— Досить, досить! — засміявся Кедров. — Найбільше ви мене тим підкупили, що ваш син — мій тезко. Ну, й хитрий же ви, Вікторе Юрійовичу!
— Я про те думаю, — вів далі Чуєв, — що в тривалі міжзоряні рейси ми й повинні будемо такі команди посилати, щоб там була половина молоді. Може, не таких, як мій син, але не старше 20 років. За дорогу молоді космонавти і інститути космонавтики покінчають і, повернувшись, практикою польотів володітимуть.
— Ну, добре, добре. Про це вже я з своїми колегами говоритиму. Взагалі — чудово, навіть символічно те, що в космосі зустрінуться дід з онуком. Обидва — молоді!
— А про що пише майор Новиков у своїх записках? — звернувся Чуєв до Лебедєва. — Чому на плазмольоті не вистачило дейтерію?
— Всі записки майора Новикова шифровані. Він же був першим випробувачем плазмольотів. Зараз обчислювальна машина нашої станції вже працює над розшифруванням. За день ми передамо повний текст записок в Службу Безпеки польотів на плазмодром.
— О, у мене вже починається посадка, — подивився в цю хвилину кудись вбік Чуєв. — Значить, через день-другий по дорозі на Нову Землю я загляну до вас, Сергію Петровичу, з Москву.
— Чекаю, Вікторе Юрійовичу. Привіт всьому вашому дому!
Олег і Шао Лі довго дивилися на погаслі екрани. Зустрівшись очима, вони мовчки і міцно потиснули один одному руки.
— Будемо проситись в експедицію! — рішуче сказав Шао Лі. — Обов’язково доб’ємося!
— Мене не візьмуть, Лі… Ох, не візьмуть! Всього місяць практичної роботи. А ти… ти ж, крім радіосправи, і плазмольоти вивчаєш, і інститут закінчуєш. Я сам за тебе прохати буду, Лі.
Шао Лі міцно обійняв за плечі вірного друга.
Представник третього покоління
Сергій прокинувся від яскравого променя на обличчі, відкрив очі, мружачись сів на ліжку.
— Доброго ранку, товаришу конструктор! — почувся знайомий голос з кутка, і до ліжка, кумедно дибуляючи, підійшов робот-ведмідь «Мишко». — До підйому залишається десять хвилин.
— Ага, клишоногий, сьогодні я прокинувся раніше тебе! Це ти, опецьок, проспав у своєму барлозі підйом. Сьогодні ж неділя. Ось тобі за це!
Сергія охопило звичне весело збудження, з яким він кожного ранку починав «зарядку» з роботом. Схопивши подушку, він з силою пошпурив її в голову Мишка, пружиною скочив з ліжка, знаючи, що ведмідь, піймавши кинуту річ, негайно і точно пошле її назад. Це була перша «вправа». Потім Сергій подавав команди і разом з Мишком робив ранкову гімнастику, добиваючись все більш точної координації рухів робота. Зарядка звичайно закінчувалась боротьбою, в якій Сергієві завжди доводилось поступатися перед Мишком. Та сьогодні робот поводив себе якось дивно. Впіймавши подушку, він спокійно поклав її на ліжко.
— Легковажність не прикрашає юнака. Майбутній капітан космосу повинен займатися підготовкою до польоту, а не грою в м’яч, — тонким голосом сестри Людмили сказав Мишко. — Запам’ятайте це, мій хлопчику!
— Ось це хто?! — стрепенувся Сергій, згадавши вчорашню зустріч з батьком, сімейну нараду і головне — рішення про його, Сергіїв, наступний політ на плазмольоті в глибини космосу в складі рятівної експедиції. — Ура, Мишко!
Аж колесом пішов по кімнаті Сергій. Аж пісню дзвінку затягнув хлопець. І даруйте йому, дорогий читачу, його невгамовну радість. Він любив свого діда, хоч і не бачив його. Він розумів, що космонавти в біді, хоч за своє життя ніколи не знав горя. Та Сергій був молодим хлопцем. А молоді і в майбутньому, мабуть, всі отак безпосередньо, без роздумів сповнюватимуться щасливої радості від думки про наступний політ.
— Ну, зажди ж! — підійшов до Мишка Сергій. — Віддячу я тобі, сестричко, за підступність. Знатимеш, як робота проти творця настроювати.
Посміхаючись, Сергій підійшов до Мишка, натиснув біля його вуха кнопку і замогильним басом сказав: «Так завжди буде закінчуватись лукавство племені кирпатих!». Потім юнак відкрив на грудях робота невеличкі дверцята, пересунув кілька важелів і, давши ведмедеві в лапи вазу для квітів з водою, скомандував: «Виконуй!»
