи в море на якесь низьке темне громаддя, затягнуте пеленою дощу. — Ось вам, капітане, і база «Кайзер». Вона повинна йти під американським прапором. Та ні біса не видно. Давайте світлові сигнали!
Але капітан дивився кудись вбік. Його обличчя з кожною секундою блідло, очі витріщалися від жаху. Всі мимоволі прослідкували за його поглядом. З лівого борта вся половина неба швидко ясніла, у водяному тумані тьмяно засвітилося сонце.
— Майн гот! — нервово прошепотів капітан. — Чому сонце виявилося за кормою?
З Клейна немов вітром здуло пиху. Тривожним поглядом він дивився вперед. Злива і гроза припинились відразу, немов підкоряючись паличці невидимого мага. Та дивним було те, що ніяких хмар, які б відходили вдалину після грозової зливи, ніде не було. Сліпуче сонце і чисте блакитне небо з’явилося враз, і, якби не сяяла багатокольорова райдуга на небосхилі, нізащо не можна було б сказати, що тут кілька хвилин тому буяла гроза.
Мружачись від сонця, Клейн повернувся назад і застиг: проти носа човна, за милю від нього, грізно підіймалися над хвилями могутні обриси радянського підводного атомохода. Спантеличено озирнувшись, він побачив на горизонті праворуч незнайомий скелястий берег.
— Капкан! — захрипів Клейн. — Негайне занурення!
— Який чорт — негайне? — тихо, немов боячись, що його почують на атомоході, відповів капітан. — Водяні камери пробиті. І так ледве спливли. До того ж нас вже помітили і при зануренні вмить висадять в повітря. Одна надія — надводна швидкість і сонце, яке світить радянському атомоходові в лоб…
Капітан поспішно вийняв з кишені портативний радіотелефон і нервово заклацав кнопками. Човен повільно, немов крадучись, розвернувся на сонці і раптом різко плигнув уперед в напрямі до нейтральних вод.
— Ось вона, наша техніка — вже посміхався Клейн до Кравченка, вказуючи на високий пінястий бурун, за яким швидко ховалися обриси радянського атомохода.
Човен шалено рвав дрібні хвилі, стрімко мчав прямо на сонце. А воно раптом роздвоїлося: одна його частина залишилася на небі, а друга метеором полетіла назустріч човнові.
— Кульова блискавка! — істерично завищав Клейн. — Всім — в човен!
Але до люка ніхто підійти не встиг. Величезна таємнича куля, сяючи блідо-блакитним світлом, плавно спустилася на хвилі перед носом човна.
— Ліво на борт! — в нестямі командував капітан.
Човен різко звернув ліворуч і став обходити вогняну кулю, коли з неї вгору піднявся ледь помітний голубий промінь. Повільно, немов прицілюючись, він нахилився, впав на носову частину човна і зник у хвилях. Човен різко хитнуло. Навколо піднялися стовпи гарячої пари. А коли вона розвіялася, Клейн з жахом побачив, що майже третина човна, відрізана променем, зникла в хвилях, а човен іде по колу, високо підіймаючи корму.
— Стоп! Стоп, машини! — кричав у трубку капітан, не відводячи очманілого погляду від жахливої кулі.
— Та це «райдуга»! — закричав раптом Курт, вискакуючи з перев’язаною рукою на палубу. — А-а-а-а…
Курт вихопив пістолет, майже впритул вистрелив у Кравченка і мовчки плигнув у люк човна. Кравченко, схопившись за груди, впав на палубу.
29 травня. Хто сміється останнім
В той момент, як Роман впав пораненим на палубу піратського човна, я спрямував «райдугу» просто на шпигунів, і вони всі з переляку витягнулися поряд з Романом. Вимкнувши «райдугу», я кинувся перш за все до свого друга. Поки я перев’язував йому поранені груди, він сказав, що Курт, напевне, збирається втікати з його апаратом. Не встиг я подумати про те, як це Куртові вдасться, як відчув, що палуба під ногами стиха рухається. «Акула» знову розверталася носом у бік нейтральних вод. Потім з правого борта почулося ревіння реактивних двигунів і в повітря шугонуло сигароподібне тіло ракети-торпеди. Набираючи швидкість, вона пронеслася над гребенями хвиль і скоро зникла з очей.
— Це він! В торпеді, з моїм апаратом! — з докором поглянув на мене Роман. — Доганяй!
Спершу я навіть розгубився: кинути Романа напризволяще я не міг, а дати втекти шпигунові — це вже було занадто. І раптом я згадав пораду Забралова про налагодження зв’язку між «райдугами».
— За якою схемою включене загороджувальне поле на твоєму апараті? — запитав я Романа.
— За схемою ГР-Б2-Х, каскад шістсот чотирнадцять — поспіхом відповів Роман, вже догадуючись про те, що я хочу зробити. — Давай швидше!