Курганов гарячково кинувся оглядати всі кутки кімнати, освітлювати ліхтариком кожний метр площі і врешті тихо сказав:
— Семеро… Одного когось серед них уже нема.
Сергій спрямував свою «райдугу» поверх, над ліжками, до болю в очах придивляючись до відкритих облич. Але всі вони, чотири бородаті чоловічі і три застиглі і спокійні жіночі обличчя, були зовсім незнайомими, навіть якимись чужими в своїй холодній байдужості.
— Тут на столі магнітофон! — раптом крикнув доктор Петровський. — Ідіть сюди!
Астронавти кинулись на голос Юрія Олексійовича й побачили на столі звичайний магнітофон старої конструкції, в якому замість нитки була ще плівка. Новиков натиснув кнопку вмикання, але контрольна лампочка не засвітилася.
— Навіть тут немає енергії! Вони ж всю її, бідолахи, на автоматичні холодильники перемкнули…
— У мого робота біля магнітоходів є звичайні акумулятори, — згадав Сергій. — Я миттю. Можна зняти маску?
— Думаю, що можна, — подумавши, відповів Петровський. — Прилади показують, що все тут нормально. От хіба що холоднувато…
— Ет! — зневажливо кинув Сергій, поспіхом знімаючи космічний шолом. — Зате буде зручно.
Холодне й затхле повітря вдарило юнакові в обличчя. Сергій підскочив до робота, спершу відкрив крани балонів з киснем на його спині, потім опустився на коліна і став поратися біля акумуляторів. Добившись необхідної напруги і сили струму, він підімкнув проводи до магнітофона і очікуюче поглянув на Новикова. Той повільно, якось нерішуче підвів руку, націлився пальцем на кнопку і, зітхнувши, натис на неї.
Барабани з плівками рушили з місця, в репродукторі зашаруділо, і раптом свіжий молодий голос несподівано гучно залунав у напівтемряві каюти:
— Здрастуйте, дорогі рятівники! Звертається до вас від імені всього екіпажу плазмольота «НБК-3» капітан корабля Чуєв. Якщо ви чуєте мене, то, певно, вже майже все вам зрозуміло. Ми почали перехід до стану анабіозу 9 березня 1990 року за земним календарем, на другий місяць по тому, як вийшли на замкнуту орбіту навколо металевої зірки і на другий день після загибелі майора Германа Новикова при заміні вражених металоїдними комахами антен. Ми не могли більше ризикувати людьми і вирішили за краще перейти до стану анабіозу. Хай через сотні, тисячі років нас без наших позивних знайдете ви в космосі, але зустріч відбудеться. Про це мріяв і наш кращий товариш, Герман Новиков, який ціною свого життя врятував усіх нас від неминучого зараження металоїдними вірусами.
Вражений цими паразитами, наш товариш добровільно залишив корабель, закінчив обмурування його пластмасою зовні і назавжди пішов у космос. При зустрічі докладніше розповімо про подвиг Германа Новикова.
Доповідаємо також, що під час останнього радіозв’язку, який проводився Германом Новиковим при незахищених антенах, нам вдалося прийняти незрозумілі радіосигнали, що йшли в напрямі зірка Рігель — Земля. Без антен ми не могли дослідити їх повністю, але впевнені, що вони — якраз звідти, куди направлявся наш корабель. У мене поки що все, товариші. Плівки з записами звукових листів кожного члена екіпажу до рідних в разі потреби знайдете в ящику стола. До побачення, дорогі друзі. Капітан корабля Юрій Чуєв.
…Вже припинили своє обертання барабани магнітофона, вже хтось зовсім вимкнув його, вже всі знову повернулися до ліжок, а капітан корабля Іван Германович Новиков все стояв біля стола, втупивши непорушний погляд у легеньку плівку з такою важкою для нього звісткою.
— Батько… От і дізнався я про тебе, тату… — тихо ворушилися зблідлі губи капітана корабля. — Не довелося нам зустрітися, рідний…
— Іване Германовичу, — обережно доторкнувся Сергій до плеча капітана. — Не треба так журитися. Ім’я вашого батька буде вічно жити в серцях всіх людей Землі. Не треба… Ви ж пам’ятаєте, що ви мені говорили?
— Все пам’ятаю, — глибоко зітхнув Іван Германович. — Все розумію, Серьожо. Та дуже вже несподівано це все… Ну, пішли, юнго, пішли, хлопчику…
Капітани космосу
Вони уважно і вивчаюче дивилися один на одного з екранів — троє зовсім не схожих між собою людей, троє капітанів космосу.