Робот м’яко повернувся і пішов до виходу. Двері були зачинені, але Мишко, немов принюхуючись, торкнувся носом ручки-заскочки. Двері тихо відчинилися.
А за хвилину в кімнаті сестри пролунав веселий зойк в супроводі басовитого повчання. З мокрим обличчям і волоссям, в спортивному костюмі в кімнату Сергія вихорем влетіла Людмила.
— Помста ледарям і ведмедям! Тільки помста!
— Не піддамося кирпатим! — регочучи ухилявся Сергій від наскоків сестри. Та стусани нападниці ставали все дошкульнішими, і Сергій гукнув: — Мушко, на допомогу!
В кімнату швидко вбіг робот-ведмідь і став між юнаком і дівчиною.
— Це чужий, Мишко. Взяти його! Раз…
Ведмідь повернувся вишкіреною мордою до Людмили, шерсть на його спині наїжачилась.
— Два…
Лапи ведмедя зігнулися для стрибка, в очах спалахнули зелені вогники. Людмилу немов вітром вимело з кімнати.
— Знай наших! — крикнув їй навздогін Сергій, але й сам здригнувся, глянувши на робота спереду, — вигляд у Мишка був не на жарт хижий і грізний. Лише на тому тижні, готуючись виступати з Мишком у самодіяльній п’єсі, Сергій закінчив розробку електронно-звукової схеми, яка по команді «чужий» підіймала на роботі наелектризовані шерстинки і запалювала зелені лампочки в очах. Скомандував би Сергій «три!», і робот дійсно кинувся б на людину.
— Відпочивати до слова «Вега!» — кинув роботові Сергій і побіг у ванну кімнату. Ведмідь безвільно обм’як.
— Вега! Вега! — повторював Сергій, хлюпочучись під душем. Треба було затвердити в пам’яті слово-ключ, інакше, забувши його, доведеться розбирати робота до гвинтика, щоб знову змусити його «ожити».
За сніданком у просторій і світлій їдальні, суцільна прозора стіна якої виходила на широку і повноводу ріку, Людмила, ховаючи посмішку, сердито скаржилась батькові та матері:
— Не розумію, як можна шибеників у космос посилати. Братик тільки пустощами й займається: вже навчив свого Мишка на людей кидатись! Цей «великий винахід» схожий на його «вічний двигун», якого він сконструював ще в шостому класі. Пам’ятаєте? Багато галасу даремно…
— Подивимося, що створиш ти, коли закінчиш свій хімічний факультет. А я свого Мишка в плазмольот візьму. Його електронна пам’ять краща, ніж у деяких першокурсників.
— Годі вам воювати, — тихо сказала Ольга Олексіївна. — Серьожі завтра вирушати, а ви знову за своє…
— Ось як надовго розлучаться, не те заговорять, — гучним басом сказав Віктор Юрійович. — А проводжати Сергійка будемо всі разом.
За столом запала тиша.
— Не треба, — вже лагідніше заговорив батько, помітивши, як заблищали очі в Ольги Олексіївни і Людмили. — Представник третього покоління Чуєвих, мій син, у космос виходить! Цим пишатися, цьому радіти треба. Він же далі батька полетить.
— Та я, — підвівся за столом Сергій, — та я, тату, все зроблю, щоб… Ну, спасибі тобі, батьку…
— Вірю, синку. На діда рівняйся. Ти з нашого роду капітанів космосу найдальше в майбутнє заглянеш. Заздрю я тобі, Серьожо, здорово заздрю, синку. А ти ніде нас, Землі нашої, не забувай.
— Та це ж, — забринів голос Ольги Олексіївни, — ще років сорок пройде, доки Серьожа повернеться. Може, й не застане нікого з нас живими….
— Застане, — посміхнувся Віктор Юрійович. — Тепер середня тривалість життя на всій Землі до ста двадцяти років піднялася. А коли здорово чекати на повернення Сергія будемо, всі півтораста проживемо. Зате через якісь півстоліття ми Сергія двадцятирічним побачимо. Якраз женити буде пора.
Всі посміхнулися, а Сергій густо почервонів і похапливо сьорбнув відразу півсклянки гарячої кави.
— Ну й жених! — реготала Людмила, дивлячись, як пирхає Сергій. — Тпрусь, котику, не хапай гарячого!
— Я просто надто замислився, — мужньо виходив з смішного становища Сергій. — Як воно за теорією відносності виходить, що космонавт в дорозі два-три роки знаходиться, а на Землі в цей час півстоліття минає? Хоч і читав про це багато, а якось не віриться…