— Але які вони собою? — нетерпляче перебив ученого Сергій. — Я раз начебто бачив всю постать того «радиста», але ясно нічого не пам’ятаю. Мені здалося лише, що то була якась дівчина. Ви не помітили?
— До дівчат я не придивлявся, — хитро примружився академік, — але те, що ці розумні істоти схожі будовою тіла на нас, стверджую. Це люди, якими будемо й ми через кілька тисячоліть — ось мій висновок.
— Але чому ж ми ніяк не порозуміємося з ними, коли вони навіть думку передавати можуть? — допитувався юнга плазмольота, зашарівшись від жарту академіка.
— Після твого досліду мені стало ясно, що зв’язок мисленням з невідомими людьми не може бути повним і зрозумілим. Адже думка, як продукт людського мозку, нерозривно пов’язана з мовою. Не знаючи нашої мови, істоти з космосу, звичайно, не можуть налагодити з нами ясного зв’язку передачею думок на відстань.
— Та я ж бачив зображення обличчя, а не якоїсь «думки», — заперечив Сергій.
— Передача зорового зображення — це найпростіша форма обміну думками на відстані. Невідомий «радист» подивився на обличчя свого товариша або уявив своє, і через космос прийшли до вас хвилі, які викликали в зорових центрах вашого мозку точно таке ж зображення.
Для передачі людської думки в усій її складності, мабуть, створені такі ж незвичайні апарати, як і для їх прийому. У нас же ніяких приладів немає, до того ж мови невідомих друзів ми не знаємо. Тепер зрозуміло, що вони використали для елементарної передачі думки наші голоси. Коли говорив і став напружено думати я, переді мною теж з’явилося обличчя, яке вразило нашого юнгу. Я намагався поговорити з ним більш детально. Для цього я, як ви помітили, уважно подивився на всіх вас і подумав про те, що обличчя і постаті астронавтів повинні зацікавити невідомих друзів. І мене зрозуміли. У відповідь я побачив кілька загадкових людей. Це були юнаки й дівчата прекрасної будови тіла. Як біолог, я відразу звернув увагу на те, що всі вони якісь рівні за віком, молоді і здорові, бо жодної зморшки на обличчі ніхто не мав.
Забарвлення шкіри у них світло-рожеве, як на обличчі дитини перших років життя. Волосся різних кольорів, переважно світлих відтінків. Видовище це було прекрасне. Один з них, мабуть, бажаючи показати себе повніше, передав своє зображення на повний зріст, і я мимоволі згадав мармурову скульптуру Давида, яку я бачив в Італії. Одягнуті всі вони в якісь легкі плащі, що нагадують одежу стародавніх греків.
Потім я в думці уявив наш плазмольот в космосі, струмені плазми і швидкість, з якою ми рухаємося до них, попрохав передати мені хоча б зорове зображення їх місцезнаходження. Але тут вже почалося абстрактне мислення, і мене не зрозуміли.
— А я вже бачив щось подібне, — згадав Сергій своє «видіння» в амортизаторі. — Якась велетенська споруда в космосі, а біля неї — невелика, схожа на плазмольот, блискуча кулька.
— Так чого ж ти мовчав? — стрепенувся Новиков. — Адже це пряма відповідь на те, де знаходиться плазмольот твого діда.
— Нічого не розумію! — ошелешено мовив Сергій.
— Все зрозумієш, юнго, — підвівся Іван Германович. — Ходімо в астронавігаційну Миколи Івановича. А ви, Олексію Платоновичу, негайно потурбуйтеся про налагодження постійних сеансів зв’язку і з допомогою всіх наших обчислювальних машин, кібернетичних приладів і гіпнопедичних автоматів постарайтеся вивчити мову невідомих друзів ще до зустрічі з ними. Зрозуміло?
— Ой, як зрозуміло! — дружньо штовхнув Курганов під бік доктора Петровського. — А чому це мовчить наша медицина?
— Вона ще скаже своє слово, — відповів, підіймаючись, Юрій Олексійович. — Всі ви не помітили одного дуже важливого явища. Після сеансу мисленого зв’язку з далекими друзями до наших космонавтів приходить особливий, я б сказав неповторний, піднесений настрій. Чи не так, Олексію Платоновичу? Хіба я не правду кажу, Серьожо?
— Правда! — в один голос заявили здивовані Курганов і Чуєв. — Настрій був чудовий.
