Юнак підійшов до першого радіального ліфта. Звичайна кабіна з табличкою і кнопками від одиниці до трійки, як в ліфті триповерхового будинку.
Сергій зачинив за собою двері, і в кабіні звично загорілося світло. Іван Германович якось побіжно говорив про особливі правила користування ліфтами, та Сергій не дуже тоді дослухався, вважаючи те дрібницею. А тепер ось — що робити далі? Натиснути кнопку? Хлопець натиснув кнопку «3», але ліфт не рухався. Сергій здивовано огледівся. В глибині кабіни стояло якесь дивовижне крісло на шарнірах і пружинах. Обійшовши його, Сергій вирішив сісти в нього. Та тільки-но він сів, як ліфт зірвався з місця і став падати вниз. Сергій злякано підскочив — ліфт зупинився.
— Так ось воно що! — збагнув хлопець, — добре, що ніхто не бачить моїх вправ. Значить, я потрапив не у вертикальний, а в похилий ствол ліфта, і треба сідати в крісло, щоб зберегти нормальне положення тіла? Розумна машина! Спробуємо виконувати її вимоги.
Сергій знову сів у крісло, і ліфт полинув униз. Крісло хитнулося і вирівнялося, а стіни кабіни круто нахилилися над головою. Ось для чого тут таке крісло!
Вийшовши в коридор третьої сфери, Сергій навіть не відразу зрозумів, що його так вразило.
Ті ж сіро-зелені стіни, світлі стелі і підлоги. Відкривши двері своєї каюти № 16, юнак від несподіванки так і остовпів на порозі. Здавалося, що запаморочилась голова і починається падіння. Але ні. Все так і є: на стелі каюти розміщені два крісла, стіл, ліжко, тумбочка з книгами, екрани внутрішнього і космічного відеофонів, а до підлоги посеред каюти були міцно пригвинчені трубки люмінесцентних ламп. Сергій згадав розповідь Новикова про внутрішні сфери, які в польоті будуть обертатися і в спосіб центробіжної сили створювати штучне тяжіння в умовах невагомості або при великих швидкостях амортизувати імпульсні прискорення. Правильно. Адже стелі при цьому дійсно стануть підлогами, люди, не помічаючи цього, будуть триматися вниз головою, як пілоти у верхній точці мертвої петлі!
Сергій прихилився до стіни каюти — посидіти було ні на чому. Від ваги тіла стіна м’яко, мов перина, подалася назад. Юнга став ретельно досліджувати товстий і ворсистий сіро-зелений килим, що суцільно вкривав стіни.
— Та це ж хлорела! — згадав він. — Тут її стільки, що дійсно на сто років вистачить. Дихай скільки хочеш. А не було б оцих похмурих килимів на стінах, стали б неминучими в дорозі незліченні балони з киснем.
— Увага! — загриміло раптом з репродуктора каюти. — Говорить головний пульт управління. Всьому екіпажеві зібратися для прощання з Землею. Увага! Увага!
Серце Сергія часто і тривожно закалатало. Через кілька хвилин він востаннє побачить обличчя рідних і друзів, а ще через годину буде в польоті!
У Великому залі верхнього пульта управління вже стояли і сиділи перед головним екраном всі 42 члени екіпажу плазмольота. Чоловіки і жінки, молоді і літні астронавти в напруженому мовчанні поглядали на екран і на командира корабля Новикова, який стояв біля пульта управління перед невеличким екраном відеофона. Він, мабуть, з кимось тихо розмовляв: звідти долинав приглушений гомін.
— Так от, товариші, — випростався Новиков біля пульта. — Зараз ми ввімкнемо Актовий зал плазмодрома. Це буде прощальне побачення наше з людьми на Землі. А за сигналом о дев’ятій годині п’ятдесят хвилин всім бути на своїх місцях…
Новиков натиснув кнопку, великий екран засвітився, і глибоке зітхання багатьох людей м’яко прошелестіло під склепінням двох залів. В одну мить астронавти опинилися перед проводжаючими, а ті перед астронавтами на величезних кольорових екранах. Сергій нетерпляче пробіг очима по рядах проводжаючих і зупинив погляд на третьому ряді. Там сиділи батько, мати, Людмила і бабуся Валентина.
