— Добре, Миколо Івановичу. Прийду.
Сергій розумів, що і Микола Іванович хотів тоді розраяти його від смутку. Після того, як друзі з космосу розповіли Курганову про те, що сталося з плазмольотом діда Юрія, всі на кораблі намагалися відвернути Сергія від невеселих роздумів. І доки Сергій під час вахти був заклопотаний своїми справами, доки він був оточений друзями, йому вдавалося відганяти ті важкі роздуми. А тепер не йде до юнака сон. Перед очима одна за одною спливають жахливі картини космічної катастрофи.
…Ось в холодній темені космосу швидко плине сяюча куля плазмольота. На ньому живуть і думають люди, перші покорителі міжзоряного простору, на чолі з його дідом Юрієм Чуєвим. З кожною годиною вони наближаються до мети. І раптом — несподівана біда — закінчилося пальне. Астронавти посилають на землю «райдугу»-розвідник, а самі гальмують рух корабля і стають на мертву орбіту навколо залізної погаслої зірки. Більше року треба чекати на допомогу. На погаслій зірці виявляється життя мікроскопічних, завбільшки з вірус, комах, що живляться металами. Паразити оточують погаслий плазмольот невидимою хмарою і шукають найменшої щілини, бодай кінчика антени. Людям не можна без «райдуги» виходити в простір. Не можна й думати про подання радіосигналів, бо для цього треба відкрити феритові антени, дати доступ бактеріям до металу. Невидимі паразити зможуть по найменшому провідникові з металу добратися і до людей.
Кілька місяців у мертвій тиші обертається плазмольот навколо залізної зірки, вже перетвореної металоїдними створіннями в гігантську кульову губку.
Та люди не здалися. Дорогою ціною вони вирішили востаннє подати про себе звістку.
Лише на кілька хвилин були відкриті антени корабля, і в космос полетіли сигнали про уточнені координати плазмольота в космосі. Та за ці короткі хвилини антени були вже вражені страшним ворогом. І довелося астронавтам повністю відключити зовнішню сферу корабля, віддати її на поживу комахам, а самим скупчитися в меншій кулі плазмольота, захищеній плівкою плазми на останні грами дейтерію.
Сергій аж заплющується й здригається від думки про те, що чекало б діда Юрія і його друзів, якби останні сигнали з плазмольота не були прийняті й запеленговані людьми з іншої планети. Це вони, розумні і прекрасні друзі з космосу, зуміли розшифрувати сигнали плазмольота «НБК-3» і негайно надіслали найближчу до цього району космосу фотонну ракету на допомогу. Вона прийшла вчасно. Вірусоподібні комахи вже перетворили зовнішню сферу корабля в найдрібніший пил.
Далекі друзі з космосу знали, як боротися з паразитами металів, і взяли плазмольот діда Юрія під захист. Потужні випромінювачі смертоносних для паразитів ультрафіолетових променів знешкодили простір навколо корабля. Та невідомим рятівникам не вдалося налагодити зв’язок з екіпажем «НБК-3». Коли згасла захисна плівка плазми, під нею виявився товстий шар пластмаси, якою астронавти наглухо відгородилися від металоїдних комах і всього світу. Рятівники з космосу, не знаючи ні умов життя астронавтів, ні конструкції їхнього космічного корабля, не наважилися на свій розсуд добиратися до невідомих їм істот в плазмольоті. Вже вирішено було взяти плазмольот Юрія Чуєва на борт велетенської фотонної ракети і транспортувати з собою, коли були прийняті сигнали з плазмольота «НБК-П9»…
Сергій перекидається на другий бік, глибоко і рівно дихає, рахує подихи до трьохсот, але й цей, вже випробуваний спосіб не приносить бажаного наслідку. Сон не приходить до хлопця. Думки, одна другої пекучіша, роєм обсіли юну русяву голову. Чи живі астронавти за мовчазним пластмасовим муром? Як могли вони жити більше року закутими, без світла, без енергії, без зв’язку з людьми? Як чекали на порятунок, як лічили години, хвилини і секунди?
— Не спиться, Сергію? — раптом тихо запитує хтось над головою юнги.
Сергій підводиться, сідає на пружній постелі.
— Це ви, Іване Германовичу! Гальмування припинене?
— Десятикратного перевантаження не буде тепер до самої зустрічі, Серьожо. Можна виходити з амортизатора. Ти що, зовсім не спав?
— Не знаю, Іване Германовичу. Все зараз мені мов уві сні уявляється.
