— Товариші! — донісся схвильований голос Новикова з репродуктора. — Земне тяжіння і переносна швидкість руху Землі подолані. Плазмольот вийшов на прямий курс. Поздоровляю всіх членів екіпажу з успішним виходом корабля в космос!
— Ура! — вигукнув Сергій, підхоплюючись з крісла. З відкритим ротом, безладно розмахуючи руками, юнак несподівано піднявся в повітря, боляче вдарився об стелю каюти і, перекинувшись, став опускатися до підлоги.
— Чіпляйся за крісло! — почувся веселий голос Шао Лі. — Держись хоч за підлогу, друже!
Сергій швидко обернувся до стола, на мить побачив у рамці екрана обличчя товариша, але від різкого руху знову поплив кудись вбік.
— А де твої магнітоходи? — запитав Шао Лі, спостерігаючи за незграбними вправами Сергія. — Чому відразу не одягнув? Було ж попередження, що після виходу на прямий курс постійного прискорення дві — три години не буде.
— Забув, — м’яко вдарився Сергій об пружну стіну каюти, — Про те, що я в першій сфері, забув. А магнітоходи під ліжком.
— Добре, на перший раз я тебе виручу. А там — запам’ятай цю штуку, — ще раз посміхнувся Шао Лі і пішов до Сергія.
Через хвилину Шао Лі з’явився на порозі каюти наймолодшого радиста. Ішов він легко і вільно, хоч на його ногах поверх взуття були одягнуті залізні ластоподібні черевики, а біля пояса висів прилад з акумуляторами. З сміхом і жартами Шао Лі спіймав Сергія за рукав і потягнув у повітрі до ліжка.
— Ух! — полегшено зітхнув Сергій, хапаючись за спинку ліжка. — Легкість надзвичайна, дарма що синця схопив. Буду знати.
З допомогою Шао Лі Сергієві вдалося одягти магнітоходи, і він впевнено став посеред каюти на ноги.
— Сміливіше рухайся! — підбадьорював Шао Лі. — Завжди тримайся цієї металевої стежки в каютах і коридорах.
— А коли самому захочеться поберкицькатись в повітрі? — вже весело посміхнувся Сергій.
— Для цього є тут дослідна камера при біологічній лабораторії. Там Олексій Платонович вивчає поведінку живих організмів в умовах невагомості.
— Ах, так, — згадав Сергій. — Я ж обіцяв дідусеві Курганову налагодити кінозйомки його вихованців.
— Добре, — сказав Шао Лі. — Іди до нього, а потім приходь у Великий зал пульта управління першої сфери. Там збереться весь екіпаж корабля.
Сергій мимоволі поглянув на головний екран. Земля вже нагадувала тенісний м’яч і продовжувала швидко зменшуватись, світячись все слабше. Не вірилося, що на цій маленькій планеті є величезні континенти і океани, живуть мільярди людей. Десь там, далеко-далеко, в трудовому ритмі заводів дихає залізобетонними грудьми його місто, живуть і думають про нього рідні…
— Не сумуй, — перехопив погляд юнака Шао Лі. — Все буде добре. А діда твого, Юрія Чуєва, ми обов’язково знайдемо. Впевнений у цьому.
Клишоного переставляючи ластоподібні черевики, Сергій пішов коридором. І лише тут, співставивши положення стін, підлог і перил з показаннями електромагнітного нівеліра, зрозумів, що тепер він рухається, немов муха по стіні: в умовах Землі його тіло було б перпендикулярним до площини вертикальних підлог.
Та Сергій відразу ж забув про це і попрямував у біологічну. Олексій Платонович Курганов, спритно переміщуючись на магнітоходах, порався біля вольєрів з тваринами. Там ще не вщух переполох, викликаний невагомістю. Піддослідні собаки з скавчанням літали в повітрі, морські свинки ширяли по клітках догори ногами, мавпи даремно намагалися з допомогою лап і хвостів зберегти рівновагу.
— Це не шкідливо для них, Олексію Платоновичу?
— Так, це не санаторій для звірят. Але вони повинні згодом пристосуватися. Адже я допомагаю їм, і вони розуміють це. — Курганов натиснув на столі кнопку, і у всіх клітках зверху спустилися сітки, м’яко притискуючи тварин до підлог. Тварини затихли і заспокоїлися.
Сергій обійшов всі кіноустановки, перезаряджаючи апарати і збираючи зняті плівки.
— Товариші! — долинуло в цю хвилину з внутрішнього відеофона лабораторії, — Всім членам екіпажу зібратися у Великому залі верхнього пульта управління!