— Серьожо! — одними губами прошепотіла мати, і Сергій, зрозумівши її, поглядом відповів: «Все добре, мамо, заспокойся, рідна!»
Несподівано гостро вразив Сергія вираз очей бабусі Валентини. В них було стільки розпуки, болю і водночас гарячої надії, що Сергієві аж подих спинило: як він міг порівнювати своє хвилювання з почуттями Валентини Дмитрівни, його бабусі і дружини космонавта Юрія Чуєва?! Аж до екрана юнак нахилився, щоб сказати бабусі слово втіхи, та в цю хвилю в залі плазмодрома піднявся високий сивий чоловік, гість з Москви.
— Товариші! — в глибокій тиші заговорив він. — Через годину у Всесвіт для врятування наших космонавтів відправляється новий найдосконаліший плазмольот «НБК-119»…
Сивий чоловік, обличчя якого знав увесь світ, говорив про труднощі польоту, про необхідність будь-що і якнайшвидше дістатися до людей, а потім разом з ними добитися здійснення задуманого: зустрітися з розумними істотами в безмежному Всесвіті.
— Пам’ятайте, товариші астронавти: вся планета буде чекати на вас з перемогою. Пам’ятайте, що де б ви не були, з якими б розумними істотами і системами життя не зустрілися, ви всюди повинні почувати себе представниками комуністичного ладу Землі, передової людської науки і культури. Щасливої дороги, дорогі друзі!
Потім говорили Сергій Петрович Кедров, командир корабля Новиков, Сергіїв батько, виступали представники делегацій від усіх континентів, вчені, поети. Клацали фотоапарати, дзижчали кінокамери, рухалися стрічки магнітофонів, шелестіли блокноти кореспондентів…
За півгодини проводи закінчилися, і почалося останнє коротке прощання з рідними і знайомими. Сергій не встиг, здавалося, обмінятися з рідними й кількома словами, як з репродукторів корабля пролунав владний голос Новикова:
— Увага! Членам екіпажу — по місцях!
— Сергійку! — скрикнули одночасно мати, Людмила і бабуся Валентина. — Сергійку!
Та екран згасав. Останнє, що врізалося в пам’ять юнака, було бліде обличчя матері і суворо-натхненний погляд батька.
Сергій глибоко зітхнув і кинувся в свою рубку чергового радиста плазмольота. На екрані настільного відеофона вже світилося яскраве зображення плазмодрома.
— Увага! — лунав голос Новикова з репродуктора. — Ввімкнути двигуни!
Десь глибоко під рубкою почулося рівне низьке гудіння.
— Відкрити кругові дюзи! — командував Новиков.
Плазмольот легко піднявся вгору. Сергія все сильніше притискувало до крісла. Зображення плазмодрому на екрані стало швидко зменшуватися, а навкруги з’явилися поля, ліси і гори: плазмольот стрімко набирав висоту.
— Прощавай, Земле! — вигукнув Сергій, почуваючи, як все його тіло сповнюється все більшою вагою. — Прощавай, рідна Земле!
ЧАСТИНА ДРУГА
В ГЛИБИНАХ ВСЕСВІТУ
Найбільше на світі — простір: він поширюється на все; найшвидше — думка: вона обганяє все; найрозумніше — час: він розкриває все.
Дайош майбутнє!
Все більшою вагою наливалося тіло. Мимоволі заплющувалися очі і хотілося спати. Сергій з зусиллям підвів руку і натиснув кнопку внутрішнього автоматичного годинника.
— Десять годин двадцять чотири хвилини! — двічі проказав механічний голос з мікрофона. Значить, минуло близько півгодини з моменту зльоту, а плазмольот все ще продовжує набирати швидкість. Екран передавав чітке зображення плинучої вниз Землі: апарат автоматичного фокусування діяв безвідмовно.
Мелодійно заклацали прилади, і крісло знову на кілька хвилин вирівнялося в зручне ліжко. Відчуваючи прилив крові до голови, Сергій з насолодою витягнув ноги і заплющив очі. Здавалося, так минуло кілька секунд, але шарніри крісла знову запрацювали, повертаючи хлопця в сидяче положення: черговий імпульсний ривок прискорення припинився.
Сергій зробив кілька звичних рухів, і більше не відчув гнітючої ваги тіла.