— Не можна так, юнго! — лагідно торкається капітан корабля Новиков плеча Сергія. — Скоро все будемо знати. Я й на секунду не сумніваюся в тому, що твій дід Юрій і всі астронавти живі. Запасів хлорели для дихання, їжі і води у них було достатньо. А випробування не зламали їх. Це — головне, юний мій капітане космосу! Хіба не так, хлопчику?
В серці Сергія розкривається якась тепла брость, очі сповнюються сльозами. Русява голова довірливо схиляється на плече капітана корабля.
— От і добре, Серьожо, — говорить Новиков… — Я ось так, як і ти, колись світом нудив. На Венері це було. Вийшло так, що люди, виконуючи мій наказ, пішли в розвідку, працювали без «райдуг» і несподівано захворіли на невідому хворобу. їх не можна було забрати на Землю, Сергію. Вони самі, троє молодих астронавтів, щоб не занести хвороби на Землю, добровільно залишилися тоді на ще незвіданій планеті, а я без екіпажу повернувся додому. Уявляєш, як мені було важко? Хоч я й виконував наказ розуму, а сам мало від цього не збожеволів.
І я тоді плакав, мов дитина. Ось і сивина з того часу в мене, хлопчику…
— Їх не врятували? — одними губами запитує Сергій, відчуваючи, як щось велике і владне підіймає його над особистою журбою. — Не встигли?
— Не в цьому була справа, Сергію. До тих людей вилетів спеціальний рятувальний корабель, оснащений всіма засобами біологічного захисту і озброєний найвищими тоді досягненнями в лікуванні космічних хвороб. Та все було марно. Невідома хвороба не піддавалася лікуванню. І тоді хворі, розуміючи, наскільки їх хвороба небезпечна для людей Землі, назавжди пішли в космос. Он які то були справжні Люди, Сергію, Люди з великої літери.
— Я теж так зробив би, Іване Германовичу, ви мені вірите?
— Вірю, юнго. Кожен з нас вчинив би так само, бо все, що ми робимо в космосі, — для щастя людей на Землі.
— Коли ж ми дістанемося до плазмольота діда Юрія? — знову повернувся Сергій до своїх пекучих думок.
— Залишилося всього біля тридцяти годин гальмування з потрійним перевантаженням. Ракета сергусіян і плазмольот землян вже чітко сприймаються нашими локаторами.
— Сергусіян? — здивувався юнга. — Чому ви їх так називаєте?
— Тому, що наші друзі на фотонній ракеті — жителі планети Сергус, яка знаходиться звідси за півтора року нашого польоту на субсвітловій швидкості. Фотонна ракета сергусіян має в десять разів вищий коефіцієнт прискорення і тому, пролітаючи недалеко від цього району космосу, вона дісталася до плазмольота діда Юрія за якихось два місяці… Та що це ти, Сергію? Про сергусіян тепер всі на плазмольоті вже знають, а ти все з своїми роздумами наодинці сидиш! Зараз же йди в астронавігаційну Добробаса. Там про все дізнаєшся за якісь півгодини. Сергусіяни вже налагодили з нами відеофонний зв’язок і вільно говорять по-нашому.
— Справді?!
— А той «радисті, що так стривожив тебе своїм «видінням», виявився дівчиною твоїх років. Звуть її Лан. Вона керує космічним зв’язком ракети і вже кілька разів запрошувала тебе до відеофону.
— А я тоді, мов дикун, злякався… — зашарівся Сергій. — Що вона могла подумати?!
— А ти сам запитай її про це, — вже весело розкуйовдив русявого чуба хлопцеві Новиков. — Рушай, юнго, знайомся з новими друзями.
В астронавігаційній перед екраном великого настінного відеофона сиділо десятків зо два вільних від вахти астронавтів. Попереду всіх, перед самим екраном, стояв Микола Іванович Добробас і говорив щось, звертаючись до людини на екрані. Сергій навшпиньки пройшов від порога до вільного крісла і сів, не зводячи очей з екрана. А звідти до людей привітно усміхалася вже літня, але міцна людина з засмаглим обличчям і таким щирим поглядом сірих очей, що Сергій відразу сповнився до неї теплим сердечним довір’ям.
— Не можна ще й тому, що ви звикли до умов життя, які у нас давно минули, — дужим голосом, повільно добираючи слова, говорила людина на екрані. — Згодом це стане можливим, але відразу — ні… Перехідний період… ви… я… Розумієте?