Закінчивши налагодження відеофонного зв’язку між біологічною лабораторією, головним пультом корабля і фотонною ракетою сергусіян, Сергій, затамувавши подих, дивився на круговий екран синетаріума, де вперше зустрічалися командир сергусіянської ракети Дуг Лей, капітан плазмольота «НБК-119» Іван Германович Новиков і щойно пробуджений до життя капітан плазмольота «НБК-3» Юрій Степанович Чуєв.
Дід Юрій… Тепер, вдруге, Сергій бачить його вже на екрані, вже живого і не впізнає в ньому тієї бородатої людини, яку його робот Мишко обережно переносив у біологічну лабораторію академіка Курганова. Відтоді за всі три тижні до лабораторії заходили лише Юрій Олексійович Петровський та чергові лікарі.
Сергій знав, що дід Юрій і його товариші були вміщені в гамаки особливої різнорухомої центрифуги, яка поступово, з повільним підвищенням температури прискорювала рух, змінювала його в різних напрямках. Так домагалися лікарі рівномірного і поступового прогрівання організму після анабіозу. І от кілька годин тому всі члени екіпажу плазмольота діда Юрія прокинулися, вперше після довгого сну прийняли ванни, поснідали.
Лікарі ще не дозволяли пробудженим космонавтам покидати лабораторію, і Сергій нескоро побачив би свого діда, якби не раптова вимога сергусіянина Дуга Лея побачення з капітанами плазмольотів.
І от вони, троє капітанів космосу, на екрані. Сергій пильно вдивляється в молоде обличчя людини, яка є його дідом. Бліді щойно виголені щоки, зеленкуваті, як і в нього, Сергія, очі під широкими бровами, акуратно зачесане назад русяве волосся, широке і випукле чоло без єдиної зморшки, ставна шия і дужі плечі спортсмена, — все нагадувало про те, що дідові Юрію не більше тридцяти років. З людьми цього віку в Сергія на Землі завжди швидко встановлювалися дружні відносини, і хлопець, звертаючись до них, непомітно переходив на «ти». А як же поводитися зі своїм дідом, котрий лише на якісь десять-дванадцять років старший за нього?
Сергій переводить погляд на Дуга Лея, і його охоплює нове хвилювання. Капітанові фотонної ракети сергусіян, як говорив академік Курганов, кілька сот років за земним літочисленням, але Сергій бачить перед собою людину зовнішньо молодшу за передчасно посивілого Івана Германовича Новикова.
Променисті очі сергусіянина в довгому погляді зустрічаються з очима діда Юрія. І Сергій бачить, як втомлені й байдужі очі діда Юрія нараз запалюються живим блиском, як високо в глибокому подиху підіймаються його груди і бадьоро розвертаються плечі.
«Передача настрою» — догадується Сергій, радіючи за діда Юрія і вдячно поглядаючи на Дуга Лея. — Сергусіянин, мабуть, вже встиг про щось «поговорити» з дідом Юрієм, передаючи думку на відстані. Бо чого ж вони й досі мовчать?
— Я зрозумів вас, — несподівано міцним молодим баритоном заговорив, стверджуючи здогадку Сергія, дід Юрій, — Дякую за допомогу. Ну, і ще раз, вголос, дозвольте привітати вас. Здрастуйте, товаришу Лей. Палкий привіт і вам, Іване Германовичу. Я тепер зовсім здоровий і готовий до виконання ваших розпоряджень.
— Та ні, — посміхнувся з екрана Іван Германович. — За моїм проханням Рада плазмольота вирішила передати командування кораблем вам, Юрію Степановичу. — Так що я, ваш перший помічник, чекаю на ваші розпорядження, капітане.
— Це що — винагорода за вислугу проспаних років? — весело засміявся дід Юрій. — Чи просто розуміння того, що почуття честолюбства у ваших предків сильніші за ваші власні?
— Ну, що ви! — замахав руками Іван Германович. — Просто — ви маєте більший, так би мовити, космічний стаж. До того ж перехід до звичайної діяльності буде найкращим лікуванням після анабіозу. А мені, навпаки, треба трохи оговтатися після звістки про батька.
— Так… Я про це не подумав. Прошу вибачити, — урвав сміх дід Юрій. — Хоча… Вам, Іване Германовичу, теж роботою від невеселих роздумів лікуватися треба. Тому я буду прохати Раду плазмольота, щоб у нас було два змінних капітани. І космічні «вовки» будуть ситі, і вівці честолюбства цілі… Отак і будемо лікуватися.