Сергій першим зайшов у Великий зал, та, не знаючи, де йому зайняти місце серед старших, став за товстою колоною плазмопроводу, спостерігаючи за всіма, хто входив і сідав перед великим екраном. Обличчя астронавтів спокійні і зосереджені. Головний інженер Синицин, що зайшов останнім, дещо розгублено позирає навколо. Лаборантка Лариса Лескова нахиляється до лікаря Лізи Бирюк, шепоче щось смішне, а Синицин червоніє і безпорадно вказує на магнітоходи: ще не оволодів, мовляв, новою технікою. Сергієві дуже подобається розгубленість досвідченого інженера і дружні жарти старших. Значить, не він один ще спотикається в залізних черевиках.
— Товариші! — підвівся біля великого екрана Новиков. — Наш плазмольот вийшов на прямий курс і йде вже з швидкістю двісті п’ятдесят-триста кілометрів на секунду. Перші години польоту показали, що екіпаж добре переносить велетенські прискорення. Прилади працюють нормально. З Землі одержані перші поздоровні телеграми від Наукового Центру, наших рідних і близьких.
По залу хвилею прокотився збуджений шум, пролунали оплески, дзвінкі радісні голоси. Новиков, посміхаючись, зачекай кілька хвилин і вів далі:
— Та нам, товариші, треба майже в тисячу разів збільшити швидкість. Ми повинні дістатися в район Всесвіту, де чекають на нас потерпілі, за три місяці. А коли ми тимчасово відмовимося від деякого комфорту і не пошкодуємо сил, ми зможемо дістатися до плазмольота Чуєва навіть за сімдесят-сімдесят п’ять днів і наблизимо майбутню зустріч.
— Дайош майбутнє! — вихопилося в Сергія.
— Згодитись легше, ніж зробити, — примружив очі Новиков. — Кожен повинен підготувати себе до важкого випробування. Звичайно, імпульсивними амортизаторами третьої сфери ми ефективно будемо боротися з впливами імпульсивних прискорень, але все ж при такому стрибкові в космос всім буде нелегко. Почнеться подорож у часі. Дотепер ми лише говорили про це, робили імовірні припущення про стан людини при такій швидкості. А тепер ми переходимо до практики. Все підготовлено, друзі. Автоматичні прилади будуть стежити за станом здоров’я кожного з вас, і при першому погіршанні виключать прискорення корабля.
— А як довго доведеться лежати в амортизаторах? — не втерпів Сергій.
— Дванадцять годин на добу. Не підряд, звичайно, а з шестигодинними перервами після шести годин прискорення. Під час перерв постійне прискорення буде значно меншим, але зовсім не припинятиметься. Воно буде таким, що невагомість зникне, і під час перерв ми відчуватимемо тяжіння навіть трохи більше, ніж на землі. Зрозуміло, юнго?
— Нам-то зрозуміло, — зітхнув академік Курганов. — А що я скажу своїм звірятам?
— Що треба трохи потерпіти. Вони ж у вас все розуміють.
— Аякже! — посміхаючись, кивнув сивою головою втішений такою оцінкою своїх вихованців Курганов. — Я їм так і скажу!
Розквітли лагідні посмішки.
— Розпорядок такий, — вів далі Новиков. — Зараз перші дві години — на фізкультуру, душ, обід і відпочинок. Потім на шість годин — в амортизатори. Це буде одночасно і глибокий сон для всіх, крім вахтових.
Новиков ще щось кілька хвилин пояснював, та Сергієві не давала спокою думка: коли ж, нарешті, вдасться прочитати другу частину записок майора Новикова? З цим запитанням він і підійшов до Івана Германовича, коли всі розійшлися в своїх справах.
— Уві сні й прочитаєш, — знайшов вихід Новиков. — Візьми ось книжечку, а в біологічній лабораторії попроси гіпнопедичний автомат. Поки спатимеш, він тобі за дві-три години всю її прочитає. Проснешся і все знатимеш. До речі, Сергію, коли буде вільніше, в такий спосіб треба тобі вже й інститутськими знаннями оволодівати. Про предмети і їх програму домовся з Добробасом. А зараз бери свою спокусу та не квапся читати. Чекаю тебе в фіззалі. В настільний теніс граєш?
— Я в школі та на заводі боксом захоплювався, — знітився юнак. — Не так щоб, а готувався…
— Та це ж чудово! — жартома вдарив його кулаком у груди Іван Германович. — Ти й будеш моїм партнером на рингу. Я ж з дитинства бокс полюбляю. Хоч мені й за сорок, а з такими пташенятами я ще повоюю. Раз — і нокдаун!