— Автомати моєї лабораторії, — вів далі Петровський, — зареєстрували всі фізіологічні зміни в організмах Чуєва і Курганова після сеансів зв’язку мисленням. І знаєте, про що говорять дані досліджень? Про те, що загальний стан здоров’я обох відразу поліпшився. Мов після місячного курортного відпочинку. Ось про що говорить медицина.
— Ай справді, — легко зробив кілька вправ руками Курганов. — Я немов аж помолодів тепер.
— О, тепер ви вже маєте базу для захоплення космічними дівчатами! — не втерпів, щоб не вколоти жартом свого друга Добробас. — Знаю я цих, біологів: їм сивина в бороду, а космічний біс під ребро.
— А чому б і не захопитись? — погладив сиву бороду Курганов, і в його очах знову запалахкотіли насмішкуваті вогники. — Біологи, Миколо Івановичу, завжди молоді душею, а ось астрономи…
— Ну, почалося! — з любов’ю поглянув на старих вчених Новиков. — Ви краще з опонентами з космосу диспут влаштуйте, тема — історія розвитку двох світів. От де можна списи зламати!
— А мене візьміть в асистенти, — попрохав Сергій. — Або хоч на роль піддослідного індивідуума.
З веселими жартами, повні світлих надій, розійшлися астронавти по своїх місцях.
Зустріч у безмежжі
Всі астронавти, крім вахтових, заколисані амортизаторами, давно сплять міцним сном. А ти, Сергійку? Ти лежиш з відкритими очима. Твій гіпнопедичний автомат даремно повторює лекцію по хвильомеханічній теорії. Ти не чуєш байдужого голосу. Зовсім інші, несподівані й пекучі думки обсіли твою юну русяву голову. Хіба ти міг сподіватися, що передача думок на відстань — цей найвищий щабель розвитку людського розуму — скоро принесе тобі таку журну звістку про діда Юрія?
Того дня, коли Сергій розповів астронавтам про своє «видіння» якоїсь дивної споруди в космосі поруч з блискучою кулькою, схожою на плазмольот, вчені встановили, що розумні істоти з космосу в цей спосіб повідомляли про себе і про плазмольот діда Юрія.
Відтоді і аж дотепер всі наявні на кораблі обчислювальні машини, кібернетичні пристрої і програмні гіпнопедичні агрегати стали безперервно працювати над вирішенням одного завдання: вивченням мови друзів з космосу.
Вже через тиждень академік Курганов, після кількох гіпнопедичних сеансів по вивченню мови, майже вільно розмовляв з далекими друзями, бо за цей час вони встигли вивчити мову землян з дивною досконалістю. Сергій довго не міг збагнути, як це їм вдалося, доки вчора не побував у лінгвістичному кабінеті корабля.
Професор мовознавства Семен Петрович Боженко сидів у кріслі перед пультом гіпнопедичного агрегату і, спостерігаючи, як кібернетичні пристрої гортали сторінки словника, миттю перекладали слова і перетворювали нові дані в радіосигнали, про щось напружено думав.
Побачивши хлопця, Семен Петрович вимкнув агрегат, потер долонею чоло, посміхнувся:
— Легко їм нашу мову вивчати, Сергію, не те, що нам їхню. Вони попрохали мене під час роботи гіпнопедичного агрегату викликати в пам’яті уявлення і поняття про предмети і явища, виражені тим чи іншим словом. Що це дає? Блискавичне засвоєння мови. Я от, приміром, дивлюсь, як на екрані з’являються два слова: наше «кінь» і їхнє «гу», і в цю мить уявляю баского коня. Моє уявлення вони сприймають, як зорове зображення до поняття слова, і справи у них ідуть дуже швидко. Якби і ми могли вільно сприймати думку на відстані, ми б давно знали їхню мову…
— Ага, ось де ти? — прогудів від дверей бас академіка Добробаса. — Що, сергусіянською мовою цікавишся, юнго? Ти пам’ятаєш, Сергію, як нам ще на землі доводилося морочитися над розшифруванням сигналів з космосу? Там ми за тридцять шість років лише п’ять сеансів зв’язку мали, а мови сергусіянської так і не знали. А тут дід Курганов за тиждень по-сергусіянському навчився шкварити! Та що ти, юнго, зажурився? Давай краще партію в шахи зіграємо? Після обіду запрошую тебе до своєї каюти. Чуєш?
Виголосивши свій монолог майже одним духом, Микола Іванович вже було рушив далі коридором, та раптом повернувся, підійшов до Сергія і по-батьківському обійняв його.
— Ну, юнго, веселіше дивись вперед. І не забувай, що я тебе чекаю. Добре?